Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

К.е.н., доцент Зеленська О. О.,

Чернігівський національний технологічний університет

К.е.н., доцент Зеленський С. М.,

Чернігівський державний інститут економіки і управління

Продовольча безпека як один із ключових пріоритетів економічної політики в сучасних умовах глобалізації та загострення продовольчої кризи

Проблема забезпечення людства продовольством правомірно посідає одне з чільних місць в ієрархії глобальних проблем. На глобальний її характер вказують такі ознаки: 1) глобальні масштаби прояву; 2) гострота прояву; 3) комплексний характер (взаємозв’язок з іншими проблемами); 4) загальнолюдська сутність (проблема є зрозумілою і близькою кожній людині і територіальній спільноті будь-якого рангу); 5) здатність впливати на подальшу історію людства; 6) можливість вирішення лише сумісними зусиллями світової спільноти.

Продовольча сфера виступає місцем зіткнення найрізноманітніших і найважливіших інтересів: соціальних, економічних, геополітичних, міжнаціональних тощо. Гарантування достатнього рівня продовольчого забезпечення населення є важливою проблемою, що посідає провідне місце в політиці держав світу і є чи не найголовнішою складовою їх національної безпеки. Продовольча безпека країни є неодмінною умовою і гарантією збереження її суверенітету й незалежності, забезпечення сталого соціально-економічного розвитку, формування високих рівня та якості життя населення, відтворення людського капіталу.

У сучасних умовах глобалізації продовольча проблема набуває нового змісту, її актуальність постійно зростає, тому все частіше вона розглядається в контексті “продовольчої безпеки”.

Сучасний стрибок цін на продовольство обумовлений такими факторами:

· значним ступенем монополізації світового продовольчого ринку та обмеженим доступом на нього нових учасників;

· зростанням цін на енергоносії, передусім нафту;

· вичерпанням агроресурсного потенціалу, зокрема земельних та водних ресурсів;

· загостренням глобальних екологічних проблем (опустелювання, підвищення температури довкілля, ерозія ґрунтів, вичерпання ґрунтових вод тощо);

· підвищенням попиту на продовольчі товари, пов’язаного із зростанням рівня життя населення в таких густонаселених країнах, як Індія, Китай, а також у країнах Латинської Америки;

· спрямуванням значних обсягів деяких видів продовольства (зокрема, пшениці, ячменю, кукурудзи, сої, цукрових буряків і тростини, рапсу і т.д.) на виробництво біопалива;

· уведенням продовольчих експортних квот країнами, що є помітними світовими виробниками й постачальниками тих чи інших видів продовольства;

· нагнітанням ситуації з продовольством у світі засобами масової інформації.

Сьогодні агроглобалізація нав’язує таку модель міжнародного поділу праці, яка фіксує однобічну спрямованість (монокультурність) сільського господарства залежних країн, а отже, сприяє їх перетворенню на все більш відсталі аграрно-сировинні і допоміжно-обслуговуючі ланки світової агросистеми. У цих країнах розвиваються, як правило, експортоорієнтовані галузі, що характеризуються притоком фінансових і трудових ресурсів (до речі, мова не йде про залучення у виробничий процес місцевих селян і фермерів). У той же час відкритість продовольчого ринку держав шкодить перспективам розвитку інших галузей (особливо високозатратних) і викликає загострення соціальних проблем у суспільстві.

Зараз усе частіше звучать думки про те, що замість здійснення неоліберальної політики в інтересах економічно розвинених країн, МВФ мав би передусім опікуватися забезпеченням глобальної ліквідності для стабільного економічного зростання, а СОТ у свою ідеологію бажано було б внести зміни, спрямовані на захист конкретних позицій країн “третього” світу [1].

Серйозну небезпеку для економік відсталих країн становлять також відкриті глобалізацією перспективи трудової міграції. Оскільки найосвіченіші і найкваліфікованіші працівники виступають найбільш мобільною частиною суспільства, яка прагне зайнятості в значно кращих умовах, ніж це може забезпечити власна економічна система, саме їх з непоправною шкодою для себе і втрачають країни “периферії”.

Формуючи стратегію національної продовольчої безпеки в сучасних умовах глобалізації, українські політики повинні будувати її з урахуванням того, що наша держава в силу досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, наявних авторитету та впливовості на міжнародній арені і т.д. навряд чи зможе скористатися перевагами агроглобалізації, як найбагатші й найсильніші країни сучасного світу, а, з більшим ступенем імовірності, зазнає впливу її негативних наслідків.

Вітчизняний політикум зобов’язаний забезпечити якщо не уникнення (це малоймовірно), то хоча би згладження та послаблення наслідків деструктивної продовольчої політики на міжнародному рівні, що детермінує залежність країн із нижчим рівнем розвитку від чужих інтересів і нав’язує їм виконання принизливої ролі обслуговуючого аграрно-сировинного придатку.

Визнаючи міжнародні домовленості, програми та плани щодо вирішення проблеми продовольчої безпеки в світі, Україна має розробити доктрину продовольчої безпеки, визначити стратегію розвитку агропромислового комплексу з урахуванням власних переваг у міжнародному поділі праці і усвідомленням необхідності раціонального використання сукупного потенціалу вітчизняної агросфери.

Література:

1. Клочко В. Глобалізація та особливості сучасної економічної кризи // Економіка України. – 2011. – № 9. – С. 27 – 37, С. 37.