к.е.н., докторант Вдовенко Н.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА І АКВАКУЛЬТУРИ

Економіка України – органічна складова частина світової економіки, тому їй притаманні тенденції руху у напрямі економіки знань, інформаційної революції, насичення теоретичними досягненнями, запровадження національних інноваційних систем. Аграрний сектор економіки на основі використання земельних і водних ресурсів та їх продуктів визнається ключовою сферою забезпечення системи життєдіяльності людини та зростання її економічного багатства (капіталу). Дослідження вчених свідчать, що розвиток цивілізацій бере свій початок від використання саме стратегічних водних ресурсів з подальшим винаходом сільського господарства і послідовного його дрейфу у глибини континентів, а винахід сільського господарства викликав утворення держав, першою функцією яких визнане забезпечення населення продовольством, проте ця функція у різні періоди активізувала і гальмувала розвиток аграрного ринку.

Історичний досвід довів, що негативним для розвитку аграрної сфери є як надмірний егоїзм підприємців, так і егоїзм забюрократизованої держави: вихід з такої ситуації – міра повноважень ринку і державного регулювання. Процес конвергенції підприємництва і державного регулювання буде посилюватися через вимогу сталого розвитку (людини, екології і економіки) і переведення на рейки інвестиційно-інноваційної моделі аграрного сектора. На сьогодні як ринкова система, так і система державного регулювання економіки загалом та її аграрного сектора зокрема, ще не досягли бажаного рівня досконалості, що й стримує досягнення оптимального їх поєднання. Становлення загальної системи державного регулювання економіки поки що відбувається фрагментарно, що перешкоджає перетворенню її аграрного сектора на надсучасну високотехнологічну систему класу суспільства знань. Нині рибне господарство та аквакультура сприймаються не як рівноправний партнер аграрного сектора, а як другорядна і підпорядкована йому структура, відношення до якої здійснюється за залишковим принципом.

Дослідження підтверджують, що проблема захисту від голоду розглядалася класиками економічної науки у контексті гармонізації держави і ринку та учасників земельних відносин, глибини розподілу праці, інвестиційно-інноваційної трансформації галузі. З розгортанням науково-технічного прогресу проблема поступово була трансформована на проблему забезпечення продовольчої безпеки держави, яка гарантує населенню ліквідацію як загроз голоду, так і загроз недоїдання (рис. 1).

Рис. 1. Теоретичні засади державного регулювання аграрного сектора і аквакультури у контексті забезпечення продовольчої безпеки

Питання продовольчої безпеки отримало новий імпульс свого розвитку на міжнародному рівні, що актуально і для України, враховуючи її членство у ФАО і СОТ, потужний аграрний потенціал, пріоритети сталого та інвестиційно-інноваційного розвитку аграрної сфери. Україна має адаптуватися до систем “геоагро”, “глобагро”, “глобального планування виробництва та розподілу продовольства”, тобто перейти на рівень сталого зростаючого виробництва продовольства, що у значній мірі обумовлено відповідним удосконаленням державного галузевого регулювання. Офіційні статистичні дані підтверджують, що на даний час основні індикатори продовольчого споживання населення в Україні знаходяться суттєво нижче оптимального рівня, особлива увага має приділятися забезпеченню продовольством найбільш вразливих прошарків населення з низьким економічним рівнем продовольчого самозабезпечення. Особливо гостро нині стоїть питання ліквідації наслідків триразового падіння середньодушового споживання рибної продукції, питома вага якої у м’ясо-рибному балансі країни становить біля 40 % (у білковому розрахунку).

Реалізація стратегії державної політики у галузі рибництва та суттєве зростання її внеску у забезпечення продовольчої безпеки держави вимагає надання їй статусу аграрного виробника, що сприятиме інтенсифікації усіх сторін її діяльності з удосконалення систем державного регулювання і ринку.

Диверсифікація у аграрному секторі економіки відбувається узгоджено із інноваційними перетвореннями галузі та охоплює практично усі складові виробничої діяльності та державного регулювання на основі класифікацій з виділенням аквакультури як окремого виду економічної діяльності. Відмітимо, що на глобальному рівні нарощування вилову риби у морських водоймах практично досягло своєї критичної точки, за якою надалі рибне господарство має повернутися на внутрішні водойми для інноваційного його провадження. Тому, для реалізації аквакультурних перспектив України необхідно вивчити сильні і слабкі сторони, можливості і загрози, які здатні сприяти і заважати сталому розвитку аграрного сектора, рибного господарства і аквакультури.

Висновок. Отже, подальші перспективи розвитку аквакультури в Україні обумовлені її виділенням як специфічного сектору із складу галузі рибного господарства з наступним державним регулювання інтеграції її з сільським господарством.