Лебідь О.В.

Дніпропетровський державний аграрний університет, Україна

Соціально-економічна політика держави в сфері управління трудовими ресурсами в аграрному секторі

В умовах ринкових відносин, аграрний сектор економіки розглядається як ключовий у відродженні всієї економіки країни, в піднесенні життєвого рівня і добробуту людей. Рівень розвитку сільського господарства визначається забезпеченістю ресурсами живої праці. Оскільки лише жива праця в процесі виробництва створює нову вартість, то оптимізація забезпеченості аграрних підприємств трудовими ресурсами та їх раціональне використання є одним із вирішальних факторів ефективного функціонування аграрного сектору економіки. Недостатня забезпеченість трудовими ресурсами може призвести до невиконання запланованого обсягу робіт, недотримання оптимальних агротехнічних строків їх проведення, як результат до скорочення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. За даними Міністерства економіки України, кількість працюючого населення у більшості регіонів невпинно зменшується. У найближчому майбутньому це може призвести до гальмування економічного розвитку держави.

Через загрозливі масштаби деіндустріалізації сільського господарства знизився рівень зайнятості сільського населення. Понад 90% техніки на селі, внаслідок її зношеності, потребує негайної заміни. Означені тенденції негативно позначилися на відродженні соціальної сфери села. Така ситуація вимагає глибокого, комплексного аналізу стану соціальної сфери та обґрунтування перспектив його подальшого розвитку.

Вивченню соціальної сфери села присвячено наукові праці Ф. Богині, О. Бугуцького, О. Біттера, М. Орлатого, Б. Островського, Р. Тринько, Й. Пасхавера, І. Прокопа, К. Прокопишака, М. Шепотько, Т. Швеця, К. Якуби та інших. В основі їх досліджень теоретичне обґрунтування і практичне вирішення проблем економічного і соціального розвитку українського села. На сьогодні неможливо припинити спад виробництва, а без відновлення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва покращити соціальну інфраструктуру.

Розвиток ринкових відносин в аграрному секторі вимагає удосконалення механізму управління і функціонування соціальної сфери на селі. Державне управління повинно здійснюватись на всіх рівнях. Провідна роль у цій ланці має належати територіальним органам управління та самоврядування. Вони координують діяльність усіх господарських структур, беруть участь у формуванні соціальних програм, вирішують питання оподаткування та розподілу коштів.

З метою створення ефективної системи господарювання Верховною Радою і Президентом України було прийнято низку винятково важливих законодавчих актів та програм, у яких особливе місце посідають закони України «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про особисте селянське господарство», «Про фермерське господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», Державна цільова програма сталого розвитку сільських територій на період до 2020 р., Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року.

Основною метою Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 р., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158, є забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності. Виконуються поставлені завдання шляхом забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості, сприяння розвитку підприємництва, розв’язання проблем зайнятості на селі, поліпшення транспортного сполучення та зв’язку, удосконалення інженерної інфраструктури, розвитку освіти, медичного та торговельного обслуговування. Отже, значимим у державній політиці розвитку села є відтворення соціальної сфери.

Зазначена ситуація є наслідком економічної кризи: катастрофічного спаду виробництва у сільському господарстві й фактично фінансового банкрутства сільськогосподарських підприємств, занепаду багатьох видів несільськогосподарської діяльності на селі, збільшення рівня незайнятості і бідноти сільського населення.

Це спричинила і втрата керованості соціальним розвитком села з боку держави. Виходячи з ідеї пріоритетності села метою регулювання розвитку сільської соціальної інфраструктури на державному рівні є подолання її відставання від міської.

Налагодження чіткого порядку нагромадження в місцевих бюджетах фінансових ресурсів для утримання закладів соціально-культурного призначення та підтримки інших галузей сфери обслуговування залишається центральною проблемою побудови економічного механізму функціонування соціальної інфраструктури села, її вирішення залежить, з одного боку, від економічної ефективності усіх платників податків, які повинні робити посильний внесок у нагромадження цих ресурсів, а з другого – вищих ланок бюджетної системи, через які має регулюватися розмір місцевих бюджетів на рівні мінімальних нормативів.

Отже, трансформація соціального розвитку села повинна здійснюватися в єдності з економічними перетвореннями, оскільки соціальні проблеми села загострились, а саме зросло безробіття, знизився демографічний потенціал, більшість сільського населення опинилася за межею бідності, деградує соціальна інфраструктура села. Соціальний прогрес на селі можливий лише за умови економічного зростання, їх взаємозалежність має перспективу лише в цілісності, при одночасному економічному і соціальному розвитку.