Мачача Ю.М.

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Проблема особисто орієнтованого підходу у шкільній освіті: історія та сьогодення

Державотворчі процеси, які відбуваються в Україні, зумовлюють необхідність докорінного оновлення системи освіти, упровадження особистісно зорієнтованого підходу у навчально-виховний процес загальноосвітньої школи, що передбачає зміщення акцентів з передачі знань на їх активне, самостійне засвоєння учнями, використання нових педагогічних технологій, серед яких особливе місце посідають технології інтерактивного навчання. Проте знання не осяяні духовністю, моральністю, високою культурою, не відбиті крізь призму гуманістичних цінностей, можуть завдати невиправної шкоди як окремій особистості, так і суспільству в цілому. Тому Національна доктрина розвитку освіти в Україні визначає пріоритетним завданням нинішньої системи освіти формування особистості, здатної будувати свої взаємини з суспільством і природою на засадах високої духовно-моральної культури.

У законодавчих документах, які формують сучасну державну політику у галузі шкільної освіти (Законі України «Про загальну середню освіту», Законі України «Про позашкільну освіту», Національній доктрині розвитку освіти та ін.) акцентовано увагу на необхідності формування освіченої, творчої, фізично і морально здорової особистості. Цього можна досягти зокрема шляхом упровадження особистісного зорієнтованого підходу (ОЗП) у навчально-виховний процес школи.

Передусім зазначимо, що всебічне дослідження розвитку особистості – це фундаментальна комплексна наукова проблема, яка потребує міждисциплінарного комплексного дослідження. У цілому особистісний підхід – це певний методологічний інструментарій, розробка якого має спиратися на обґрунтовані психологічною та педагогічною науками закономірності будови, функціонування та розвитку особистості.

Проблема особистісних особливостей учнів і можливостей врахування їх у навчально-виховному процесі не нова. Принцип індивідуального навчання набув широкого поширення у школах Стародавнього світу та за часів середньовіччя. Проте з розвитком капіталізму ця система втратила актуальність. Вона не відповідала новому етапу соціально-економічного та культурного життя суспільства і згодом поступилася місцем класно-урочній системі, з появою якої і виникла суперечність між колективною формою навчання та індивідуальним характером засвоєння знань. З'явилася проблема особисто орієнтованого підходу до навчання школярів.

Наголосимо, що перший етап у розв'язанні цієї проблеми зводився до розробки загальних рекомендацій з вивчення і врахування особистісних особливостей учнів, їх реалізації. Уперше на необхідності особистісно орієнтованого підходу до школярів в умовах колективної роботи наголосив Ян Амос Каменський. Хоча у «Великій дидактиці» він виступив проти особистісно зорієнтованого навчання через його загальнокласний характер, показав необхідність поєднання організації індивідуальної та загальнокласної навчальної роботи на уроці, тобто «вчити всіх усьому» згідно з принципом природовідповідності. Каменський вперше теоретично обґрунтував загальнокласну роботу на уроці в поєднанні з індивідуальною. Розкриваючи конкретні шляхи упровадження ОЗП, Каменський переконував «Немає в світі жодної скелі або башти такої висоти, на яку хоча б хто-небудь не міг би піднятись, якщо в нього є ноги. Треба лише збудувати як слід драбину або зробити зручні, висічені зі скелі ... сходи» [7, с. 56].

Як бачимо, прогресивні педагоги минулого ОЗП не зводили до пристосування змісту, методів навчання до рівнів підготовленості учнів, а розглядали його як засіб просування кожного учня до нового рівня розвитку.

Особливої політичної гостроти проблема перегляду характеру освіти і виховання молоді набула в 60-ті роки XIX ст., у період загострення в країні ідеологічної і політичної боротьби. Тоді проти консерватизму у педагогічній науці й практиці виступили М.Г. Чернишевський, М.О. Добролюбов та інші. Так, М. Добролюбов особливий акцент робив на необхідності вивчення вікових і психологічних особливостей дітей, законів їхнього розвитку, оскільки обізнаність на них дозволяє краще враховувати особливості дитини, характеристики її духовного стану [6, с. 234].

