К. п. н. Герасименко Н. О.

Криворізький педагогічний інститут ДВНЗ «Криворізький національний університет»

Концептуальні основи сучасних трактувань самостійної роботи студентів ВНЗ

Концептуальні основи сучасних трактувань самостійної роботи студентів ВНЗ закладаються на різних інституціональних рівнях: у Законах України про освіту, у Національній доктрині розвитку освіти в Україні, довгострокових програмах і документах Болонської декларації з розвитку вищої освіти.

Зародження уявлень про необхідність спеціально організованої діяльності тих, хто навчається, задля оволодіння ними якостями самостійності й активності відбувається з часів заснування перших закладів систематичного навчання. Перші спроби обґрунтування доцільності самостійного оволодіння знаннями знаходимо у працях Сократа, Платона, Демокрита, Аристотеля. У своїх судженнях давньогрецькі філософи-мислителі виходили з того, що розвиток мислення людини буде відбуватися ефективно тільки у процесі самостійної діяльності, а вдосконалення особистості й розвиток її здібностей – лише за умови самопізнання, самостійної праці над собою.

Свій подальший розвиток ці ідеї отримують у роботах філософів середньовіччя – М. Монтеня, Т. Мора, Ф. Рабле, які в епоху розквіту схоластики, догматизму вимагають самостійності в навчанні дітей, упровадження ідей навчання, що розвиває й формує самостійне мислення, привчає до критичного аналізу.

За часів епохи Відродження з'являються цінні висловлювання щодо самостійної роботи як засобу активізації навчання у працях Ф. Бекона, К. Гельвеція, Д. Дідро, І. Канта, Я. А. Коменського, А. Лавуазьє, Д. Локка, Ж-Ж. Руссо, Й. Г. Песталоцці та інших. Одним із найважливіших серед дидактичних принципів філософи й педагоги-гуманісти цього часу називали принцип розвитку інтересу до знань, допитливості особистості.

Розробка організаційно-практичних питань самостійної роботи знайшла своє відображення в діяльності Я. А. Коменського.

А. Дістервег завжди звертав увагу на основну роль самостійної роботи в навчальному процесі як чинника «духовної самостійності» учнів.

Чинне місце в розробці прийомів самостійної роботи, методики навчання учнів евристичним спостереженням належить Й. Г. Песталоцці. Й. Гербартом розвинено ідею різних рівнів навчання як результатів психічної діяльності дитини, покладених у подальшому в основу структури пізнавальної й самостійної діяльності учнів. Таким чином, з кінця XVІІІ ст. самостійність учнів стала розглядатися у педагогічній літературі як один із провідних принципів навчання.

Здобутки європейської педагогіки було збагачено значним внеском української педагогічної думки. Стараннями кращих мислителів створювалися методики, які сприяли стимулюванню активності учнів, закладанню основ нових форм і методів навчання, мотивів самоосвіти й самовдосконалення.

П. Блонський виступав за створення школи активного учіння; Б. Грінченком було розроблено систему самостійної роботи з навчальною книгою; І. Франком порушувалися питання самостійного навчання й розвитку «здібності власної думки»; Я. Чепіга через наочність формував в учнів здатність до самостійних спостережень і досліджень; М. Корф розробив дидактичні правила, у які включена вимога привчання дітей до самостійної роботи; Х. Алчевська створила методику домашнього самостійного читання. Таким чином, прогресивні педагоги дореволюційної Росії висували вимоги щодо перебудови методів навчання в напрямі розвитку активності, самостійності й ініціативи учнів, виховання їхнього творчого мислення й умінь практичного характеру, де не останнє місце в засобах належить самостійній роботі.

Створення вітчизняної системи університетської освіти пов’язане з освітніми реформами 1803-1814 рр., яка відвела університетам від початку їх заснування роль організаторів народної просвіти. На основі праць видатних просвітителів Ф. Прокоповича, М. Ломоносова, М. Корфа, О. Острогорського, М. Пирогова, Х. Чеботарьова, К. Яновського та інших закладалися основи самостійного навчання студентів у рамках лекційно-семінарської системи, створювалися виняткові форми організації навчання в університетах – лекції, семінари, практичні та лабораторні роботи, виробнича практика, колоквіуми, заліки й підходи до організації самостійної роботи студентів у підготовці до них, формувалися засади видів самостійної роботи тощо.

Питання факторів самостійної роботи та впливу здібностей і досягнень учнів на її ефективність достатньо інтенсивно розроблялися на початку XX ст. представниками прагматичної педагогіки (Д. Дьюї, Б. Боуд, У. Кілпатрик, Х. Рагг та ін.).

У 1917-1931 рр., ґрунтуючись на ідеях прогресивної дореволюційної педагогіки, новостворена радянська дидактика (С. Ананьїн, Н. Крупська, Т. Лубенець, О. Луначарський, А. Макаренко, О. Музиченко, Я. Чепіга та інші) прагнула засобами самостійної навчальної роботи виховувати активність і самостійність як риси соціалістичної особистості.

Пошуки раціональної організації навчального процесу взагалі й самостійної роботи зокрема, були довготривалими й суперечливими. Однак, у цілому призвели до серйозних видозмін у класно-урочній системі, сприяли урізноманітненню форм організації навчання.

Література:

1. Голант Е. Я. О развитии самостоятельности и творческой активности учащихся в процессе обучения / Евгений Яковлевич Голант. – Казань : Татарское кн. из-во, 1971. – 134 с.

2. Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати / Василь Григорович Кремень. – К. : Грамота, 2005. – 447 с.