К.філос.н.
Данилова Т.В.
Борох Ю., студент 2 курсу економічного факультету
Національний університет біоресурсів та
природокористування, Україна
Панчатантра: виникнення пам’ятки та її
списків
«Панчатантра» - всесвітньо відома пам'ятка, що виникла в
сиву давнину в Індії. В дослідницькій традиції припускали, що автором твору був
Бідпай (санск. Bidhapati) [1, с.832]. Йому приписували збірку байок і оповідей,
яка вже більше ніж півтори тисячі років була розповсюджена серед народів Сходу
і Заходу в численних перекладах і переробках. Дослідники припускають, що
джерелом цієї збірки був давньоіндійський твір, найможливіше, буддійського
походження. У цьому творі в тринадцяти розділах у формі байок, в яких головна
роль належить звірям, роз'яснюється, як повинен володар розв'язувати політичні
питання. Цей твір був своєрідним «князівським зерцалом». Після переробки
залишилися тільки перші п'ять розділів і було додано деякі казки і байки.
Доля цієї книги овіяна численними легендами, в яких
авторство нової збірки з п'яти розділів приписували мудрецю Вішнушарману [2].
Він намагався викладати науку життєвої мудрості царським синам. Легенди
розповідають про те, що збірка знаходилась за «сімома замками», і тільки тих,
кому було відкрито таємниці, знайомили з нею. Це свідчило про велике значення
книги. Можна погодитися з думкою видатного російського сходознавця С.Ф. Ольденбурга, який вважав «Панчатантру» однією з найбільш
розповсюджених книг у світі, після Біблії. Вона стала духовним надбанням
культур різних народів.
Вчені-санскритологи вважають, що перший варіант книги,
який не дійшов до нас, з'явився в III - IV ст. н.е. Проте, окремі історії і оповіді існували раніше, вони були
частиною фольклорної традиції народів Індії. Від них і походять так звані
«мандрівні» сюжети у фольклорі багатьох народів світу, подібні до оповіді про
жабку - мандрівницю.
Історія свідчить про те, що перський лікар Бурзоє
(Барзуї), якого послав до Індії цар Хосров І Ануширван, здійснив переклад
«Панчатантри» з санскриту на пехлеві і дав йому назву на ім'я двох шакалів -
головних героїв першого розділу. Віднині версія стала називатися «Каліла і
Дімна» (в індійському варіанті «Каратака і Даманака»). У скороченому вигляді
збережено перші п'ять розділів північно-східного санскритського оригіналу з
доданням нових сюжетів. Середньоперські тексти функціонували в несторіанській
традиції Ірану [3].
Несторіанський пресвітер Буд, який знайшов притулок у
Персії та дістався до Індії, близько 570 р. переклав середньоперський текст
сірійською мовою. Існує думка, що пізніше було створено другу середньоперську
редакцію «Панчатантри», яку і було перекладено арабською мовою. Видатний
дослідник редакцій «Панчатантри» Й. Хертель вважав, що існували дві
пехлевійські редакції пам'ятки. Перша з них, що спиралася на північно-західну
індійську (складена близько 570 р.), стала протографом арабської версії цієї
пам'ятки [3].
Переклад «Панчатантри» в несторіанському середовищі
важливий в плані знань цієї традиції про індійську літературу. Сірійський текст
містить у собі п'ять розділів санскритського оригіналу, фольклорні оповіді з
«Махабхарати», сюжет про сни індійського царя, найможливіше, буддійського
походження, а також деякі інші сюжети з невідомих нам наративних збірок.
На несторіансько-буддійські зв'язки накладаються
маніхейсько-буддійські. Маніхеї запозичали сюжети з фольклору тих народів,
серед яких проповідували маніхейство. У согдійських маніхейських текстах є
притчі, які було виявлено в деяких варіантах індійської «Панчатантри» [2],
арабської «Каліли і Дімни» [4]. «Оскільки, - як підкреслював П.О. Грінцер, -
маніхеї, з одного боку, часто черпали мотиви, сюжети і форми з місцевих
фольклорних і літературних джерел, а з іншого - їх громади і разом з ними їх
тексти розповсюджувалися на величезному просторі - від Атлантики до Тихого
океану, багато дослідників схильні вбачати в маніхейській літературі той канал,
завдяки якому циркулювали «мандрівні» сюжети й оповіді від Далекого Сходу до
Європи» [5, с.520]. Звичайно, з таким трактуванням можна і не погодитися, але
не будемо забувати, що деякі буддійські сюжети вперше було виявлено саме в
маніхейських текстах.
Отже, згідно з найбільш поширеною точкою зору, в VI ст. в
сасанідському Ірані сірійцями-несторіанами, яких було вигнано з Візантії,
зроблено переклад з пехлеві на сірійську мову, а в середині VIII
ст. арабським письменником іранського походження, одним з найвидатніших осіб
раннього етапу «золотої доби» арабської культури Абдаллахом Ібн аль-Мукаффою
було виконано переклад арабською мовою, при цьому в тексті відбулися деякі
зміни. «Калілу і Дімну» було доповнено розділами, написаними самим
письменником. Вперше з'являється розділ про суд [4] над одним з головних героїв
Дімною - шакалом, що викликав своїми наклепами зіткнення царя звірів Лева і
Бика, що і призвело до загибелі останнього. Цей розділ було додано остільки,
оскільки дидактична мета твору і вимоги мусульманської етики обумовлювали
негайне покарання пороку. Додаючи ще декілька оповідей, автор усунув із тексту
все, що могло образити почуття мусульманських читачів.