Початок теоретичного рівня розробки ОЗП у навчально-виховному процесі пов'язаний із ім'ям К.Д. Ушинського. Головна умова успішного навчання дитини – врахування її вікових, психологічних особливостей. Загальні рекомендації у навчанні не призведуть до успіху, оскільки діти за своєю природою індивідуальні. Так, К.Д. Ушинським здійснено психолого-дидактичне обґрунтування поєднання колективних та індивідуальних форм навчальної роботи школярів на уроці, йому належить ідея реалізації особистісно зорієнтованого підходу в умовах колективної роботи класу, яка й нині є прийнятною у нашій школі. Подібних прогресивних поглядів дотримувався і Л.М. Толстой, який стверджував, що всі учні можуть навчатися успішно, а відставання відбувається через те, що вчитель не звертає уваги на індивідуальні особливості учня і не намагається вдосконалювати свою майстерність. Він сформулював низку рекомендацій для вчителів. Наприклад, для успішного навчання учнів учитель завжди має бути готовим пояснити причини труднощів у навчанні; навчання буде успішним, якщо загально-класна робота відбувається у контексті індивідуальної діяльності.

Видатний педагог М.І. Пирогов засуджував «груповий» підхід до навчання дітей і вважав за необхідне ґрунтовно вивчати дитину. Він стверджував, що «тільки знання дитячої душі в усіх загальних закономірностях , а головне, в конкретних проявах певної живої дитини може звільнити нас, педагогів, від грубих помилок... Світ дитини своєрідний, і педагогу заборонено поспішати нав'язувати дитині свої погляди, своє розуміння, здобуте розумінням уже дорослої людини. Головне завдання педагогічної дії полягає в умінні пристосуватися в процесі виховання до особистості і ступеня розвитку школяра...». За М.І. Пироговим, вчитель обов’язково має знати закономірності розвитку дитячої душі, володіти мистецтвом індивідуалізації.

Проблемам індивідуальності та особистісно зорієнтованого підходу у навчально-виховному процесі школи значну увагу приділяв П.П. Блонський. Одне з головних завдань як початкової, так і середньої загальноосвітньої школи Блонський вбачав у тому, що вона повинна не пригнічувати, а розвивати індивідуальність. Учений був глибоко переконаний в тому, що індивідуальність культивується не стільки викладанням конкретних предметів, скільки наданням можливості виявити і розвинути індивідуальні особливості особистості, що формується. Найбільш повно, на думку педагога, вони враховуються у процесі упровадження особисто зорієнтованого підходу. Такий підхід сприяє розвитку задатків і здібностей кожної особистості, підвищенню ефективності навчально-виховного процесу. З цією метою він пропонував ввести факультативні предмети, самостійні роботи, широко практикувати написання й обговорення рефератів і навіть роботу школярів за індивідуальним планом. П.П. Блонський переконував, що «педагог повинен бути психологом, він повинен рахуватися з особистістю дитини, він повинен знати особистість вихованця - ось гасло нової педагогіки». Виходячи з того, що слабкі учні люблять спорт, малювання, кіно, тягнуться до мистецтва, та керуючись думкою про те, що хороший педагог завжди прагне знайти сильну сторону в слабкому учневі, він пропонував розвивати розумові інтереси невстигаючих школярів через спорт і мистецтво. Щодо успішних у навчанні дітей, то однією з їхніх особливостей, вважав Болонський, є те, що вони характеризуються розвиненими інтелектуальними інтересами, без урахування яких неможлива успішна навчальна діяльність. Тому необхідно пропонувати їм завдання підвищеної складності, оскільки за інших умов їх розумовий розвиток може уповільнитися. Із дотриманням почуття міри й обережності, учений пропонував об’єднувати цих школярів в особливі групи [10, с. 57].

