Лоза Артур Артурович, аспірант

Полтавська державна аграрна академія

Малі фермерські господарства як інструмент часткового забезпечення внутрішнього споживання свинини в Україні

Розрахункова норма споживання м’яса складає близько 80 кг на людину в рік. В різних країнах на структуру цієї норми впливають різни чинники, пов’язані з ментальністю, традиціями, релігійними обмеженнями, можливостями навколишнього середовища тощо.

В Україні, наприклад, понад третину цієї норми складає свинина – універсальний традиційний продукт споживання з давніх часів. Тобто, для задоволення потреб населення і створення продовольчої безпеки країни в цьому важливому продукті харчування необхідно виробляти його біля 1,25 мільйонів тонн в забійній вазі щорічно.

В радянські часи цей показник був майже завжди в зоні видимості і досяжності, не зважаючи на недосконалість технологій, важкі умови праці, розбалансованість раціонів і, як наслідок, низької продуктивності та незадовільної (часто збиткової) ефективності галузі свинарства, з продукуванням в харчову промисловість сировини невисокої якості.

В 2012 році держава виробила близько 736 тис. тонн свинини, або близько 60 % від потенційної потреби. Решта задовольняється за рахунок імпорту із цілої низки країн, як то: Німеччини, Польщі, Бельгії, США, Бразилії, Канади тощо, тобто ми сьогодні дотуємо не власного виробника, а того, який живе поза межами нашої держави, приймаючи участь у створенні для нього комфортних умов життєдіяльності.

Імпорт м’яса, особливо нелегальний, не застрахований від ввозу генно-модифікованої продукції. Історія про необхідність контролю і введення маркування виробів з використанням ГМО тягнеться ще з далекого 2007 року і існує тільки на папері.

Магістральний шлях виробництва свинини на Україні – це промислове свинарство, засноване на сучасних безвідходних уніфікованих технологіях з концентрацією великої кількості поголів’я на обмежених технологічних і земельних площах. Реалізація цього напрямку потребує великих матеріальних витрат на створення високотехнологічних рішень, і, мабуть, не менших витрат – на захист технологій від середовища, а середовища і людей – від можливих наслідків недосконалих технологій.

Чому б не припинити нехтувати існуючими можливостями і максимально використати шлях, перевірений тисячоліттями, шлях з невичерпним потенціалом, що формується ментальністю українця – це шлях максимального використання можливостей села. Нині в Україні діє 4,3 млн. особистих селянських та понад 40 тисяч фермерських господарств. Питома вага населення у виробництві овочів складає 86%, молока – 78%, яловичини – 75%, свинини – 57% (за даними НААНУ). Ними 2012 року було вироблено валової продукції на суму, що перевищує 110 млрд. грн. Саме ця категорія сільських трударів сьогодні поставляє до скарбниці держави біля 50% валового доходу країни від аграрного сектора в цілому. Село – це, не зважаючи на вік його мешканців, великий арсенал трудових резервів, якими необхідно мудро керувати, створюючи умови для ефективного використання його можливостей як для приватного, так і для скооперованого бізнесу. У нинішнього селянина є своя земля, тобто він має можливість формувати інфраструктуру за його бажаннями і можливостями, був би стартовий капітал та засоби виробництва.

І ось саме тут в сферу його інтересів повинна включитися держава зі своїм ненав’язливим сервісом і пропозицією довгострокового дешевого кредитування на пільгових умовах його задумів і всебічного професійного супроводу реалізації цих задумів. Таким чином, можна буде констатувати, що «спільними» зусиллями, без бюджетних коштів розпочнеться створення виробничих потужностей в розумних розмірах як на приватній, так і на кооперативній основі.

Зокрема, на такій основі необхідно створювати міні-ферми, в тім числі і по виробництву свинини. Міні-ферми і дрібне сільськогосподарське виробництво як категорія мікроекономіки існує на засадах, де сполучаються виробництво матеріальних благ як для себе (натуральне господарство), так і для продажу (товарне господарство). Існує, і не безпідставно, теза, що особисте сільське господарство, враховуючи його мотивацію, є більш ефективним по відношенню до інших форм господарювання. І дійсно, в розрахунку на 1га сільськогосподарських угідь, наприклад, в 2008 році ОСГ отримали валової продукції на суму 1671 гривню (у порівняльних цінах 2005 року), тоді як в цілому по всіх формах власності і господарювання цей показник становив 197 гривень (або у 8,5 разів менше), тобто роль господарств населення в перехідний період була стабілізуючим пом’якшуючим фактором.

Міні-ферма із-за своїх невеликих розмірів практично позбавлена тих недоліків, які притаманні комплексам і свинофабрикам, її екологічний тиск на середовище – в межах статистичної похибки, а розсереджене міні-фермами поголів’я свиней, а також інших домашніх тварин і птиці – це стійке симбіотично-біологічне коло з віссю «земля-рослина-тварина-людина» з замкнутим безвідходним циклом виробництва.

Міні ферма – це шлях до виробництва дешевої високоякісної свинини за рахунок ефективного використання всіх біологічних залишків від врожаю та життєдіяльності людини, а також інших резервів паратипу: свіжого повітря, сонячної інсоляції, землі, бур’янів тощо.

Міні-ферми не потребують іншого супроводу, крім професійного. Їй потрібен добрий господар і знання, які йому дадуть високопрофесійні менеджери: вони, при бажанні, прорахують можливості кожного подвір’я, видадуть технологічні рішення, запропонують на конкурсній основі необхідне обладнання як імпортного, так і набагато дешевшого власного виробництва, породи тварин і, при бажанні, забезпечать гарантованими комбікормами і кормовими добавками, преміксами та візьмуть на себе функції ветеринарного супроводження та контролю за якістю продукції.

Тобто, створюючи міні-ферму, ми частково вирішуємо й проблему зайнятості сільського населення, включаючи його в виробничий процес, підводимо його до необхідності аналізу діяльності орендарів по використанню переданої в оренду землі з висновками про ефективність її використання і доцільність передачі в оренду під 3% від вартості паю орендарю, у якого інтереси не завжди співпадають з інтересами селян. Такі роздуми обов’язково приведуть до повернення землі її істинному володарю та кооперації сил і коштів для створення можливостей по вирощуванню сільськогосподарських культур, кормової бази для тваринництва та переробної інфраструктури на своїх об’єднаних в один масив землях. Сьогодні в в Україні таких кооперативів зареєстровано 953, що досить мало, але й з них працює тільки 618.

Для підвищення конкурентноспроможності за державою залишаються також законотворчі зобов’язання, в яких передбачити основні засади функціонування таких підприємств в умовах конкурентно-ринкового типу з фінансово відкритими системами зі зменшенням певних податкових навантажень і пільг, спрощенням адміністрування податків, створенням сприятливих умов для імпорту капіталу на село тощо.

Україна вже звикла до вітчизняної продукції, обсяги споживання якої зросли до 90% і не тому, що вона дешевша, бо це далеко не так, а тому, що вона якісніша від імпортованої, і тенденції на покращення продовжуються підсилюватись – так, в 533 підприємствах впроваджені системи управління якістю і безпекою продукції. Продовжується також впровадження однієї із кращих таких систем, як НАССР. Це потрібно робити не стільки для того, щоб менш безболісно адаптуватись в системі ринкових відносин на теренах ЄС, в який ми прагнемо інтегруватись, скільки для підвищення якісних показників життя людей на селі, їх працевлаштування і забезпечення продовольчої безпеки країни.