Филологические науки/9.Этно – социо –и психолингвистика

асистент, Якушко К.Г.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, м.Київ

МОВА ЯК САКРАЛЬНИЙ ТЕКСТ ЛЮДСЬКОГО ДОСВІДУ

(НА ПРИКЛАДІ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ Г.С.СКОВОРОДИ)

На даний час актуалізується постмодернова ідея розгляду дійсності як тексту сакрального людського досвіду та важливим засобом побудови філософських сентенцій за допомогою виявлення, наголосу лише на окремому зручному аспекті розуміння загальноприйнятої системи мовних одиниць - тобто вживання певної т.зв. недомовленості, парадоксу тотожності Фреге.

Головним засобом пізнання світу з давніх давен справді є слово в усій його історично - культурній динаміці і розмаїтті. Людська природа, ще з часів Платона, вважалась подібною складному тексту, значення якого повинно бути розшифрованим філософією, а текст-світом. Витоки поширених ідей західної семантичної філософії першої пол. ХХ ст знаходимо також у стоїчній та августиніанській відповідності знаку до усвідомленого змісту. Ось чому для сучасного мовознавця - філософа важливий не лише частковий поверховий розгляд конструктивних елементів значення мовного знака, диференційних ознак лише певного окремого значення слова, але і розуміння мовного знаку як кодового апарата сакрального людського досвіду (наприклад, у сфері уникнення протиріч, вироблення правил самозбереження, поведінки в суспільстві).

Певним чином, у даному аспекті можемо спостерегти філософсько - історичну проекцію і у прирівнюванні світоглядів Г. Сковороди і Л.Вітгенштейна щодо настанови: про те, що взагалі може бути сказаним, можна сказати ясно, про що сказати неможливо, слід мовчати [1, 30-500].

Ми вбачаємо основи такого підходу до поводження зі словом у Середньовіччі при сакралізації невимовного смислу. Святенність слова - це умовна нерухома фігура символу і слідуючи Платону. Людина на ті часи - слухач розмовляючого Бога. Августин навіть називав слово – єдиним мірилом духовності. Тут слід, на нашу думку, провести межу ясності та містичної святенності вираження думки Г.С. Сковородою та наголосити на ускладненні мови при вираженні найбільш актуальних та хвилюючих моментах, важливих для осягнення мистецтва життя на ту історичну добу.

Слід зауважити, що взагалі сковородинська мова складна – тобто, мудрець був зацікавлений майже у всіх існуючих проблемах суспільства, однак особливо поширені речення в пояснювальних творах, звернених до читачів – для деталізації розуміння кожного просвітницького аспекту. Це виявилось, наприклад, в «Вступних дверях»: «І цей корабель... посередині заспокоїш» (всього 55 мовних одиниць в одному реченні ) .

Філософське значення мала і поширена тоді латинська, грецька мови, що стали, на нашу думку, тогочасними важливими самостійними знаковими системами для передачі не винесеної на широкий загал інформації. В цьому коріння невипадкового повсякчасного вживання латинських висловів Г.С.Сковородою та возвеличення грецької мови, наприклад, в перекладі «Ціцерон. Про старість»: «Якщо тобі видасться, що Катон у моїй бесіді розмірковує більш витончено, ніж у своїх власних творах, то прошу віднести те на рахунок грецької мови... Я сам навчився грецької мови старим, вгамувавши свою охоту, як довгочасну спрагу [2,186-193].

Ми можемо визначити те, що найбільше хвилювало Г.С. Сковороду, та й еліту нації в цілому, і через переклад назв творів «In natalem Jesu»-На день народження Ісуса, «Est Quaedam maerenti flere voluptas» у горі певну втіху приносять сльози , « Quid est virtus ? »- що таке чеснота тощо.

Таке Антисфенове вміння вести діалог з самим собою виявлялась і у доробку Г.С. Сковороди. Більше, того у листі до М.Ковалинського другої половини вересня – початку жовтня 1762р. навіть стверджувалося, що взагалі філософія – це, передусім, вміння перебувати на самоті з собою, з самим собою уміти вести розмову.

