Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

Пакуліна А.А.

Українська державна академія залізничного транспорту

Управління стійким розвитком господарюючих

суб'єктів соціальної сфери України

В умовах глобалізації економіки і євро інтеграційного вектору розвитку такі проблеми як забезпечення соціальних гарантій населення, управління процесом стійкого розвитку соціальної сфери в національному комплексі набуває особливого значення, а методи і способи їх рішення дуже істотно впливають не лише на матеріальне і соціальне становище переважаючої частини населення України, але і на політичні рішення. При цьому надання населенню соціальних прав і гарантій служить одним з проявів прогресу цивілізації, і, отже, від успіху в управлінні процесом стійкого розвитку в соціальній сфері багато в чому залежить результативність соціальних реформ, що проводяться державою. В той же час пошук стабільності, порядку, взаємозв'язку усіх елементів суспільства – це невід'ємна частина розвитку соціуму. Саме проблеми протистояння хаосу, здійснення заходів по стійкому розвитку усіх соціально-економічних систем в період криз і катастроф, набувають особливого значення нині, у час невизначеності і нестабільності. Передусім, ця обставина обумовлена методологічною і теоретичною проблемами, що склалися в економіці і соціальній сфері.

Сучасні господарюючі суб'єкти соціальної сфери є складними організаціями, успіх діяльності, в яких залежить від зусиль усіх працівників, спрямованих на досягнення спільної мети. У зв'язку з цим істотний вплив на загальну ефективність і стійкість здійснює структура взаємодій, а врахувати цю структуру можна лише підходячи до проблем організації з позицій цілісного системного підходу.

В Україні результативне рішення комплексу проблем соціально-економічного розвитку і створення основ для стійкого розвитку можливе лише у тому випадку, якщо будуть розроблені ефективні економічні, правові, організаційні, фінансові, адміністративні методи і способи зміни пріоритетів соціально-економічної стратегії держави і господарюючих суб'єктів, а також заходи, які у свою чергу дозволять соціальну сферу зробити привабливим об'єктом активного інвестування державного і приватного капіталу. Для створення умов,що сприяють стійкому розвитку господарюючих суб'єктів соціальної сфери, потрібні гарантовані преференції для інвестицій в соціальну сферу, а саме: національні і регіональні податкові пільги, митні пільги, державні гарантії.

Для успішного реформування соціальної сфери потрібні розробка і реалізація комплексу заходів, які сприяють створенню умов для стійкого розвитку, активізації інвестиційної діяльності, реальному досягненню результатів діяльності господарюючих суб'єктів в соціальній сфері, що відповідає умовам, необхідним для подолання кризи і оздоровлення економіки в цілому, адаптації умов діяльності господарюючих суб'єктів до сучасного ринкового середовища.

Управління стійким розвитком слід розглядати як процес взаємин в соціальній сфері між господарюючими суб'єктами і суб'єктами ринку. При цьому будь-які учасники ринкового інфраструктурного комплексу стають об'єктами в процесі управління стійким розвитком, призначеним для реалізації соціально-економічних проектів і програм, ризики участі в яких для господарюючих суб'єктів соціальної сфери мають бути переважно мінімальними. Отже, можна припустити, що загальною характеристикою для усіх секторів ринку виступає можливість надати господарюючому суб'єктові стати учасником процесу управління стійким розвитком в соціальній сфері, який у міру вдосконалення ринку зможе представляти найбільш розвинену форму ринку соціальних послуг. В якості основних суб'єктів управління стійким розвитком в соціальній сфері слід розглядати такі державні структури влади і управління, як фінансово-кредитні організації; міжнародні організації; інвестиційні інститути; підприємницькі об'єднання; спеціалізовані організації з обліку, зберіганню і реєстрації цінних паперів; господарюючі суб'єкти; інвестори. При цьому під інвесторами розуміється юридичні і фізичні особи, основна діяльність яких не пов'язана безпосередньо з секторами ринку соціальних послуг, наприклад, юридичні особи корпоративного (підприємства і організації) і інституціонального характеру (фонди), а також населення, що має грошові накопичення.

Дія, що впливає на стійкий розвиток господарюючих суб'єктів в соціальній сфері, в умовах ринку може бути різною, оскільки залежить від системності і цілеспрямованості дій, що управляють, у вигляді організаційних, правових, фінансових, економічних заходів державних владних структур, в основному організаційно-правових суб'єктів ринку, що прямо регламентують діяльність. При цьому основна мета результативних дій, що управляють, полягає в тому, щоб підвищити наявні економічні, фінансові, організаційні можливості, а також істотно розширити спектр соціальних можливостей господарюючих суб'єктів при здійсненні основної діяльності.

Стійкість припускає формування особливого адаптивного механізму, що дозволяє оперативно відгукуватися на зміну системних чинників і коригувати рух в напрямі, що задається. До числа загальнонаціональних змін можна віднести: трансформацію галузевої структури, зокрема, зміна пріоритетів і цілей економічної діяльності, негативні флуктуації ринку, що формується, перетворення внутрісистемних зв'язків, розширення відкритості національної економіки, зміна соціальних стосунків і наростання соціальної напруженості. Довгостроковими цілями здійснення державної соціальної політики, спрямованої на забезпечення стійкого розвитку мають бути наступні: створення умов для розвитку і відтворення соціального потенціалу господарюючих суб'єктів, територій, регіонів і країни в цілому; збереження традицій соціального захисту, створення єдиного соціального простору регіонів, України в цілому.

Результативність і ефективність управління стійким розвитком зумовлюються в першу чергу якістю і цілеспрямованістю переходу до нових форм і методів управління соціально-економічним розвитком видів діяльності і їх окремих господарюючих суб'єктів. Суть цих перетворень полягає, передусім, в розширенні господарської самостійності видів діяльності і їх окремих господарюючих суб'єктів, передачі значної частини функцій національних органів керівництва діяльністю, орієнтації на переважно економічні важелі впливу на соціальний розвиток господарюючих суб'єктів.