“Философия” /3. История философии

 

асистент, Якушко К.Г.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, м.Київ

 

МИСЛЕННЯ ЯК «ВПРАВИ ДОБРОЧИННОСТІ»

Г.С. СКОВОРОДИ

 

На даний час актуальними залишаються історико-філософські дослідження стосовно мисленнєвої діяльності індивідів.

Мета статті - розглянути дану традицію на прикладі світосприйняття Г.С. Сковороди.

З’ясовано, що істотну роль у сковородинських  „вправах доброчинності”  виконує мислення, онтологічний статус його увиразнюється завдяки функціонуванню як засобу „сердечного” життя та переображень цілісного внутрішнього досвіду. Так ми , слід за М.Мамардашвілі, вважаємо мислення постійним змістовним становленням, у першу чергу, актом, а не завершеним "є" - фактом., Можливості мислення увиразнюються  значимістю актуальних знань та пов'язаних з ними процесів – постійним від-буттям їх до простору „блукань духу”, переживання якого рефлектуються життєзначимими смислами та супроводжується формулюванням відповідних суджень. У мисленні проявляється духовне зусилля зманіфестувати актуалізований зміст у статусі життєзначимого. Не представлене як наперед визначена даність, „не дарунок” [1,167] людині, мислення таке, якою є людська індивідуальність у її життєвиявах, із її духовно-інтелектуальними пріоритетами.

Вивчення довкілля та задоволення потреб повинно бути відповідно до власне людської природи, яка „перевищує науку” [2, 452]. Неістинне мислення людини- «стихійні думки» про світ і саму себе формуються внаслідок їх закоріненості у швидкоплинності речей, що і спричинює страждання. Спираючись на такі знання та мислення, людина відповідно спрямовує і свою життєдіяльність, прагне лише до матеріальних благ, задоволення тілесних потреб. Не здатна ж насититися тілесно, вона стає заручницею меркантильного світу із його „дурною мудрістю”, підпадає під його згубний вплив. Рабська залежність від нього – наслідок помилкових думок, ущербних знань, незнання „істинної людини” – „думок і серця”, її Бога, невидимої натури, її сутності, її „сродності”, єдності мислення, моральних норм, схильностей і здібностей .

Природно, що, насамперед, до серця, сердечного життя, як „спорідненого собі”, повинні зорієнтовуватися усі прагнення та мислення людини. Серце - особливо інтенсивно використовуване Г.С.Сковородою поняття. Воно - справжня сутність людини – її душа, внутрішній світ, саме тут стверджується реальний зміст життя кожного, джерела помислів, думок, вчинків. Як у необмеженому морі, у ньому зароджуються, проявляються схильності, побажання, переважання, ідеали, мрії. Воно є джерелом як доброчинності, так і злих намірів та дій: може бути добрим або злим. „Мисль і серце” – епіцентр внутрішнього, завжди неповторного світу, особистісне духовне начало. „Серце, думки і душа – все це одне” [2, 170], серце „і є людина”, „воно ж бо завжди з людиною” [3, 323], людина є такою, яким є її серце, а „не тіло стихійне. І цілком людину бачить той, хто бачить і серце її і любить, хто любить думки її” [1, 348]. Якщо доконечна для людини турбота про життя серця, то  відповідно і опрацьовуються засоби сердечного зцілення, поступового сходження до душевного спокою – „духовного єдиного”. Зроджене в серці визначає мисленнєву діяльність, характер, стан думок – їх хворобливість чи веселість і життєвість. Так, „думки болять”, коли „родиться в серці... їдь і полинь”, а „коли болять думки” – „болить душа”, і „немає іншого й гіркішого нещастя, як коли душа болить” [6, 351], „як хворіти в самих нутрощах, а найтемніші нутрощі – то безодня дум наших, вод усіх широта і небес” [3, 356]. На заглибленні у внутрішній світ, його „привідкриванні” повинні зосереджуватися воля та розум – „наскільки відчиняється внутрішнє, настільки відслонюються великі й солодкі чудеса” [6, 118]. Людина покликана розвивати відповідні здібності – навчатися опановувати уміннями пробуджувати, формувати мислення як засіб „відслонення великого”, розпізнавання вічності смислотвірного, дійсно людиностверджуючого поєднання символічного, мікро- і мегасвітів. Мислення розглядається Г.С.Сковородою не у пізнавальному, але, насамперед, у життєзначимому ракурсі „переживань серця”, останнє – як джерело думок, що „розливаються, ніби хвилі на необмеженому морі” [3, 225] внутрішнього життя – „бо що в людини голова, коли не серце?” [3, 117].