Вважаємо за доцільне підкреслити, що деякі висловлювання видатних вчених мають суперечливий характер. Проте незалежно від цього, аналіз і вивчення їх творчої спадщини, в якій розглядаються ці питання, становлять значний науковий і практичний інтерес у мінливих умовах сьогодення.

Сучасне розуміння особистісного підходу визначили в 60-х роках минулого століття відомі зарубіжні вчені: К. Роджерс, А. Маслоу [11, с.25]. Утверджуючи напрям гуманістичної психології, вони запевняли, що повноцінне виховання можливе лише в тому випадку, коли школа служитиме лабораторією для відкриття унікального «Я» кожної дитини, допомагатиме їй в усвідомленні, розкритті власних можливостей, встановленні самосвідомості, у здійсненні особистостісно значущого і суспільно прийнятного самовизначення, самореалізації та самоутвердження.

Зазначимо, що нова філософія освіти знайшла відображення в особисто зорієнтованій моделі навчання і виховання. Власне поняття «особистісно зорієнтований підхід» (О. Бондаревська, Н. Вишнякова, О. Савченко, І. Якиманська) окремі педагоги, науковці не сприймають. Наприклад, на думку І.Ф. Харламова, оскільки метою виховання і навчання є всебічний і гармонійний розвиток особистості, не слід підкреслювати його «особистісно зорієнтований характер», оскільки таке «підкреслення позбавлене будь-якого наукового змісту, тому що і предметом педагогіки, і метою виховання є їхня спрямованість на особистісний розвиток учнів і, отже, не особистісно зорієнтованим воно бути не може» [2, с. 87].

З цією точкою зору навряд чи можна беззастережно погодитися. Справа тут не тільки в спрямованості навчання і виховання на особистісний розвиток учня, а в тому, що відповідно до концепції особистісно зорієнтованого навчання учень «споконвічно є суб'єктом пізнання» (О.В. Бондаревська, І.О. Зимня, В.В. Серіков, І.С. Якиманська та ін.), й це припускає спеціальну організацію його навчальної діяльності. Тому, як вважає І.О. Зимня, «точніше особистісно зорієнтований підхід співвіднести з більш загальним особистісно діяльнісним підходом», вірніше з першим, особистісним, його компонентом, який припускає, що усі психічні процеси, властивості та стани розглядаються як приналежні конкретній людині, що вони похідні, залежать від індивідуального й суспільного життя людини та зумовлюються його закономірностями [5, с. 23]. Отже, «у центрі навчання знаходиться саме той, хто навчається – його мотиви, цілі, його неповторний психологічний склад, тобто учень ... як особистість». А діяльнісний компонент настільки нерозривно пов'язаний з особистісним (особистість є суб'єктом діяльності, яка в свою чергу разом із іншими факторами зумовлює особистісний розвиток), що їх розмежування можна здійснити тільки теоретично.

Особистісно зорієнтований підхід передбачає розвиток природних особливостей людини (здоров'я, здатності мислити, почувати, діяти), її соціальних властивостей (бути громадянином, сім'янином, трудівником) і властивостей суб'єкта культури (гуманності, волі, духовності, творчості). Причому розвиваються вони в контексті загальнолюдських, національних і регіональних цінностей.

Поняття особистісного підходу передбачає послідовне ставлення сучасного педагога до вихованця як до суб'єкта виховної взаємодії. Це – базова орієнтація педагога, яка визначає його позицію у взаємодії з кожною дитиною.

І.С. Якиманська, розглядаючи теоретичні основи особистісно зорієнтованого підходу в навчанні, пропонує урахувати ряд важливих позицій, що впливають на впровадження даного підходу в практику роботи шкіл. Зокрема, йдеться про те, що:

1. Особистісно зорієнтоване навчання має забезпечити розвиток і
саморозвиток особистості учня, ґрунтуючись на виявлених індивідуальних
особливостях його як суб'єкта пізнання і предметної діяльності.

