159.9 Аршава І.Ф., Аршава І.О.

Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара

Особливості формування і шляхи попередження професійного (емоційного) вигоряння нотаріусів

Синдром емоційного вигоряння (СЕВ) є станом емоційного, психічного та фізичного виснаження, що розвивається у результаті хронічного стресу середньої інтенсивності в умовах професійної діяльності. Розвиток цього синдрому характерний для комунікативних професій, або професії системи „людина – людина” (H.J. Freundenberger, 1974; C. Malach, 1996; В.В. Бойко, 1999; В.Є. Орел, 2001; Т.М. Ронгінська, 2002).

У 1974 році H. Freudenberg запропонував термін „вигоряння” (burn-out) для опису деморалізації, розчарувань і крайньої втоми, котрі він спостерігав у працівників психіатричних закладів. Ним була розроблена нова модель для розгляду дистресу і функційних порушень, пов’язаних з професійною діяльністю. C. Maslach (1976) визначив це поняття як „синдром фізичного і емоційного виснаження, розвиток негативної самооцінки, негативного відношення до роботи і втрату розуміння і співчуття по відношенню до клієнтів”. Він стверджує, що вигоряння – це не втрата творчого потенціалу, не реакція на нудьгу, а скоріше „емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособовим спілкуванням”.

Вигоряння – це не науковий конструкт, запам’ятовуюча і джерельна метафора, хоча на даний час у міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду даний феномен набув діагностичного статусу Z73 – „Проблеми, пов’язані з труднощами керування своїм життям”. Краще за все вигорання може бути концептуалізовано як „розмита множинність” (Burisch, 1993) – це загальна назва наслідків довготривалого робочого стресу і певних видів професійної кризи. Слід відмітити, що дані наукової літератури про професійне вигоряння представляють собою частіше короткі розповіді про випадки, описані практикуючими лікарями, або психологами. Наукові дослідження, присвячені вивченню даного феномену, небагаточисленні. Деякі з авторів (King, 1993) заперечували проти терміну „вигоряння” через його невизначеність і частковий збіг з родинними поняттями, наприклад з посттравматичним стресовим розладом, депресією або „хандрою”. Інші встановлювали зв’язок з існуючими моделями, наприклад теорією загального стресу (Hobfoll, Freedy, 1993), придбаний шляхом на навчання безпомічністю (Meier, 1983) і психодинамікою безпомічності у представників допомагаючих професій (Adler, 1972), моделлю самоефективності і компетентності Bandura (Cherniss, 1993) і компульсивним наданням допомоги при „синдромі допомагаючих професій” (Milan, 1979). З точки зору визначення стресового процесу (Selye, 1956), згідно якого існують 3 стадії стресу – тривоги (напруження), резистенції і виснаження, вигоряння можна прирівняти до третьої стадії, якій передує стійкий і непіддаваємий контролю рівень збудження.

На думку C. Maslaсh, професійне вигоряння, або синдром вигоряння, є емоційним виснаженням, обумовленим стресом міжособової взаємодії. Його поява свідчить про реакцію індивідууму, який схильний до інших форм стресу. Емоційно вигоряючі професіонали часто нездатні подолати емоційні стреси, пов’язані з роботою. Часто реакцією на вигорання є звільнення, зміна роботи, перехід на адміністративну діяльність, або кінцева зміна професії. Виявлені високі корреляції вигоряння зі значною текучістю кадрів, ростом сімейних конфліктів, з деякими індексами особистісного стресу. Так, індивідууми, підлеглі вигорянню, часто підсилюють його дію, зловживаючи алкоголем, як засобом зменшення напруженості і позбавлення від почуття ворожнечі або депресії.

Професійне вигоряння може розглядатися з точки зору наявності трьох стадій. У спеціаліста, підлеглого вигорянню першої стадії, проявляються помірно виражені, недовготривалі ознаки цього процесу. Індивідуум, виснажений емоційно і фізично, може виказувати скарги на головні болі, нездужання, часті застудні захворювання. Ця стадія відповідає фазі напруження при стресі і включає наступні компоненти: переживання психотравмуючих обставин, незадоволеність собою, тривога і депресія, т. з. „загнаність у клітку”. Ці явища можуть спостерігатися у комплексі, або у вигляді частини ознак.

