Судейко М.А.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Адвокатура як інститут громадянського суспільства

Адвокатура за своєю природою є інститутом громадянського суспільства. Це означає, що вся її діяльність по наданню юридичної допомоги і правовому захисту адресована як окремим особам, їх об'єднанням, так і суспільству в цілому.

Сучасна українська адвокатура – це відносно організоване співтовариство українських адвокатів, призначене юридично захищати права і свободи членів українського громадянського суспільства, всіх його суб'єктів, надавати правову допомогу у всіх видах життєдіяльності українського суспільства. Призначення адвокатури – правоохоронна діяльність, захист прав і законних інтересів громадян і організацій. Держава повинна забезпечувати незалежність адвокатури і доступність юридичної допомоги, сприяти здійсненню заходів щодо підвищення кваліфікації адвокатів, приймати заходи щодо захисту адвокатів від переслідувань, необґрунтованих обмежень їх професійної діяльності. Е. В. Васьковский відзначає, адвокатура, як і інші соціальні інститути, не виникає відразу в організованому вигляді, а з'являється у вигляді незначного зародка, який може при сприятливих обставинах сформуватися і досягти певного розквіту.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні булла введена після проведення судової реформи в 60-х рр. ХIХ ст. Унаслідок цієї реформи було проголошено відділення адвокатури від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу, закріплено право на захист. Адвокатів називали повіреними та підрозділяли на дві категорії – присяжні та приватні. Присяжними повіреними могли бути особи, які мали вищу освіту та стаж судової роботи не менші 5-ти років. Приватними повіреними могли бути громадяни після 18 років, що склали іспит в окружному суді або судовій палаті. Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації, її членами були прогресивні учені, громадські діячі. Але в 1874 р. вийшло розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених. У дожовтневий період адвокатура не могла розвиватися, оскільки в Україні не було своєї державності. Хоча саме в цей час в українській адвокатурі відбувалося становлення перших організаційних форм, принципів – це і відносна свобода адвокатської професії, її зв'язок з судовими органами, система визначення гонорару.

У післяреволюційний період відбувається значне обмеження професійної свободи і незалежності адвокатів, всі правозахисники знаходилися на державній службі та отримували заробітну плату. Ці перші зміни зіграли негативну роль в правовому положенні адвокатів, що виявилося в не-вдосконаленні її організаційного устрою, а головне - привело у багатьох випадках до правової незахищеності громадян. До середини 70-х рр. ХХ ст. адвокатура України пройшла певний шлях реформування і пошуків найбільш ефективних форм і методів юридичної допомоги громадянам і організаціям. У правовому статусі адвокатів відбувалися певні зміни, регламентувалася організація і порядок роботи юридичних консультацій. Але в цей час престижність адвокатури і ефективність її діяльності низька, оскільки відбувається недооцінка і приниження принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер основних законодавчих актів. Адвокатура все ще знаходиться під пильною увагою державних органів. Підвищення ролі адвокатури в суспільстві пов'язано з проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України. Особливо гостро в цей час стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що вирішило б питання її незалежності. Ухвалення Закону України «Про адвокатуру» 19 грудня 1992 р. сприяло подальшому демократичному розвитку української адвокатури, забезпечило право на доступ до адвокатської професії широкого шару кваліфікованих юристів, встановило існуючі гарантії здійснення адвокатської діяльності, розширивши права адвоката, їх обов'язки і відповідальність. Це змогло наблизити діяльність української адвокатури до світових стандартів. На жаль, при ухваленні цього Закону з боку депутатів Верховної Ради України не отримали підтримки багато прогресивних положень, які б зробили неможливим ряд тих проблем, що виникали в процесі реалізації цього закону на практиці. Україна як правова держава (ст. 1 Конституції України), зобов'язана гарантувати своїм громадянам право на доступну, якісну і дієву правову допомогу. А це можливо, як відзначає Д. П. Фіолевський, лише в наступних умовах:

а) коли в країні налагоджена система підготовки достатньої кількості і високої якості юристів;

б) існує сильна і незалежна асоційована на добровільних основах і принципах повного самоврядування адвокатура;

в) на законодавчому рівні забезпечено, з одного боку право кожної людини на своєчасну і якісну правову допомогу, а з іншої – законодавча заборона будь-яких спроб з боку посадових і службових осіб перешкоджати виконанню адвокатом або іншим уповноваженим на те особами своїх обов'язків по наданню правової допомоги фізичним і юридичним особам.

У процесі становлення демократії, затвердження принципів законності, ідеалів права і справедливості, непорушності прав і свобод людини і громадянина особливе значення має становлення такого невід'ємного інституту громадянського суспільства і правової держави, як адвокатура. Зважаючи на публічно-правову природу своєї професії, адвокат є захисником не тільки приватних інтересів окремої особи, але і інтересів всього суспільства; він виступає в судочинстві не тільки як представник сторони, але і як представник суспільного інтересу, діючи по уповноваженню всього суспільства. Він захищає права приватної особи в ім'я суспільного блага. Необхідність підтримки і сприяння розвитку адвокатської діяльності і адвокатури в Україні, забезпечення права громадян на кваліфікаційну юридичну допомогу, зміцнення і розширення професійного співтовариства адвокатів в сучасній Україні є одними з головних завдань української держави.