2. Освітній процес особистісно зорієнтованого навчання дає кожному учневі на підставі його здібностей, нахилів, інтересів, ціннісних орієнтацій і суб'єктивного досвіду можливість реалізувати себе в пізнанні, навчальній діяльності, поведінці.

3. Зміст освіти, його склад і засоби добираються і конструюються таким чином, щоб учень мав можливість вибору предметного матеріалу (за об'ємом і формою).

4. Критеріальна база особистісно зорієнтованого навчання, враховує не тільки рівень досягнутих знань, умінь, навичок, а й інформованість певного інтелекту (його властивостей, якостей, прояву).

4. Освіченість як сукупність знань, умінь, індивідуальних здібностей є важливим засобом становлення духовних та інтелектуальних якостей учня, який виступає основною ціллю сучасної освіти.

5. Освіченість і навченість не тотожні за своєю природою і результатами. Навченість через оволодіння змістом освіти забезпечує соціальну і професійну адаптацію в суспільстві. Освіченість формує індивідуальне сприйняття світу, можливість його творчого перетворення, широкого використання суб'єктивного досвіду в інтерпретації та оцінці фактів, явищ, подій довкілля на підставі особистісно значущих цінностей і внутрішніх установок.

7. Традиційне навчання вже не може бути провідним у цілісному
освітньому процесі. Значущими стають ті складові, які розвивають
індивідуальність учня, створюють усі необхідні умови для його
саморозвитку, самовираження.

8. Особистісно зорієнтоване навчання ґрунтується на принципі варіативності, тобто визначення змісту, методів і форм навчального процесу, вибір яких має здійснюватися вчителем-предметником із урахуванням розвитку кожної дитини та педагогічної підтримки у пізнавальному процесі.

Якість реалізації особистісно зорієнтованого навчання передусім залежить від урахування специфічних принципів, серед яких провідними є індивідуалізація навчання, постійна самооцінка учнями власної діяльності, максимальне наближення навчального матеріалу до реалій життя, спіралеподібна побудова навчального матеріалу, цілісність навчально-виховного процесу.

Деякі вчені наполягають на визнанні учнями права на самовизначення та самореалізацію в процесі пізнання через оволодіння власними способами навчальної роботи. Дійсно, кожен учень має свої особисті способи засвоєння нових знань. Для продуктивного виконання одного і того ж завдання різні учні застосовують різні способи і прийоми. На цьому акцентує увагу С. Максименко, який стверджує, що особистий спосіб мислення учня незалежно від того, наскільки гармонійно пов'язані в ньому окремі компоненти розумової діяльності, завжди становить складне, певною мірою інертне психічне утворення. Тому кожна педагогічна спроба змінити цей спосіб наштовхується на деякі труднощі. Для вчителя важливо виявити ці способи, застосовуючи різноманітний дидактичний матеріал, який дозволяє учню самому обирати особистісно значущі для нього способи навчання.

За переконанням І. Якиманської [12], такий підхід до навчання передбачає сприйняття кожного учня як головної діючої особи всього освітнього процесу, унікальна особистість. Отже, зазнає змін лише вектор напряму: не від педагогічних дій до учня, а від учня, який вибірково ставиться до цих дій, а не просто бере їх у заданому вигляді. Індивідуальний підхід у навчанні забезпечується диференційованим підходом, що відрізняється від диференційованого навчання. Цьому питанню велику увагу приділяє І. Каплунович. Він вказує на необхідність іти за індивідуальністю дитини і в зв'язку з цим будувати і реалізувати в педагогічному процесі адаптивні навчальні програми і в цілому сприймати дитину такою, якою вона є. Традиційне навчання часто передбачає метод корекції, який є не ефективним, оскільки пов'язаний з негативною мотивацією і не враховує індивідуальних особливостей учнів. І. Каплунович протиставляє цій моделі навчання адаптивний шлях, який у природних умовах навчального процесу дозволяє вчителю визначати головну підструктуру мислення кожного учня й у подальшому організовувати, регулювати і контролювати розвиток і реалізацію нахилів відповідно до індивідуальності дитини [9, с. 77-86].