Незважаючи на введення цитат з Корану та арабських
прислів'їв, можна говорити про арабізацію тексту як про щось зовнішнє, оскільки
крізь шар арабізації, ісламізації проглядає єретик, вільнодумець, який лише
зовні прийняв іслам, але в душі лишився зороастрийцем. Ібн аль-Мукаффа розширив
текст пам'ятки, дописав «Розділ про лікаря Бурзоє, який було складено
Бузургміхром, сином Бахтагана, вазіром царя персів Ануширвана, від імені
Бурзоє», в якому він виступив з позицій єретика на захист розуму [4].
Як зазначав І.М. Фільштинський, «переробка «Каліли і
Дімни» була такою докорінною, значення цього твору таке велике, що, незважаючи
на перекладний його характер, він органічно увійшов в арабську середньовічну
прозу і став її надбанням. На арабському грунті твір немовби набув нового
життя, і саме завдяки арабському перекладу Ібн аль-Мукаффи він через деякий час
попав до Європи» [6, с.349].
Переклад Ібн аль-Мукаффи було оброблено багатьма
арабськими поетами у віршах, і він став взірцем для наслідування. У персів знаменитий
поет Рудакі також створив на його грунті тваринний епос. У 1144 р. відомий
прозаїк Нізам ад-Дін зробив переклад книги з арабської мови перською, він
переробив текст відповідно до смаків свого часу. Цей переклад став основою
славетних «Світил Канопуса» (бл.1500 р.) Хусейна бен-Алі, якого прозвали
аль-Ваїзом. В 1587 р. (за часів Акбара, Великого Могола) було здійснено
переробку під назвою «Пробний камінь знання». Цю переробку аль-Ваїза вводить в
турецьку літературу Алі Челебі в 1540 p., вона називалася «Хумаюн-наме», тобто
«Царська книга». Пізніше з'явились узбецький і татарський переклади, а також
переклади на мови народів Дагестану (початок - середина XIX ст.) [1, с.831].
На Сході існували численні другорядні версії «Каліли і
Дімни». З розповсюдженням мусульманської культури на азіатському континенті
здійснювалися переклади на місцеві мови (у афганців, малайців). Немусульманські
версії разом з буддизмом переходять до китайської літератури, а через Тибет доходять до монголів і
калмиків.
Проте
«Каліла і Дімна» була популярна не тільки на Сході. На Захід вона приходить
трьома каналами. Одним з них є грецький переклад Симеона Сифа, протовестіарія
антіохійського двору. Переклад виконано близько 1081 р. під назвою «Стефаніт і
Іхнілат». В XIII
ст. його запозичили слов'янські літератури [7].
Другий
канал - це єврейська версія раббі Іоеля (бл. 1250 p.), переклад якої було
виконано Іоанном з Капуї під назвою «Directorium humanae vitae» (між 1283 і
1278 pp.). «Directorium...» часто друкували, починаючи з 1480 p., його було
взято за основу німецької обробки першої половини XV ст. «Directorium...» було
перекладено майже всіма європейськими мовами.
Третій канал можна простежити в Іспанії,
де «Калілу і Дімну» за часів Альфонса X було перекладено на кастильський говір
(1251 р.). В 1313 р. за
дорученням Іоанни Наваррської, дружини Філіппа Красивого, вчений лікар Раймонд
де Безьє здійснив обробку тексту на латину [8]. Варіанти латинського перекладу ми можемо зустріти у новелістів доби Відродження, у
Боккаччо, у шванках Ганса Сакса, у Лафонтена, де вони додаються до езопових
байок.
У слов'янські літератури пам'ятка перейшла з Візантії
завдяки грецькому перекладу Симеона Сифа. У чехів є обробка єврейського
варіанту латинської редакції «Directorium...», яку було виконано М. Коначем. В
процесі перекладу Сиф «етимологізував» імена шакалів, виводячи ім'я Каліла від
«ікліль» (араб. вінець), а Дімна від «діман» (араб. сліди кочовища). Так
грецький текст набув назви «увінчаний і слідопит». Цю грецьку обробку було
перекладено церковнослов'янською мовою, найможливіше, в одному з монастирів на
Афоні. Можна вважати, що перший переклад з'явився в XII
ст. або на початку XIII ст. [9].
Через Болгарію, яка була посередницею в літературному
спілкуванні Візантії зі слов’янським світом, текст потрапив до
східнослов'янських літератур. У слов'янських версіях ми не зустрічаємо ім'я
Симеона Сифа, яке ми знаходимо в грецьких версіях. Авторство приписують різним
особам, деякі рукописи називають автором Антіоха Сифа. Відомо, що Сиф був
протовестіарієм антіохійського двору, звідси і з'явилося його друге ім'я -
Антіох. Інші слов'янські варіанти рукопису приписують авторство Іоанну
Дамаскіну, славетному християнському філософу і богослову. Авторство
приписували і іншим.
При
дослідженні тексту «Панчатантри» та
її рецепцій читачі стикаються
з незвичним викладенням основ буття людини в світі, що, з одного боку, пропонує нібито тривіальне уявлення
на рівні буденної свідомості, а з іншого,
- на наш погляд, є найбільш адекватним для постановки питання про сенс людського буття. Одним із підтверджень цього є надзвичайна популярність «Панчатантри» та її рецепцій в різні часи у різних народів, оскільки
постановка смисложиттєвої проблематики є надбанням всього людства, а способи її
вирішення можуть варіювати в різних культурах. Даний твір виконує функцію «неусвідомленого філософування» і за формою є
одним з найранніших белетристичних творів різних народів, зразком «мандрівних»
сюжетів, тобто твором, який обійшов півсвіту і приніс із собою вплив інших
культур і загальнолюдську мудрість.
Література