Міхно В.І.

Харківська спеціалізована школа

I-II ступенів № 156. Україна

Гуманно-особистісний підхід

у навчально-виховному процесі.

Криза кінця XX століття охопила різні сфери життєдіяльності, а в першу чергу саму людину – її свідомість, почуття, поведінку. Як наслідок де-індивідуалізація й дегуманізація особистості, крайній раціоналізм мислення, втрата моральних орієнтирів та почуття незалежності до своєї Вітчизни, розповсюдження технократичних і соціальних моделей поведінки, дезадаптація дітей та молоді – це далеко неповний перелік негативних явищ, які вказують на зниження якості людини, низький рівень її вихованості, тобто людяності.

Посилення останнім часом негативних впливів аморальності, злочинності, зубожіння, збільшення кількості «важких» дітей уже в дошкільному дитинстві та інше призводять до знецінення освіти, падінню авторитету педагога. Виникає небезпека виростити бездуховне покоління, позбавлене інтелігентності, порядності, яке зневажливо ставиться до культурних та загальнолюдських цінностей.

Освітньо-виховна система,що базувалася на цінностях тоталітарного суспільства, вичерпала свій потенціал. Державний монополізм на освіту, жорстка централізація управління призвели до створення стандартних навчальних закладів з одноманітністю форм та змісту навчально-виховного процесу.

При цьому дитина розглядалася як уніфікований стандарт, індивідуальний підхід не реалізовувався, а лише декларувався. Метою педагогічного процесу було формування в дітей заданих ідеологічних установок і певного обсягу знань, умінь і навичок на основі навчально-дисциплінарних способів спілкування.

Одна із найбільших сильних альтернатив традиційній педагогиці – гуманно-особистісний підхід.

Відображення педагогіки гуманізму, гуманістичної психології ми можемо знайти в педагогічних системах Ш.Амонашвілі, І.Беха, С.Кона, О.Кононко, А.Петровського, В.Сухомлинського та ін.., у гуманістичній психології (Р.Бернс, А.Маслоу, Р.Мей, Дж.Олпорт,К.Роджерс, Є.Фром та ін.).

Концептуальні положення гуманно-особистісного підходу як принципу гуманістичної педагогіки: Погляд на дитину як мету освіти, сприяння особистісному зростанню як педагога, так і дитини; визнання рівності принципової рівноцінності та рівноправності дорослого і дитини в навчально-виховному процесі; педагог і дитина – співавтори пізнання.

Процеси оновлення протікають болюче, з труднощами та все ж у сучасній школі відбувається не тільки демократизація, оновлення навчального процесу а й оновлення а й активізуються загально-людські моральні цінності: совість, добро, справедливість, милосердність, духовність, людська гідність. Гуманістичне виховання базується перш за все на ідеях гуманізму та двох виховних принципах: облік особливостей вихованців і здійснення виховання на основі індивідуального підходу.

Психолого-педагогічні дослідження, таких відомих вчених як: І.Д.Бех, Є.В.Бондаревська, Н.В.Гавриш, О.Л.Кононко та ін.., довели, що велике значення має врахування особистісних характеристик і можливостей вихованців. В.О.Сухомлинський неодноразово наголошував на тому, що кожна дитина талановита і завдання педагога полягає в тому, щоб знайти її «ізюминку».

Основними положеннями гуманно-особистісного підходу до виховання дитини є:

· віра в неповторність дитини, у те, що вона – єдина, унікальна, не схожа на жодну іншу і не є точною копією батьків;

· дитину треба любити і поважати, незважаючи ні на що;

· надавати їй право повноцінно проживати кожен період власного життя;

· вчинки дітей слід аналізувати й розуміти, а не лише засуджувати чи схвалювати;

· основну увагу треба приділяти не так корекції поведінки дитини, як налагоджуванню довірливих стосунків,

· не ставитися до дитини залежно від успіхів її у навчанні;

· не критикувати дитину за неуспішність;

· не порівнювати дитину з іншими дітьми;

· спиратися на кращі якості дитини;

· дозволяти дитині бути собою, зі своїми вадами, вразливими місцями та чеснотами;

· приймати дитину такою, якою вона є, підкреслювати її сильні властивості;

· обираючи прийоми виховного впливу, вдавайтеся здебільшого до ласки і заохочення, а не до покарання та осуду;

· намагайтеся впливати на дитину проханням – це найефективніший спосіб давати їй інструкції.