Наскільки б "об’єктивним", "доведеним" не було істинне знання, воно, зрештою, існує, обстоюється людиною і для людини. У цьому спрямуванні воно зав­жди несе в собі сенс людського в зусиллях людини  перебувати у  стані  свідомості. Недопустимо ігнору­вати витоки мислення, у тому числі й абстрактного, в емоціях, почуттях, переживаннях, прагненнях, ідеалах. Думки – вияви сердечного стану, „місцеперебування” серця. „Про що міркуєш” – і „твоє серце таке” [2, 194], свідчення відповідних життєвих започаткувань. „Добра думка” – „керівник і шлях людини” [3, 76], бо є джерелом добрих справ [6, 109]. Зле серце і воля породжують злі помисли та спричинювані ними учинки і страждання, а, „серце, сповнене вагань”, відзначається запануванням у ньому „огиди і нудьги” [3, 284], бо у такому серці „думки зневажають непорушний камінь щастя: „Хай буде воля твоя” [3, 359-360]. По суті при цьому зневажається саме мислення. Слід, оволодіваючи належним мисленням, „повернутись додому”, „заглянути в серце своє”, „вбити прокляті душі” [1, 360], оволодіти „духовним єдиним” [1, 114], умінням бачити „двоє”, навчитися „усе гірке перетворювати в солодке” [1, 215], „обертаючись скрізь весело” [1, 323], сприймати дійсність оптимістично – завдячливо, поважаючи „добру думку”, переорієнтовувати відповідним чином розмисли,.

У цьому зв'язку життєво важливо, наголошує Г.С.Сковорода, виробити „заздалегідь приготовлені поради й думки”, які щобільш „завчені та знайомі, тим дієвіші проти сердечних хвилювань”; дотримуватись середини між „багатодіяннями і бездіяльністю”; стати навченим „насолоджуватися своїм становищем”; уміння відповідним чином спрямовувати міркування на добро, відволікаючи від зла; розважливе ставлення до минулого – „розчиняти у пам'яті горе уявою минулих і теперішніх приємностей”; „чистий помисел”, що є по суті справжнім святом для доброчинної людини – „свято не є час творення, а чистий помисел” [1, 212-223].

Мислення постає у статусі наскрізного синтезуючого чинника „сердечного життя”, особливого „ока” проникнення за зовнішню даність в глибину речей, розпізнавання світла у пітьмі. Оволодіваючи можливостями глибоких розмислів, здатна зрозуміти приховану сутність речей, виявляти і зреалізовувати сприятливі умови, призначення і смисл свого життя, „життя за смертю”, коли смерть не може розглядатися причиною відчаю, людина вивільнюється від страху та нудьги, її визначальною рисою стає оптимістичне світосприймання. Як життєстверджуючі вияви стурбованості, мислення є засобом очищення життя від другорядного, швидкоплинного, несуттєвого, чинником вивищення до по-людськи істотно значимого переживання „чистого помислу”. Думка – це „язик, що не замовкає, неослабна пружина, безперервний рух, що рухає і носить на собі, наче ветху ризу, тлінний і тілесний бруд, що припав до своєї думки і зникає, як тінь од яблуні” [4, 433-434].

