“Философия” /3. История философии

асистент, Якушко К.Г.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, м.Київ

ГУМАНІЗМ ФІЛОСОФУВАННЯ Г.С. СКОВОРОДИ

Сучасна українська культура, національна самосвідомість потребують на належному рівні представлених життя і творчості Г.С.Сковороди, його „філософії гідності як основної засади життя” [1, 250]. Актуальними є виявлення особливостей істинної природи людини, картини буття.

Г.С. Сковородою упродовж усього життя здійснювалася постійна, надскладна духовна праця, турботливий догляд за полем сенсожиттєвих орієнтирів та цінностей. Сповідування ідеалу чистої совісті, як одного із засадничих чинників його гуманізму філософування гармоніює із прагненням щиро і відкрито „зробити власний досвід надбанням людей” [2, 20]. Єдність обстоюваних ідей, життя і творчості особистості – визначальна прикмета його вчення. Глибинність, напруга, практична спрямованість, суперечливість – характерні риси його філософування. В центрі його філософсько-світоглядових пошуків– зініційована глибокою стурбованістю долею людини, її майбутнім морально-етична проблематика, боротьба доброго і злого начал, не десь і колись, а тут і тепер, виявлення найбільш адекватних засобів, шляхів, умов життєдіяльності та досягнення душевного миру, найціннішого для людини надбання. Цьому сприяють доброродство, звернення до „вишньої сили” та „безнастанне вправляння у доброчинності” [3, 167], „духовні вправи”, оволодіння поміркованим, розважливим мисленням. „Зерно доброродства” супроводжує „народження людини („ти народжений на добро” і „наука вдячності” є дочкою природи твоєї [ 4, 110]”), ним вона відкрита як до світу зовнішнього, так і до свого власного, внутрішнього світу. Тому вона потребує особистісного звернення до нього, ним „відкриває” світло добра, уможливлює його безперешкодне надходження, висвітлюючи сердечні глибини та зцілюючи недуги, воно демонструє її „вдячну волю”. Г.С.Сковорода приділяє надзвичайно пильну увагу вдячності, розглядаючи її як джерело зародження, формування всіх світлих смислів, ініціюючого позитивно-стверджувального чинника. Водночас причиною негараздів, що „денно і нощно” чатують, аби погубити людину, зазначає він, є „невдячна воля”. Провідний мотив міркувань – можливість зберегти „доброродство” та світлу вдячність. У цьому, зокрема, виражений гуманізм філософування українського мислителя, закоріненість обстоюваного ним світогляду у глибокій вірі в реалізацію можливостей, вищого призначення людини на шляху постійного удосконалення доброчинного життя у „сродності”. Для останнього посутніми є представлені в органічній єдності „гострий розум”, „невтомне бажання” і „страх Божий” [5, 448]. Це засоби „озброєння” природи, але завдяки їй вони і самі „оживають”. Сама по собі природа людини, без належного їх використання, залишається неоприявненою, безсилою, а засоби „озброєння” потребують життєстверджувального спрямування активною позицією. Згідно зі змістовно опрацьованим українським мислителем принципом „сродності”, будь-яке звання – від малого до великого – має „доброналежати природі” людини, без „сродності” „недійсне те, що робиться” [6, 429]. „Сродність” – у першу чергу людини із Богом, бо „дух Господній в усьому”, „дихає скрізь”, „у всіх живе” [6, 425], вища сила „по всьому розливається”, „всім володіє”, воля Божа – „верх і закон законів” [6, 435]. Бог надає життя людині, її природа божественна, адже в ній два „єстества”, що перебувають у взаємній боротьбі, а в людині Бог представлений всезагальною природою. Мати страх Божий – значить дотримуватись закону, а хто боїться Бога та дотримується закону, - вільний серцем, володіючи відповідним мисленням, бо його воля у волі Божій, яка спрямовує його до добра. Людина, яка розуміє це, щаслива і блаженна, бо її життєвий шлях узгоджений із Богом та відповідає її природі: не з Богом же вона хвора, не має спокою. Тому „найпершим пунктом” повинні бути „думки щодо Бога” [2, 8]. Здібності до чогось викликають бажання, останні мають збігатися із природою людини, що забезпечує вияви вищого рівня праці, життя в цілому, робить його джерелом задоволення, щасливим – спрямовує до „вищого начала”. Визнання ролі „вищого начала”, як джерела творення, природи сущого, у першу чергу передбачає вироблення відповідної життєвої позиції – слід чинити відповідно до своєї природи, служити своєму „ вищому началу”, тому, чого Бог хоче, а „Бог бажає” людині „спорідненого” [6, 435]. Природа людини довільно не вибирається і не змінюється нею, а створена, визначається Богом та залишається сталою. Намагаючись змінити її, тобто „борючись із природою”, люди стають „вбивцями самих себе”, бо ж це означає невлаштованість, викликає душевне занепокоєння, нудьгу – і „саме бенкетування без бажання важке”, а „працювати у неспорідненій справі - мука” [6, 430]. І ,навпаки, максимальною мірою йдучи за своєю природою, намагаючись обходитися даним нею, „обходитися малим”, людина досягає найбільшого успіху, дотримання вимог природи служить необхідною передумовою душевного примирення, „веселості духу”. Споріднена праця особливо „звеселяє” душу - „у природнім не тільки праця солодка, але й сама смерть приємна” [6, 430].