Для другої стадії вигоряння характерні: неадекватне виборче емоційне реагування, емоційно-моральна дезорієнтація, розширення сфери економії емоцій (дистанціювання), редукція професійних обов’язків. У індивідуума можуть проявлятися ознаки і симптоми одного з всіх компонентів. Однак ці симптоми проявляються більш регулярно, мають затяжний характер і складніше піддаються корекції. Вищевказані ознаки можуть бути порівняні до другої стадії стресу (дистресу) – резистенції.

Третя стадія вигоряння, або повне виснаження, згідно C. Maslach, зустрічається не дуже часто, але симптоми і ознаки стадії носять хронічний характер, а медико-психологічний прогноз не є сприятливим. Для завершальної стадії вигоряння характерні наступні компоненти: емоційний дефіцит, емоційна відхиленність (деперсоналізація), психосоматичні і психовегетативні розлади.

Симптоми професійного вигоряння можна умовно розділити на три групи: фізичні, психічні і поведінкові – це синдром, група симптомів, що з’являються разом. Однак формування вигоряння – процес індивідуальний, і тому всі симптоми, що належать тій або іншій стадії, можуть не проявлятися одночасно.

H. Frenderberger називає схильними до професійного вигоряння осіб, котрі перевантажені високою відповідальністю і великою кількістю повсякденних обов’язків: це ті, хто працює занадто багато з дуже великою інтенсивністю на протязі довготривалого часу. Другі особливості, що збільшують сприйняття індивіду до вигоряння, такі: прагнення до неодмінного успіху або гіпервідповідальність, відсутність інтересів (або їх невелика кількість) окрім роботи; упевненість людини в тому, що вона є єдиною, хто здатен виконати цю роботу.

Професійне вигоряння було описано у медсестер психіатричних закладів і відділень інтенсивної терапії, лікарів-психіатрів, менеджерів, педагогів, авіадиспетчерів, тренерів, тобто представників так званих комунікативних професій (Бойко В.В., 1999; Ложкін Г.В. і соавт., 2000; Орел В.Є., 2001; Юрьєва Л.М., Юрьєв О.Є., 2001; Аршава І.Ф., 2002; Н.В. Грисенко, 2009; О.А. Кокотова, 2010 та ін.).

Виходячи з аналізу проведеного нами дослідження особливостей психоемоційного стану робітників нотаріальних контор, діяльність яких може бути оцінено як особливо напружену, складну та відповідальну, з постійним впливом на особистість нотаріуса стресогенних впливів, професійне вигоряння притаманне і представникам цієї професії. За нашими попередніми даними, отриманими за допомогою мікросоціологічного (анкетування) та у частині випадків психодіагностичного дослідження, прояви емоційного (професійного) вигоряння 1-3 ст. виявлено у 82% нотаріусів. При цьому найбільш виражені ознаки емоційного вигоряння притаманні особам, що мають значний обсяг роботи та ті, що не є достатньо емоційно стійкими. Також прояви емоційного вигоряння спостерігаються частіше в тих нотаріусів, які працюють з недостатньо професійно підготовленими, або некваліфікованими помічниками, або секретарями.

Вищенаведене зумовлює необхідність продовження наукових досліджень у цьому напрямку з ціллю розробки спеціалізованої медично-психологічної програми психопрофілактики та корекції синдрому емоційного вигоряння у даного контингенту.

Література

1. Аршава И.Ф. Условия формирования и особенности диагностики профессионального выгорания (burn-out) у авиационных специалистов // Вісн. Дніпропетр. ун-ту. Сер. „Педагогіка і психологія”. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2001.

2. Ложкин Г.В., Ковальчук В.И. Профессиональное „выгорание” тренеров как фактор стресса у школьников // Мат. Междунар. конгресса „Стрессы в повседневной жизни детей”. – Одесса. 2000. – С. 32-33.

3. Юрьева Л.Н., Юрьев А.Е. Синдром „эмоционального выгорания” у врачей-психиатров // Актуальные проблемы медицины. Сб. науч. тр. – Д., 2001. – С. 105.

4. Freudenberger H.I. Staff burn-out // Journal of Social Issues/ - 1974, vol. 30. – P. 159-166.

5. Maslach C. Job burnout – how people cope // Public health/ - Spring, 1976. – P. 56.

6. Roberts G.A. Prevention of burn-out // Advances Psychiatric Treatment. – 1997, vol. 3. – P. 282-289.