Конституюючи внутрішнє життя як пошук істини, мислення - засіб зміцнення душевного миру, людиностверджуючої внутрішньої єдності, коли воно, відтак, доконечно і „переростає” свої межі. Як „навчання вічності” [4, 176], вважає Г.С.Сковорода, мислення несумісне із нежиттєвим, мертвим „псевдомисленням”, бо для останнього „сильне і важливе” „плотське болото” [4, 194]. По суті воно блокує змістовне розгортання думки, істотні вияви мислення, як „сердечного життя”, як „особистісної іпостасі”, ігноруючи життєву закоріненість вільних міркувань. „Псевдодумки” – „думки, помислені ніби з неповагою до мислительної здібності, думки – опікуни, думки, що є думками інших, неспроможних на думку” [4, 22]. Виразною є якраз вимога самостійно мислити, адже здатність мислення не є самозрозуміла, воно доконечно буттійнісно закорінене, особистісно переживається як відповідна життєва ситуація. Воно існує, збагачується, допоки має місце вільний пошук життєзначимих знань стурбовано – відповідальної особистості, яка володіє здатністю прислуховування до дійсності та виокремлення дієвих чинників самоствердження. Тому мислення („істинне мислення”) у першу чергу життєвий акт, глибоко внутрішній процес оприявнення думок, роздуми. Воно відкриває вихід вільному прагненню бути вираженим, але це не є свавіллям думок. Мислення дисцип­ліноване, позаяк воля людини у тому, аби була можлива думка на шляху утвердження життєво необхідного. Відтак уміння мислити, вироблення самої потреби глибоких розмислів, розумової праці – доконечна передумова і дієвий чинник життєтворчості. При цьому воно конституюється, зокрема, як “мислене запитування”, створення необхід­ного змістовного простору, сенсожиттєвих пошуків, що не є, вочевидь,  простою допитливістю. Остання більшою мірою тяжіє до самозадоволення, коли думка самозорієнтована, наперед вже володіє „достатнім” знанням, глибокі ж мисле­ні зусилля при цьому не потребуються, допитливість обмежена задоволенням зацікавленості. Мислительна активність має бути спрямована на досягнення відповідної „істинній людині” життєвої позиції, бо не слід задовольнятися „мертвим смислом природних стихій”, хто цим обмежується, „тому весь вік без життя” [1, 326]. Перебування у стані інтелектуальної пасивності суперечить її природі: людина позбавлена розуміння свого Бога, не відає „чого бажати, а чого уникати”, безсила перед натиском негараздів, що порушують душевний мир. Великою ж мірою завдяки активізації мислення оволодіваючи „мистецтвом життя”, вона стає сміливою, відважною, оптимістичною, здатною, перебуваючи у сучасному їй світі, водночас бути й ніби „над ним”. „Мистецтво життя” – інтелектуально-духовне, індивідуально-особистісне поєднання життя у вищих вимірах, рішучість привносити у нього вищі засади, гідні  дійсно людської природи. Відтак вона і докладає відповідні розумові зусилля для досягнення цього, життєдіє, з одного боку, зорієнтована вищими цінностями, а з іншого, -спрямована проти деструктивних щодо неї чинників.

Отже, як життєстверджувальна причетність до світу, „мистецтво життя” виражене в умінні людини розпізнавати, визначати адекватне їй місце у світі, у тому, що вона завжди – на „своєму місці”, бо завдяки постійним „духовним вправам” вона є творцем власного місцезнаходження у світі. Г.С.Сковорода вважає, що „мистецтвом життя” може й повинен оволодівати кожен, але для цього необхідно віднайти усталене опертя. У зовнішньому світі його немає і бути не може, таким надійним „базисом” може служити лише „внутрішня” людина, духовність, мислення ж зміцнює її усталені зв’язки, є засобом інтенсифікації особистісного досвіду, уміння жити за вищими цінностями. Це стрижневий чинник майстерного опанування знаннями, уміннями, навиками позитивно стверджувальної життєдіяльності, конституювання „мистецтва життя” як подолання негативних рис, лікування вад шляхом стабільного розвитку, збагачення особистісних якостей людини у процесі реалізації самостійно визначених адекватних її природі життєвих планів.

 

Література:

1.Попович  М. Григорій  Сковорода:   філософія  свободи. –К : Майстерня Білецьких, 2007. -256с.

2.Сковорода Г.Картина  изображенного  б ﻃ са, называемого грусть,  тоска,  скука. Повне зібр. тв – У 2-х т. – Т. 2. – К: Наукова  думка, 1973.-С.430-434

3.Сковорода Г. Н  ﻃ сколько  окрухов и крупици з  языческой  богословіи Г.Сковорода. Повне зібр. тв – У 2-х т. – Т. 2. – К: Наукова  думка, 1973.-С.423-429.

4.Ортега –и - Гассет Х. Углубление в себя и обращенность вовне // Философские науки, 1991. № 5.- С 156-173.