На жаль, педагоги у своїй роботі надають превагу заборонам, наказам, повчанням. Досить часто дорослі бездумно використовують авторитарні вислови, бо й до них у дитинстві ставилися так само. Проте авторитарні методи, як би вони не були оправдані, не сприяють вихованню творчої особистості, здатної до самовираження, самореалізації. Що ж відчуває дитина, коли педагог поводиться з нею не як рівноправний партнер, а авторитарно, амбіціозно? Наведемо декілька прикладів.

Стиль взаємодії педагога		Стан дитини
1. Накази –«Прибери річ», «Роби, що сказала». Педагог демонструє свою владу, показує дитині, що її емоціями та бажаннями не цікавляться		Дитина відчуває страх, невдоволення, гнів. Вона розуміє, що в неї не вірять і нічого гарного від неї не очікують
2. Погрози –«Якщо будеш балуватися, то не дозволю гратися»		Страх, ворожість, опір. Провокує дітей спробувати не слухатися для того, щоб перевірити, чи буде виконано погрозу
3. Порівняння дитини (чи її діяльності) з іншими дітьми		Формується комплекс неповноцінності. Викликає агресію, ненависть не лише до педагога, а и до того, з ким порівнюють
4. Негативна оцінка –«Ти це не зможеш», «Від тебе толку мало», «Із тебе нічого путнього не вийде». Така оцінка провокує дитину на порушення поведінки		Дитина відчуває дискомфорт, ненависть. Це призводить до агресії, порушення поведінки, пасивності. Надалі дитина буде обережною, малоактивною, щоб уникнути несправедливої оцінки
5. Повчання –«Роби так, як я сказала». Такі повчання демонструють дитині, що вона «не розуміє, не знає»	Ображається, страждає, знижується інтерес до будь-якої діяльності, самооцінка взагалі. Слід надавати дитині право на помилку, а якщо вона припустилася помилки, варто допомогти їй виправити її самостійно, підтримати дитину
6. Нотації, докори – «Це знов ти накоїв, я так і знала»	Почувається ніяково, оскільки страждає особистісне «Я», чинить опір, бо не хоче бути гіршою за інших. Спроба захиститися, виправдатися або довести, що вона цього не робила
7. Аналіз поведінки дітей – «Я знаю, чому ти так поводишся, щоб нашкодити, щоб подратувати мене». Демонструє надмірність амбіцій педагога	Якщо педагог помиляється, дитина сердиться, вважає його несправедливим. Якщо має рацію – відчуває себе ніяково, бо помітили, «спіймали»
8. Неприйняття дитини – «Перестань скаржитися. Нічого страшного не сталося. Ти не один у мене.» Це форма відчуження від дитини, оскільки показує неповагу дорослого до дитини	Дитина перестає довіряти, оскільки вважає, що її не розуміють і надалі ніколи не звертатиметься до цієї людини
9. Похвала. Хвалити дитину треба за конкретні справи, дії, вчинки, успіхи. У іншому випадку вона стає звичною, й не дає бажаних результатів	Похвала лише тоді бентежить дитину, коли вона приклала певні зусилля на шляху до мети. Надмірне захвалювання може привести до залежності від нього, а відсутність похвал сприйматиметься як критика
10. Запитування і розпитування – «Хто це спитав?», «Навіщо ти це зробив?». Такі запитання демонструють підозрілість, зверхність, позбавляють можливості дитині самій розповіси, що сталося і чому.	Діти сприймають їх як погрозу, а тому мовчать або говорять неправду.
11. Заборони – «Ще раз туди підеш, то..» Діти часто не розуміють заборон. Заборона не дає бажаних результатів, якщо її не аргументують та не пояснюють, до чого може призвести її порушення.	Дитина продовжує діяти так, як діяла, відкрито або приховано, бо не розуміє заборон.
12. Нав'язування дітям готових, порад –«Ти краще пограй у ...». Педагог демонструє дитини, що він їй не довіряє, вважає її недостатньо самостійною	Дитина звикає залежати від дорослих, ініціатива не розвивається, а тому вона і не буде намагатися самостійно щось вирішувати

Педагог-гуманіст не стільки оцінює, скільки визначає та плекає природу дитини, дбає про створення розвивального освітнього простору, про формування в дитини загальнолюдських цінностей.

Література

1. Бех І.Д. Проблеми методів виховання в сучасній школі // Педагогіка і психологія. – 1996. – № 4. – С. 136-140.

2. Бойко А.М. Виховання людини: нове і вічне. – Полтава, 2006. – 566 с.

3. Назаренко Г.І.Росте Людина: гуманно особистісний підхід. Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. – Х.Скорпіон, 2006. – 140 с.

4. Савченко О.Я. Цілі й цінності реформування сучасної школи // Шлях освіти № 2 1996. с. 20-23.