Особистісно зорієнтована модель навчання передбачає розвиток критичного мислення учнів, що потребує атмосфери діалогу, вільної, творчої діяльності. Тільки людина, яка вільно, активно і критично мислить, може об'єктивно оцінити події, зробити правильні висновки, досягти успіхів у різноманітних сферах діяльності. Школа повинна вчити мислити - така суть стратегії, що домінує в дослідженнях вчених різних країн. На жаль, попередні шкільні навчальні програми були традиційно спрямовані на те, щоб навчити учнів точно висловлювати свої думки і здійснювати різні види дедукції на підставі заданих посилань. Водночас ОЗП має бути спрямованим на розвиток самостійного критичного мислення учнівської молоді. Цьому має сприяти проблематизація, внутрішня неоднозначність навчальних текстів. Так, О. Векслер у книзі "Розвиток критичного мислення учнів у процесі навчання" зазначає, що за умови розвитку критичного мислення в учнів посилюється прагнення до висловлення критичних думок як однієї з форм виявлення самостійності, оскільки вони можуть не тільки послідовно викладати вивчений матеріал, а й аргументовано, переконливо висловлювати оцінювальні самостійні судження. На думку автора, усе це сприяє правильному формуванню особистості в цілому [3, с. 5]. Слід додати, що окремі дослідники пропонують вводити до змісту навчання дві або три точки зору, тобто зробити процес альтернативним.

Важливо наголосити, що особистісно зорієнтоване навчання має сприяти саморозвитку особистості, самопізнанню, самовизначенню й самореалізації, що дасть можливість продуктивно будувати життя. Загалом ОЗП у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи забезпечує умови для його гуманізації, повноцінного розвитку фізично, соціально та етично здорової особистості, інтелектуальної, гуманної, інтелігентної і вихованої людини, здатної аналітично мислити, бачити і вирішувати проблеми. З цією метою доцільно створити особистісно зорієнтоване здоров’язберігаюче освітнє середовище, що зокрема передбачає організацію валеологічно орієнтованих: розкладу занять, організацію харчування, фізичного виховання і медичної лікувально-профілактичної роботи, санітарно-гігієнічного нагляду, а також високий рівень матеріально-технічного оснащення (ресурсного забезпечення) освітнього простору навчального закладу [4].

Урахування викладених вище положень уможливлює створення такого навчання, центром якого була б особистість дитини, її самобутність і самоцінність. Нам імпонує твердження І. Якиманської про те, що саме визнання учня головною дійовою фігурою всього освітнього процесу і є особистісно орієнтованим навчанням. Звідси випливає, що сутність особистісно зорієнтованого навчання полягає у тому, щоб розкрити із подальшим узгодженням зі змістом освіти життєвий досвід кожного учня, рівень інтелекту, пізнавальні здібності, інтереси та ін.; сформувати позитивну мотивацію учнів до пізнання, самопізнання, самореалізації, самовдосконалення у контексті соціокультурних і моральних цінностей; "озброїти" учнів механізмами адаптації, саморегуляції, самозахисту, самовиховання для формування самобутньої сучасної людини, здатної до конструктивного діалогу з іншими людьми, природою, цивілізацією в цілому. Слід додати, що учень у рамках особистісно зорієнтованого підходу є цінним „виробником” не стільки суспільного, скільки індивідуального досвіду.

Навчання й учіння - взаємопов'язані поняття, але не тотожні. Процес учіння - це індивідуальної діяльності школяра, яка проявляється через колективні форми роботи, що передбачає педагогічну підтримку та корекцію. Навчанням через його зміст задаються соціокультурні зразки пізнання, поведінки, обов'язкові для всіх. В учінні реалізується індивідуальна пізнавальна діяльність, яка через природну активність дитини формується дуже рано, інколи стихійно, ще до систематичного навчання в школі.

