Економічні науки /15. Державне регулювання економіки

Петрова Л.Е.

Донецький державний університет управління, Україна

Централізація державного управління процесом розробки та впровадження інновацій як виклик часу

Сучасний стан наукової сфери України обумовлений довгостроковим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов’язаних зі структурною деформованістю економіки країни, домінуванням в ній низькотехнологічних галузей і укладів, виробництв продукції з низьким рівнем доданої вартості, які об’єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень. Напрямки реформування науково-дослідної сфери розвитку економіки було розглянуто у рамках Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів, в якій визначено, що існуюча організаційно-функціональна структура науки зазнала значних змін за роки становлення української державності. Але внаслідок того, що процес реформування науки відбувався здебільшого без відповідної цілеорієнтації, без узгодженості з реформою інших сфер суспільного життя, в організації науки виникло чимало кризових проблем. Сучасна вітчизняна наукова сфера не спроможна адекватно реагувати на економічні та суспільні виклики і надто слабко впливає на розвиток країни. Водночас підприємництво слабо спирається на значний творчий потенціал науки.

Найбільш кардинальних заходів щодо приведення існуючої структури науки до сучасних ринкових умов потребує галузевий сектор науки. У сучасних ринкових умовах втрачається економічний зміст їх прямої відомчої залежності від відповідного міністерства або відомства. Кардинально мають змінитися і принципи формування структури цього сектору, відповідно має бути створена його нова організаційно-функціональна структура. Запропоновано систему ринкового фінансування мережної структури наукових центрів, серед яких деякі належать до галузевих профільних міністерств, а деякі – є самостійними установами. Проте, впровадження незалежного Фонду підтримки прикладних досліджень і розробок ставить під загрозу результат запропонованого механізму через те, що неочевидні стимули фінансування наукових розробок.

Організацію процесу розробки та впровадження інновацій доцільно централізувати на рівні міністерства. Тобто розмежування функцій освіти та науки, та концентрація функцій прикладної наукової діяльності і впровадження розробок в діяльність суб’єктів господарювання в умовах, що склалися, може дати більший ефект, ніж існуюча структура.

Збільшення ролі держави в процесі організації розробок та впровадження інновацій в Україні обумовлено декількома причинами: по-перше, монополізацією ринків, яка привела к тому, що суб’єкти господарювання, не маючі конкурентних стимулів, не реалізують інноваційний розвиток; по-друге, фальсифікацією інноваційної діяльності підприємствами, з метою отримання податкових пільг та інвестицій, яка полягає у формальному вдосконаленні продукції та послуг, а не впровадженні інновацій; по-третє відсутністю дієвих стимулів для інноваційного розвитку на рівні національної економіки в цілому.

Ці чинники обумовлюють доцільність формування централізованих державних структур з функціями впровадження інновацій. Такий радикальний, з точки зору ринкової економіки та законів її функціонування, крок потребує більш докладного аналізу сутності понять «централізація» та «децентралізація», який дозволить обґрунтувати необхідність централізації функції координації процесу впровадження прикладних розробок в діяльність економічних суб’єктів.

Термін «децентралізація», за визначенням Г.Мінцберга, має три основних значення [1, с. 179]:

1. Децентралізація як розосередження офіційної влади вниз по ланцюжку повноважень, чи вертикальна децентралізація.

2. Децентралізація, що передбачає передачу частини владних повноважень за рамки лінійної структури і вплив на процес прийняття рішень не керівників (аналітиків, допоміжних фахівців, операторів), або горизонтальна децентралізація.

3. Децентралізація як фізичне розосередження різних підрозділів.

Г. Мінцберг відзначає, що третє значення розглянутого терміна тільки заплутує проблему, тому що в цьому випадку децентралізація не має нічого спільного з правом прийняття рішень [1, с. 180]. Тому при формуванні параметрів будь-якої системи ухвалення рішення, у тому числі і державної, доцільно акцентувати увагу тільки на двох важливих параметрах – вертикальній децентралізації і горизонтальній децентралізації.

Для будь-якої соціальної системи, що еволюціонує, не існує деякого оптимального й універсального співвідношення цих параметрів. У періоди соціальних катаклізмів, а також на ранній стадії формування структури системи необхідно «жорстке» управління. При сприятливому стані зовнішнього середовища, а також з метою запобігання інгібіруванню «творчих» функцій системи життєво важливою стає децентралізація влади.