„Закон спорідненості” – „подібне йде до подібного” [1, 435]- унормовує, гармонізує життя й окремого індивіда, і суспільства в цілому, місцеперебування людини в соціумі. А для цього кожен може і повинен, у першу чергу, пізнавати свою природу та формувати відповідні знання, бо останні набувають якісно нових вимірів. Хто пізнає себе, спроможний розпізнати у собі „справжню” людину, освоїти адекватний життєвий шлях, подолавши „несправжню”. Для кожного по-людськи значимими є знання своєї природи, уміння правильно визначати та називати її,- це посутній чинник „мистецтва життя”. Не слід вважати, що пізнання своєї природи є складним процесом, бо це суперечить реальному станові речей,- вважає Г.С.Сковорода. Важливо збагнути необхідність осмислення, розуміння свого внутрішнього „єства”, тим більше, що сама природа постійно ніби „привідкривається”, нагадує про себе, прагне проявитися назовні у вчинках, „овиднює й найсердечніші закавулки гострим спостерігачам” [1, 436]. „Мистецтво життя” у тому, аби якраз своєчасно його розпізнавати, розважливо, осмислено ставитись до неї. Пізнаючи себе, оволодіваючи своїми інтелектуальними здібностями і досвідом, людина стає мудрою. Стати мудрим можна лише „власною мудрістю”, в той час, як „вченим можна бути і чужою ученістю”, - зазначав ще Монтень.

Отже, «гуманізм філософування Г.С. Сковороди» – це проголошення настанов турботливо возз'єднувати на засадах вищих цінностей ставлення до довкілля та самого себе; це вміння бути собою у жорсткій системі надскладного світу – „бути вільним від зовнішнього світу” і, отже, „відкритим світові” (М.Шелер).Коли життя приносить задоволення, людина здатна переживати радість життєтворення.

Література:

1.Сковорода Г.Картина изображенного б ﻃ са, называемого грусть, тоска, скука // Г.Сковорода. Повне зібр. тв. –У 2-х т. – Т. 2. – К: Наукова думка, 1973-С.430-434.

2. Сковорода Г.Толкованіе из Плутарха о тишине сердца// Книжечка Плутарха о спасеніи души// Г.Сковорода. Повне зібр. тв. – У 2-х т. – Т. 2. – К: Наукова думка, 1973.-С.203-215.

3. Сковорода Г.Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе // Г.Сковорода..Повне зібр. тв. – У 2-х т. – Т. 2. – К: Наукова думка, 1973.-С.162-174.

4. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. –К : Майстерня Білецьких, 2007. -256с.

5. Ортега –и - Гассет Х. Углубление в себя и обращенность вовне // Философские науки, 1991. № 5.- С 156-173.

6.Сковорода Г. Н ﻃ сколько окрухов и крупици з языческой богословіи //

Г.Сковорода. Повне зібр. тв – У 2-х т. – Т. 2. – К: Наукова думка, 1973.-С.423-429.