Ткачук М.В.,

Буковинська державна фінансова академія, м.Чернівці

Науковий керівник: Пендюр В.В.

Судова реформа 2010:

реквієм незалежності судової системи України

У статті проаналізовано негативні наслідки судової реформи, ставлення до неї міжнародної спільноти та практикуючих суддів, також досліджено вплив реформи на незалежність судової гілки влади в Україні.

The article analyzes the negative consequences of judicial reform, attitude of the international community and practicing judges. Also it is examined the influence of reforms on the independence of the judiciary in Ukraine.

Ключові слова: Венеціанська комісія, Верховний Cуд України, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Вища рада юстиції України, правова держава, суд, суддя, судова реформа.

Постановка проблеми. Згідно Конституції Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціально-правовою державою, в якій діє принцип верховенства права, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю. Та чи є це дійсно так? Одним з основних принципів функціонування правової держави є принцип правового розмежування діяльності різних гілок влади, забезпечення їх незалежності одна від одної. Судова влада не є винятком, оскільки однією з умов її належного функціонування та вагомого становища у тріаді влади є її незалежність.

Проте, специфіка функціонування політичної системи в Україні полягає в тому, що кожна влада змінює лад в країні як їй заманеться, і пристосовує законодавство «під себе». На жаль, в нас ще не досягнуто принципу правління законів, натомість ми спостерігаємо відлуння радянського правління особистостей. Безперечно такого впливу зазнає і судова система, як важливий важіль урегулювання суперечностей, що виникають в країні.

Огляд останніх публікацій. В Україні давно велися дискусії щодо реформування судової системи з метою забезпечення її прозорості та оперативності, посилення незалежності. Свої погляди на дану проблему висловлювали юристи-науковці, експерти, практикуючі юристи, в тому числі судді. Нарешті, 7 липня 2010 року ВРУ прийняла Закон України «Про судоустрій і статус суддів», а з 27 числа того ж місяця він набрав чинності, що викликало нерозуміння як і в українському суспільстві, так і з боку міжнародної спільноти.[2,8]

Європейські експерти максимально делікатно висловили своє розчарування у зв’язку з тим, що прийняття даного Закону відбулось без висновку Венеціанської комісії. Вони прямо заявляють, що цей факт «викликає серйозні сумніви щодо готовності Верховної Ради та влади до співпраці з Радою Європи у створенні справді незалежної судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам». Проте, Венеціанська комісія все ж таки надала свій висновок щодо змін законодавства про судоустрій України. З одного боку, комісія відзначила певний прогрес, зокрема, щодо впровадження автоматизованої системи документообігу суду. В той же час нею було відмічено безліч негативних сторін даного закону, особливо це стосується положень про повноваження ВСУ та ВРЮ.[7,8]

Виклад основного матеріалу. Вирішальну роль у визначенні автономності судової влади відіграє оцінка ступеня незалежності суддів, що в свою чергу залежить від порядку їх відбору, призначення, обрання безстроково, звільнення та притягнення до відповідальності.

Конституція України визначає Президента і Верховну Раду як органи влади, уповноважені призначати чи обирати суддів.[1] Проте, дуже велике коло повноважень відведено Вищій кваліфікаційній комісії суддів (ВКК) і Вищій раді юстиції (ВРЮ), що уможливлює їх значний вплив на судову систему. Особливо це стосується ВРЮ.

Надання такого обсягу влади органу, який не відповідає міжнародним стандартам (більшість — або, принаймні, половина — членів Ради мають бути не тільки суддями, а й суддями, яких обрали судді, або судді, які входять до її складу за їхньою посадою в судовому органі, а не політично обраними особами), несе в собі серйозну загрозу об’єктивності його функціонування. Більше того, відповідно до внесених у закон змін, засідання Вищої ради юстиції тепер є правомочним, якщо на ньому присутні більшість членів ВРЮ від її конституційного складу — замість двох третин складу, як було до того. Таким чином, ВРЮ отримує реальну можливість вирішувати долю суддів взагалі без участі представників судової влади, чого в нормальній державі бути не може.