Як свідчить аналіз наукового доробку І.Д. Беха [1, с. 56], умови особистісно орієнтованого виховання спонукають до виникнення і розвитку у дитини особистісного самовизначення як здатності визначити і реалізувати ціннісну ієрархію своєї життєдіяльності, вміння осмислювати власну моральну сутність. Лише в умовах особистісно орієнтованої технології дитина здатна відчути, що вона не просто перебуває, а повноцінно живе в атмосфері високої людяності, яка має наповнити її своїм гуманним змістом.

Аналіз джерельної бази нашого наукового пошуку дає підстави стверджувати, що у тлумаченні особистісно зорієнтованого підходу прогресивні педагоги минулого не обмежувалися обґрунтуванням пристосування змісту, методів навчання до рівнів підготовленості учнів, а розглядали його як засіб просування кожного учня до нового рівня розвитку. Реалізація особистісно зорієнтованої системи навчання потребує зміни акцентів у педагогіці: від навчання як нормативно побудованого процесу до учіння як індивідуальної діяльності школяра через колективні форми роботи, що передбачає педагогічну підтримку вихованців, гнучкість у прийнятті педагогічно доцільних рішень.

Таким чином, у сучасних умовах розвитку шкільної освіти особистісно зорієнтований підхід має забезпечувати формування і розвиток мислення учнів, виховання особистості, здатної до саморегуляції поведінки. Такий підхід передбачає створення комфортних і безпечних умов для навчання, облік рівня здібностей і можливостей кожного учня у процесі навчання, адаптацію навчального процесу до особливостей учнів. Водночас, як свідчать результати нашого дослідження, базовими цінностями особистісно зорієнтованої освіти є самореалізація, життєтворчість, культурна ідентифікація, індивідуалізація та ін., які відображають розвиток сутнісних сил дитини і підтверджують, що істинною метою освіти є становлення особистісного образу людини та її індивідуально-творчий розвиток як суб'єкта культури, соціуму.

Література

1. Бех І. Виховання особистості: Сходження до духовності: [наукове видання] / І. Бех. – К.: Либідь, 2006. – 272 с.

2. Болдырев Н. Нравственное воспитание школьников / Н. Болдырев. – М.: Педагогика, 1987. – 224 с.

3. Вершинін В. Особистісно орієнтоване виховання – виховання орієнтоване особистістю? // Відкритий урок - 2006. - №19/20 – С. 57-66.

4. Вирабова А.Р. Личностно-ориентированное обучение: медико-педагогические проблемы и пути решения: [електронний ресурс]. – Режим доступу 12.08.2010: <www.samson-corp.ru/Science/Science21.php>. – Загол. з екрану. - Мова рос.

5. Гусак М. Моральне виховання старшокласників. – К., 1980. – 165 с.

6. Козлов Е. Азбука нравственности // Воспитание школьников. – 2005. – №3. – С. 24-38.

7. Марьенко И. Нравственное становление личности подростка. – М.: Педагогика, 1985. – 104 с.

8. Національна доктрина розвитку освіти. Затверджено Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. №347/2002 // Освіта України. – 2002. – №33. – С. 4-6.

9. Особистісно орієнтований підхід у шкільній освіті: підбірка статей // Початкова освіта. – 2008. – №6 (лютий). – С. 5-8.

10. Практикум з курсу «Сучасні педагогічні технології»: [навчально-методичний посібник]. – Ч. 2 / Укл.: Яковець Н.І., Солова В.М., Мушенок Т.А. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. – 219 с.

11. Сучасні підходи до морального виховання // Палітра педагога. – 2001. – №4 - С.24-27.

12. Якиманская И.С. Разработка технологии личностно-ориентированного обучения: [електронний ресурс]. – Режим доступу 12.08.2010: <http://www.voppsy.ru/journals_all/issues/1995/952/952031.htm>. – Загол. з екрану. - Мова рос.