Гусак А.І.

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, Україна

Проблеми роботи за сумісництвом в Україні

Припустимо, що склалася наступна ситуація: робітник влаштувався на роботу у приватну фірму за сумісництвом та фактично відпрацьовує вісім годин на добу та сорок на тиждень. Але роботодавець відмовляється ставити йому у табелі «вісімки» і взагалі хоче припинити з ним трудові відносити, мотивуючи це тим, що:

1) працівник не може відпрацьовувати вісім годин на роботі за сумісництвом, так як це неможливо при наявності основного місця роботи;

2) у податкової інспекції виникнуть питання щодо дійсної тривалості робочого дня даного працівника та розміру його заробітної платні.

Виникають питання – чи може робітник працювати більше ніж вісім годин та чи законно це?

Почнемо з фундаментального.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 Кодексу законів про працю України: «Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін».

Кількість підприємств, з якими працівникові можна одночасно перебувати у трудових відносинах, законодавством принципово не обмежена. Про це неодноразово повідомляли і державні органи (Наприклад, лист Міністерства праці та соціальної політики від 16.01.2003р. № 06/2-4/6).

Тепер розберемо кожен аргумент окремо.

Щодо сумарної кількості годин робочого часу працівника треба відмітити наступне: «Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень» згідно ч. 1 ст. 50 КЗпП.

Однак дане обмеження стосується взаємин працівника з одним роботодавцем, діє тільки як умова конкретного трудового договору, укладеного між ними. Для роботодавця час роботи його працівника на інших роботодавців ніякого значення не має, та й підсумований облік відпрацьованого часу на всіх підприємствах не ведеться.

Якщо ж працівник вступає в трудові відносини з кількома власниками, то тривалість його робочого часу сумарно може перевищити сорок годин, не перевищуючи цієї норми ні в одному з правовідносин, в які вступив працівник.

Такий же висновок зроблений і у вищезгаданому листі Міністерства праці та соціальної політики від 16.01.2003 р № 06/2-4/6. Міністерство, втім, попереджає, що сумісництвом є робота у вільний від основної роботи час. А тому працівник не може виконувати в один і той же час (наприклад, з 09-00 до 18-00) роботу як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом.

Але існують винятки з цього ліберального правила, які обмежують робочий час сумісника.

По-перше, згідно з п. 2 Постанови КМУ від 03.04.1993 р № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» тривалість роботи за сумісництвом робітників, фахівців і службовців державних підприємств, установ і організацій не може перевищувати чотирьох годин на день і повного робочого дня у вихідний день.

Крім того, загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу.

По-друге, обмеження по часу, який може бути віддано в ім'я інших підприємств, можуть вводитися колективним або трудовим договором.

Проте в даному випадку жодне з цих обмежень не діє. Тому працівник на абсолютно законних підставах може працювати на знос, у тому числі двадцять годин на день на трьох підприємствах одночасно і ніяких законних підстав для відмови у зарахуванні фактично відпрацьованих восьми годин працівником роботодавець не має.

Щодо питання оплати праці сумісника треба зазначити наступне: згідно ч. 1 ст. 102-1 КЗпП «Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу».

Зрозуміло, що робочий час двадцять годин на день виглядає дещо підозріло (адже потрібно взяти до уваги, що працівник, ймовірно, під час роботи мав перерви для відпочинку). Але в житті завжди є місце феноменам, і сама по собі підозра не може бути підставою для ігнорування зарплати за сумісництвом при обчисленні лікарняних герою праці (тим більше, якщо всі документи (табеля, довідки і т.п.) вказують на те, що працівник відпрацював 20-годинний робочий день).

У чинному законодавстві в Україні немає обмежень щодо оплати праці за сумісництвом. Зарплата нараховується за фактично відпрацьований час і якщо цей час становить двадцять годин, то роботодавець не має права обмежувати працівника в оплаті його праці.

Отже у даній ситуації позиція роботодавця не має законних підстав і є, щонайменше, не професійною.

Така ситуація є типовою для нашої країни. На нашу думку потрібно більш чітко та зрозуміло законодавчо врегулювати даний тип правовідносин щоб у подальшому не порушувались права працівника у роботі за сумісництвом, адже теперішній стан речей не відповідає сучасності та унеможливлює повне та всебічне забезпечення прав та законних інтересів сумісників.

Окрім цього, можна додати, що робота за сумісництвом виникає на підставі трудового договору, а отже питання оплати праці може бути врегульовано при підписанні трудового договору. Так, можна обумовити оплату праці не пропорційно відпрацьованому часу, а за підсумком об’єму виконаної роботи.

Література:

1. Конституція України, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР зі змінами та доповненнями станом на 30.09.2016;

2. Кодекс законів про працю України, Закон, Кодекс від 10.12.1971 № 322-VIII зі змінами та доповненнями станом на 30.04.2017;

3. Постанова КМУ від 03.04.1993 р № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій»;

4. Лист Міністерства праці та соціальної політики від 16.01.2003 р № 06/2-4/6.