Питання про призначення кандидата на посаду судді на своєму засіданні розглядає Вища рада юстиції і, в разі прийняття позитивного рішення, вносить подання президентові України про призначення кандидата на посаду судді. Проте, ні в Законі «Про судову систему і статус суддів», ні в Законі «Про Вищу раду юстиції» не зазначено критеріїв, на основі яких ВРЮ може прийняти позитивне або негативне рішення. По кожному кандидатові робить доповідь хтось із членів ВРЮ, крім того ВРЮ заслуховує кандидата. Отже, ВРЮ може змінити оцінку і висновок ВКК суддів, яка спирається на об’єктивні критерії (за заслугами, з урахуванням кваліфікації, чеснот, здібностей та результатів праці). Це створює передумови для прийняття необ’єктивних рішень.[5,8]

Привертає увагу також те, що в Законі не врегульоване питання службового підвищення. Переведення судді, обраного безстроково, до суду іншого рівня тієї ж судової спеціалізації здійснюється Верховною Радою України, проте, немає жодної згадки про якісь критерії чи про якусь роль ВКК.

Призначення суддів на адміністративні посади здійснює ВРЮ, на пропозицію відповідної ради суддів, за винятком Верховного Суду, призначатиме терміном на п’ять років суддів на адміністративні посади і звільнятиме їх. Із Закону виключено норму, відповідно до якої член ВРЮ, котрий порушив питання про звільнення судді з посади, не міг брати участі в голосуванні при ухваленні відповідного рішення.

Подання про звільнення з посади вносить Вища рада юстиції. Крім того, і Вища кваліфікаційна комісія може у зв’язку з певними підставами довести обставини до відома Вищої ради юстиції. Передбачені Конституцією підстави для звільнення включають і випадки, коли за суддею є провина (наприклад, випадки набрання сили обвинувальним вироком щодо судді, згідно з п. 5.6 ст. 126 Конституції та ст. 106 Закону), і обставини, коли суддя не вдавався до жодних дій, які підлягали б покаранню, а, приміром, просто досягнув пенсійного віку (п. 5.2 ст. 126 Конституції та ст. 102 Закону).

Деякі підстави звільнення судді, які стосуються його неналежної поведінки, визначені надто нечітко чи надто широко. Також заслуговує на увагу і визначення терміну «порушення присяги», який міститься відтепер у Законі. Окрім усього іншого, до нього віднесено «навмисне зволікання з розглядом справи з порушенням встановленого законом строку». При нинішньому неймовірному перевантаженні судів справами вже тільки цього досить, аби звільнити будь-кого. Ще одна підстава: порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Право на звернення зі скаргою щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, має кожен, кому відомі такі факти. Рішення ВРЮ про звільнення судді сьогодні може бути оскаржене суддею до єдиного суду в Україні — Вищого адміністративного суду, рішення якого є остаточним (суддя не має права на апеляційне оскарження). Також було змінено систему навчання для відбору суддівських кадрів, яка, безперечно, буде централізована. Все це створює широкі можливості для усунення тих осіб, які вчинили «неправильно» та відбору «потрібних» людей.[5,8]

Надзвичайно сильним ударом по судовій системі України стало позбавлення Верховного Суду його головної компетенції, відповідне передання цієї компетенції низці вищих спеціалізованих судів та зменшення суддівського складу ВСУ.

Відтепер компетенція Верховного Суду обмежується випадками існування суперечностей між різними рішеннями того самого вищого спеціалізованого суду або між рішеннями різних вищих спеціалізованих судів. Крім того, Верховний Суд може лише скасувати рішення і направити справу на новий розгляд до відповідного суду касаційної інстанції, а постановити сам нове рішення по суті він не може. Другим і останнім завданням Верховного Суду буде розгляд справ, які повернулися в Україну після міжнародних судових інстанцій, наприклад, після Європейського суду з прав людини. І після перегляду справи, саме його рішення буде остаточним і підлягатиме виконанню у нашій державі. Можна висловити думку, що ймовірність виграти справу у держави в особі її органів, посадових осіб буде малою. В свою чергу зменшення кількості суддів ВСУ до двадцяти — по п’ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної) негативно вплине на судову практику, оскільки буде втрачено цінний кадровий потенціал та знання, що накопичувались десятиліттями. Складається враження, що за мету було взято нейтралізувати ВСУ, як вищого суду загальної юрисдикції та максимально обмежити його можливості впливати на правильність винесення рішень нижчих інстанцій.