М.Мескон, М.Альберт і Ф.Хедоурі визначають наступні мотиви децентралізації влади [2, с. 447]:

1. Через те, що право на прийняття рішень делегується по спадній лінії, у нижчестоящих ланок ієрархічного ланцюга з’являються сприятливі можливості для прийняття важливих рішень і формування навичок, які дозволяють підвищити їх соціальну мобільність.

2. Більше делегування повноважень може створити конкурентну атмосферу всередині організації, що приводить до стимулювання творчих функцій.

3. Влада дозволяє користатися більшою самостійністю, результатом якої є управлінська творчість і винахідливість, що сприяють адаптивності організації.

Ще один важливий чинник децентралізації полягає в тому, що вона дозволяє організації оперативно реагувати на зміни, що відбуваються на локальних рівнях. Для того щоб визначити оптимальне співвідношення централізації і децентралізації державної влади на вибір цілей і засобів їх досягнення в конкретних сферах громадського життя, необхідно оцінити всі позитивні і негативні сторони цього процесу за критеріями:

впливу співвідношення «централізація-децентралізація» на ступінь керованості суспільних відносин;

співвідношення ресурсів, необхідних для концентрації чи делегування владних повноважень, з ефективністю результатів цього процесу.

Таким чином, оптимальна структура державного управління заданим процесом визначається такою схемою розподілу державної влади між рівнями прийняття рішень у державі, що буде сприяти максимальній стійкості (ступеня керованості) держави в зовнішнім середовищі.

Що стосується процесів навчання та наукової, дослідницької діяльності, то вони мають різну сутність та спрямовані на досягнення якісно різних результатів. Зокрема, процес навчання спрямований на передачу вже існуючих знань, вмінь та навичок від вчителя (викладача) до учня (студента). При цьому навички творчої та дослідницької діяльності є лише формами та методами навчання. Для суспільства як системи процес навчання забезпечує властивість аутопойезу.

Процес дослідницької діяльності спрямований на пошук нових адаптаційних механізмів для суспільства та окремих індивідів, тому, в термінах системного підходу, цей процес забезпечує гомеостаз суспільства. Саме цей процес не є керованим, а його базові етапи виконуються різними за призначенням організаційними структурами. Тому дослідницькі етапи та наукова діяльність розглядаються окремими функціональним структурами (галузевими міністерствами, вищими учбовими закладами, державними підприємствами) як додаткові функції, які з часом виконуються лише формально, фальсифікуються.

В рамках процесного підходу до формування систем управління [3] науково-обґрунтованим є створення єдиного органу, який можна назвати «хазяїном процесу» розробки та впровадження інновацій, який доцільно формалізувати у вигляді вищого органу виконавчої влади – міністерства.

Основною функцією визначеного органу влади має бути координація процесу розробки та впровадження інновацій: від творчого пошуку – до комерціалізації незалежно від галузевої спрямованості. Далі, на етапі впровадження, структура управління має стати матричною. Мета створення єдиного органу не є централізація влади – а, навпаки, координація діяльності розрізнених підрозділів в різних організаційних структурах, спрямована на досягнення результату – розробки та впровадження інновацій.

Таким чином, ефективність процесу розробки та впровадження інновацій може бути забезпечена шляхом трансформації управління ним на основі застосування процесного підходу. Формування органу виконаної влади, який стане «хазяїном процесу», тобто буде виконувати функцію координації та забезпечувати його результат, в рамках процесного підходу є організаційним рішенням з більш високим потенціалом ефективності, ніж існуючі децентралізовані структури.

Література

1. Минцберг Г. Структура в кулаке: создание эффективных организаций / Г.Минцберг; пер. с англ. под ред. Ю.Н.Каптуревского. – СПб.: Питер, 2001. – 512 с.

2. Мескон М. Основы менеджмента / М.Мескон, М.Альберт, Ф.Хедоури; пер. с англ. – М.: Дело, 1992. – 702 с.

3. Робсон М. Практическое руководство по реинжинирингу бизнес-процессов / М.Робсон М, Ф.Уллах; пер. с англ. под ред.Н.Д.Эриашвили. – М.: Аудит, ЮНИТИ, 1997. – 224 с.