Филологические науки/ 8. Украинский язык и литература

Косюк Н. М.

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Палітра творчості Агатангела Кримського

Агатангел Кримський – один із найяскравіших представників свого часу, надзвичайно неординарна постать в історії української культури. Він – не просто визначний історик, славіст і сходознавець, а й один із фундаторів першої української Академії наук. Агатангел Юхимович є автором численних наукових праць з історії та літератури арабських країн, ґрунтовно вивчав історію ісламу, літературу Сходу. Кримський був ученим надзвичайного обдарування й широти наукового діапазону. Про митця важко сказати, який був його головний фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер, що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, був водночас одним із найкращих знавців української мови та літератури. Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він, проте, мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на мистецтві, знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і дуже любив музику. Важливо звернути увагу на те, що наукова, перекладацька, фольклорна спадщина вченого досліджена на високому рівні, чого не можна сказати про його літературну творчість, що є недостатньо вивченою, хоч і сама невелика (всього дві збірки оповідань – „Повістки та ескізи з українського життя” й „Бейрутські оповідання”, том поезій „Пальмове гілля”, і, нарешті, роман „Андрій Лаговський”), проте дуже важлива для розвитку української літератури.

Учень А. Кримського Омелян Пріцак у передмові до книги Соломії Павличко „Орієнталізм, сексуальність, націоналізм: складний світ Агатангела Кримського” писав, що його вчитель: „…дуже яскравий представник європейського fin de siècle – становить певний виняток в українській інтелектуальній історії і, властиво, не ввійшов у її канон. Через подиву гідну активність Агатангела Кримського в багатьох ділянках спадщина його надзвичайно важно піддається цілісному аналізові” [3, с. 7]. Ми не будемо в нашій розвідці загострювати увагу на конкретному аспекті творчості цього видатного діяча культури, наша мета полягає в окресленні палітри літературної спадщини Агатангела Кримського.

Серйозною проблемою для митця з дитинства були його нерви. Якщо в юнацькі роки його душевний стан можна визначити як депресію, то з початком дорослого життя в письменника діагностували психопатичні випади. У листі до Б. Грінченка Кримський зізнається: „Я слабкий на нерви, але головою я здоровий і не психопат” [2, с. 19]. Ні для кого не секрет, що Агатангел Юхимович був самокритичною людиною й описував свої душевні проблеми в листах до малознайомих людей, або й до тих, кого ніколи в очі не бачив. Ці факти підтверджують думку про те, що потреба говорити про свої проблеми із здоров’ям була необхідною. Персонажі творів митця наділені хворобливо-нервовими, навіть істеричними рисами. Тому, ми можемо припустити, що своєрідним самолікуванням для Кримського стала розповідь про свій недуг у листах, щоденнику і творах.

Звернемося ж до його творчості. Соломія Павличко писала: „Нерви Кримського стали головним стильовим і формотворчим фактором його оповідань. Молодий автор цілком спонтанно виробив невротичний, іронічний стиль, переривчастий наратив і нарешті створив героя, цілком зануреного у свої переживання, почуття, думки та нерви. Герої Кримського, як і він сам, – люди з надламаною, хворобливою психікою. Їх роздирають пристрасті” [3, с. 57].

Кримському було двадцять чотири роки, коли він видав свою першу збірку оповідань „Повістки та ескізи з українського життя”. У своїх творах з цієї збірки автор пише здебільшого про себе, змальовує епізоди із свого життя. Це підтверджують його щоденникові записи та листи (1890 – 1892). Одна з ключових тем Агатангела Юхимовича – батьки і діти. Вона розкрита в оповіданнях „Батьківське право”, частково в „Перших дебютах одного радикала” й так само в повісті „Не порозуміються” (з часом вона стала першою частиною роману „Андрій Лаговський”). Між батьками та дітьми не лише немає гармонії – між ними панує непорозуміння й навіть ненависть. Тиранія батька у „Батьківському праві” спричиняє повстання проти нього старшого, психологічно сильнішого сина й істерику молодшого, слабшого. Істерика малого Гната може бути ключем до пізніших неврозів героїв Кримського. Ще одна тема: українство як форма неврозу, майже божевілля. Любов до українства в усіх випадках ненормальна, психопатична. Українофільство Олеся Присташа або Петруся Химченка є сміховинним. Воно може легко дискредитувати саму течію. Особливо коли, наприклад, Петрусь, начитавшись Бєлінського й Писарєва, у запалі „радикалізму” й „нігілізму” планує вкрасти сливи з сусідського саду чи гроші з єврейської крамниці, мотивуючи це ідеєю, що власність є крадіжкою. Кримський жорстоко висміює українофілів-народників, які записують народні пісні від своїх слуг, а потім б’ють їх за найменший непослух. Таким поверховим українофілом і етнографом є гімназист, а пізніше студент Олесь Присташ.

Що ж до поетичної спадщини митця, то перше видання збірки „Пальмове гілля”, як зазначає С. Павличко „…виявило письменника складного, модерного, цікавого своєю дисгармонією…” [3, с. 67]. Сам поет назвав свої твори з цієї збірки екзотичними. Це була екзотика Сходу, з якою в українську поезію прийшли нові слова, пейзажі, образи. Сирійський сад, що зачарував Кримського, легко можна назвати метафорою його поезії:

Кардамон зіллявсь із нардом,

Нард розлився із шафраном.

Касія і цинамони. У саду тім розцвітають,

А з Ліван-гори дзюркоче

Прохолодний бистрень чистий... [1, с. 27].

З цього саду проростали не лише нові, тобто чужі слова, дивний сад екзотичних рослин і запахів слугує своєрідним вступом до екзотичної східної хтивості, втіленням якої є „Пальмове гілля”.

Надзвичайна оригінальність віршів Кримського полягає в тому, що вони захоплюють драматизмом, який нагадує сповідь душі ліричного героя. Перед читачем постає „я” поета, який ще на початку збірки попереджає, що його, мабуть, назвуть причинним, божевільним, дегенератом. Митець випереджає тих, хто вигадуватиме ці прізвиська, визнаючи, що й справді його вірші можуть створити таке враження. Ми бачимо поезію людини надзвичайно чуттєвої, вразливої, поетичної, але як зазначає С. Павличко: „…відміннішої від обивателя, що він – цей обиватель – має всі підстави назвати поета „причинним”, „психопатом”” [3, с. 68].

Творчість Агатангела Кримського становить собою загадкову й малодосліджену лакуну української літератури. Пов’язано це було з табуюванням тем, що виходили за межі канону. Яскрава, неординарна особистість, митець почував себе самотнім серед людей, що й відбилося на стильовій манері творів. Літературознавці продовжують дискутувати стосовно творчої манери Агатангела Кримського, говорячи про ознаки декадансу, неоромантизму й символізму у його творах. Саме тому дослідження творчості Агатангела Кримського є перспективним в сучасному літературознавстві.

Література

1. Кримський А. Твори: В 5 т. – Т. 1. – Поетичні твори. Оповідання / за ред. В. Черкаського. – К.: Наукова думка, 1972. – 635 с.

2. Кримський А. Твори: В 5 т. – Т. 1., кн. 1 – Листи (1890 – 19170) / за ред. В. І. Бова. – К.: Наукова думка, 1973. – 554 с.

3. Павличко Соломія. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського / Соломія Павличко. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2000. – 328 с.