Згідно реформи буде створено Вищий спеціалізований суд України у цивільних і кримінальних справах, який функціонуватиме як суд касаційної інстанції поряд із Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України. Незрозуміло, в чому полягає спеціалізація суду, який одночасно розглядатиме абсолютно різні за своєю правовою природою цивільні та кримінальні справи. Крім того, і дотепер суб’єкти стикалися з проблемами визначення підсудності, дістаючи відмови розглянути справу і від адміністративного, і від господарського суду і т.д., «завдяки» нинішній реформі плутанина загрожує стати катастрофічною.[4,5,8]

До новинок Закону «Про судову систему та статус суддів» можна віднести також те, що суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються президентом України за поданням міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Формально, якщо виникне ситуація, коли суд винесе несприятливе рішення, то президент може навіть ліквідувати такий суд, аби лише справу розглядали інші судді.[8]

В свою чергу, скорочення процесуальних строків можна визначити позитивним, якби не «але». В деяких випадках відповідні терміни можуть виявитись надто короткими. Зокрема, стислі терміни подання апеляцій можуть негативно впливати на право доступу громадян до судів вищих інстанцій, а стислі часові рамки розгляду справ можуть виявитися нереальними, і суди просто не зможуть працювати так, як від них очікуватимуть. Також насторожує те, що, скоротивши терміни розгляду справ, законом не внесено змін стосовно «невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом» як підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Залишається сподіватися, що це положення застосовуватимуться справедливо, а не для покарання суддів з причин, відмінних від тих, про які офіційно повідомляють.[5]

На сьогодні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ фактично не існує, відсутнє приміщення, немає жодного судді, тому існує загроза незабезпечення конституційного права на касаційне оскарження через невиділення відповідних коштів. Крім того, фінансового забезпечення потребує впровадження програми автоматичного розподілу судових справ, без якої жоден суд не матиме права їх розглядати (з 1 січня 2011 року). Судді фактично не забезпечені необхідними ресурсами (кошти на конверти, поштові марки, папір, оплату комунальних послуг тощо) для швидшого розгляду справ відповідно до передбаченого чинним законодавством порядку. На жаль, фінансова незабезпеченість не звільняє суддів від відповідальності.[6]

Висновок. Усвідомлюючи, що являла собою судова система України, не можна не визнати, що вона давно потребувала радикальних, жорстких змін. Проте, проаналізувавши основні положення судової реформи, можна висловити сумнів щодо забезпечення основної вимоги до функціонування судової влади.

Сьогодні, у результаті блискуче проведеного новою політичною владою бліцкригу, судову систему фактично поставлено на коліна, що викликає як явний, так і тихий протест з боку суддів та громадськості. За наслідками даної реформи ми отримаємо таку судову систему, в якій судді боятимуться прийняти «не те» рішення, навіть якщо воно законне.

Громадянам, які байдуже спостерігають за змінами у судовій системі, слід добряче задуматись, як позначиться реформа на кожному з нас, чим вона нам загрожує. Адже в багатьох випадках може виявитися, що до суду взагалі ходити не варто, краще одразу здатися. А це може спричинити масове порушення прав і свобод пересічних громадян.

Зокрема, з висновків Венеціанської комісії випливає, що, попри певні позитивні зрушення, прийняттям закону повністю вирішити проблему політизації та непрозорості процесу призначення, обрання і звільнення суддів не вдалося.[7] З огляду на склад органів, покликаних забезпечувати прозорий, справедливий і незалежний характер добору кандидатів, а надто ВРЮ, небезпеки політизації процедури призначення кандидатів на суддівські посади, м’яко кажучи, виключати не можна. Реформу, яка призведе до погіршення правового середовища в країні краще б не проводили.

Література:

1. Конституція України [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: Законодавство України – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua;

2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року N 2453-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 43;

3. Венеціанська комісія стурбована змінами законодавства про судоустрій України [Електронний ресурс] // Інформаційне агентство УНІАН - 16 жовтня 2010. - Режим доступу: http://eunews.unian.net;

4. Не можу мовчати / Т.Гошовська // Дзеркало тижня - 3 - 9 липня 2010 - № 25 (805);

5. Судний день Феміди / О. Примаченко // Дзеркало тижня - 10 - 16 липня 2010 № 26 (806);

6. Судова реформа: грошей катма // Дзеркало тижня - 11 - 17 вересня 2010 - № 33 (813);

7. Судова реформа: крок вперед і два назад / М. Ставнійчук // Дзеркало тижня - 23 - 29 жовтня 2010 - № 39 (819);

8. Щоб так, то ні. Попередні висновки Венеціанської комісії / О. Примаченко // Дзеркало тижня - 9 — 15 жовтня 2010 - № 37 (817).