К.е.н. Морозова Л.П., Поліщук О.В.

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету, Україна

Криза сучасної культури

Актуальність теми дослідження. Останнім часом істотно зріс науковий інтерес до проблематики культури. У сучасному світі культура перестає бути цінністю. Розвиток цієї проблеми пов’язаний зі змінами, які відбуваються у всьому світі на початку третього тисячоліття, це соціокультурні, економічні та політичні зміни. В даний час постає проблема подальшого культурно-історичного існування, збереження культури та шляхів подолання її кризи.

Під кризою культури слід розуміти різкий, крутий перелом в її розвитку, важкий перехідний стан культури. При цьому слід мати на увазі, що подібні зрушення у сфері культури є реакцією на розвиток соціально-економічної, політичної та технічного середовища.

Останніми десятиріччями ставлення до культури дещо змінилось. Вона розглядається деякими філософами уже не як цінність, а як щось штучне й навіть вороже людині. Головною причиною цього є відсутність ідеї, яка б могла об'єднати людство. Г.Зіммель вважав, що новою парадигмою, здатною об'єднати світ духовної культури, зможе стати лише поняття "життя", яке начебто виступало своєрідним центром світобудови і вказувало на те, звідки йде шлях до душі, а звідки - до ідеї, Космосу, Абсолюту.

Завдяки філософським зусиллям А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, 3.Фрейда та ін. "філософія життя" стала основою культур філософських ідей епохи антираціонального. Інші провідні філософи Заходу теж зробили вибір на користь позиції, яка апелювала не до розуму, а до емоцій, надаючи міркуванням іншого забарвлення. Не дивлячись на все це, вони все ж не змогли вирішити нагальних проблем [1].

Та все ж проблема кризи культури в сучасній філософії культури є однією з провідних. До неї апелюють X. Ортега-і-Гасет, К. Ясперс, А. Швейцер, Л. Клагес та багато інших. Все активніше постають питання надмірної ідеалізації культури, апеляція до небезпеки, породженої самою культурою, яка загрожує як самій культурі, так і людині, що її створила. Джерелом такої небезпеки є те, що становить основу будь-якої культурної творчості, — влада над сущим [2].

В останні десятиліття влада над природою і людьми — невпинно зростає, а міра відповідальності, якість совісті, сила характеру не встигають за темпами такого зростання. І це за відсутності влади над своєю владою. Людина вільна і може за власним бажанням використати свою владу. Це означає, що вона може скористатися владою як на добро, так і зло. Гарантії правильного її використання немає. Наявна лише вірогідність того, що свобода зробить правильний вибір, що добра воля стане складовою душі, характеру тощо. Однак реально людина не готова до зростання її влади. Немає і дієвої етики користування владою, як не існує системи її виховання.

У зв´язку зі специфічними особливостями праці, спеціалізацією, коли задіяна лише частина здібностей, людина втрачає властиве їй духовне начало, індивідуальність тією мірою, якою зростають матеріально-технічні здобутки суспільства. Водночас постійний поспіх, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці та спільного буття багатьох у відносно обмеженому просторі призводить до того, що люди, зустрічаючись, тримаються відсторонено, відчужено.

Неухильно зникає властиве людині співчутливе ставлення до ближніх. Натомість проростають у різноманітних формах індиферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість до людей, що вже не сприймається як форма невихованості, грубощів, а кваліфікується як світська поведінка. Тобто людина втрачає почуття родинності до подібних собі, а відтак стає на шлях антигуманності. Зникнення відчуття, що будь-яка людина хоч певною мірою небайдужа як людина, розхитує засади культури. Порятунок культури є одночасно порятунком людини, і навпаки: порятунок культури людина мусить почати із себе, ставши на шлях доброчесності.

Першим аргументовано підійшов до проблеми кризи культури, звернув увагу на вулканічне підґрунття історії, розсіяв загрозливі ілюзії її лінійного прогресу німецький філософ О. Шпенглер, праця якого «Занепад Європи» стала подією в Європі. Він на відміну від своїх філософських попередників, абсолютизує цю ідею, обертаючи самобутність культурного розвитку на повну його відокремленість, вибудовуючи всеосяжну культурно-історичну концепцію, пафос якої — безвихідний колообіг історії та неминуча загибель культур [2].

У ХХ столітті повністю виявилися кризові явища техногенної цивілізації, що утворилася на руїнах середньовіччя. Культура цієї цивілізації складається на основі особливих відносин людини і природи, люди у своєму прагненні бажали перемогти свою залежність від природи і її вищих цінностей, йшло визнання панування людини над природою, прогресу, оновлення, нарощування технологічних і наукових знань. Прагнення світової цивілізації виражається лише одним словом: більше. Її життєва мета полягає в накопиченні якомога більших матеріальних благ, багатств і на цьому грунті знаходять рішення всі людські проблеми, в тому числі й соціальні, культурні та інші. Розвиток техніки і технології як знаряддя панування людини над природою стали головними цілями суспільного розвитку. З вищесказаного напрошується висновок про те, що прогресуюче розвиток науки, породило нову, жахливу цивілізацію метою і прагненнями якої стало прагнення переступити всі сформовані межі і кордони і створити щось нове, те, чого ніколи раніше не було і про що навіть не мріялося [3].

Література:

1. Горбач Н. Я. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: підручник / Горбач Н. Я, Гелей С. Д., Російська З. П. – Львів: Каменяр. 2010, – 166 с.

2. Заглада О.А. Філософія / О.А. Заглада, С.П. Щерба.- К.: Кондор, 2011.- 548с.

3. Нова постіндустріальна хвиля на Заході. - М.: Academia. - 2009.