У Г.С. Сковороди, долученого до античної та християнської традиції в бароко, поєднується, на нашу думку, пріоритет мовчання, в якості внутрішнього спілкування з Богом та вираження духовної афірмації через молитву, наприклад, у філософському трактаті «Боротьба архистратига Михаїла» коли мудрець наголошував на тиші при оновленні світу, приході Христа - у той час розумний замовкне , перекладах «Ода (Єзуїта Сидронія Гозія)», коли достойник мовчить, сам з собою розмовляє, піднявшись серцем над тлінню всією і своєю та епістолярній спадщині: «Посилаю зразок розмови душі, яка мовчки веде бесіду сама з собою,...літає,...бореться» «Про себе Богові молись... Молитва і терпіння - це....всім і щит, і сила, і надія, і втіха...» [3, 234-329]. В цьому аспекті , слово - медіатор земного і небесного, що здійснюється через молитву.

Отже, значення «життя у мові», за Г.С.Сковородою, справді опосередковується значенням мови у житті, внаслідок чого мистецтво життя досягає своїх вершин. Саме в даному випадку мовленнєво оформлені переживання, насамперед, формують світоглядну орієнтацію та проекцію життєдіяльності. Мовленнєві аспекти при цьому набувають філософського наповнення та об’єднують, наприклад, за допомогою розглянутого поняття «сема»,(піднесеного до філософсько - комунікативного коду самозбереження, уникнення внутрішніх та зовнішніх протиріч, у виведенні нею правил існування в оточуючому світі через обережне користування живою мовою, завуаліювання знаковими системами та внутрішній діалог), франклівські ціннісні орієнтири пошуку сенсу життя в спілкуванні, подоланні людиною самої себе та правильного сприйняття навколишнього світу, адекватної реакції на подразники тощо. Атрибутивний антропологічний підхід (розгляд людського життєтворення в мові як невід’ємної характеристики людини - лінгвістичної тварини) стає важливим компонентом дослідження «мистецтва життя» Г.С. Сковороди поряд з розглядом сутнісних та модальних складових даного поняття в історико- філософській площині, в якому мовне осягнення світу та слово як самостійний філософський компонент займає значне місце в теорії «мистецтва життя у мові» Г.С. Сковороди - творення світу.

Вчення Г.С.Сковороди є передвісником сучасних ідей філософії мови як філософії «мистецтва життя у мові»: в подальшому, скажімо, у М.Мамардашвилі, як у Г.С. Сковороди, прослідковується прагнення практично відчувати «живу душу філософії» у фрагментарності людини у цілісності ситуації .

Сковородинівський текст - це прочитання самого себе в мистецтві життя, як і в Н.Мулуда, і В.Гумбольта: слово - подих самого буття, відбиток образу речі, який виникає в душі окремої людини та спільно з духом піднімається до Божественного.

Аналіз загального значення життя у мові для Г.С.Сковороди може , на нашу думку, в подальшому продовжитись на таких аспектах життя у мовній картині світу як «трансляція»- спонукання до реакції і до самооактивізації, «знак»- мистецтво в розшифрування кодів, русі пізнання, впізнанні та просвіті, «символ» - мистецтво у розвитку інтуїції, містицизму, ментальної долученості тощо.

Література:

1.Поль Рикер. Семантический план /Существование и герменевтика//От Шопенгауэра до Дерриды. Хрестоматия по истории философии.-М: ИЦ «ВЛАДОС»,1997.-525с.

2. Сковорода Г.С. Ціцерон. Про старість// Григорій Сковорода. Твори у двох томах.-К:Обереги,-1994.-Т.2.-С.184-187.

3.Сковорода Г.С.Листи до М.Ковалинського// Григорій Сковорода.Твори у двох томах.-К:Обереги,1994.-Т.2. –С.226-320.