К. філол. наук, доц. Пушко В.Ф., магістр Феденко Ю. В.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Сутність народних звичаїв і традицій українського народу

Нині в українській духовній та освітній і виховній культурі відбувається складний процес відродження духовних цінностей українського народу. В. Постовий підкреслює, що український народ, тривалий час перебуваючи в складі Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії та СРСР, зазнавав, окрім соціальних утисків, прямих заборон на освіту рідною мовою, дискримінації національного мистецтва, культури та науки [1, 9].

Звичай – це загальноприйнятий порядок, правило поведінки людей, яке віддавна склалося в процесі їхнього співжиття, увійшло у звичку, побут і свідомість певного народу, суспільної групи чи колективу. Звичаї з’явилися разом з людиною й виникненням людського суспільства внаслідок повторюваності однакових вчинків, що згодом набули загального значення, стали нормою, якою ми керуємось у своєму житті.

Мета розвідки – розглянути сутність народних звичаїв і традицій українського народу.

Вивченню історичного контексту виховних традицій українського народу присвятили свої праці історики, педагоги, етнографи минулого Г. Ващенко, Ф. Вовк, О. Воропай, О. Духнович, І. Огієнко, С. Русова, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, К. Ушинський, П. Чубинський.

Проблеми родинного виховання, його зміст, особливості та тенденції, доцільність звернення до прогресивних ідей народної педагогіки набули висвітлення у працях О. Докукіної, К. Журби, Т. Кравченко, В.Постового, В. Семиченко, О. Хромової та ін. Аналізуючи стан вихованості дітей різного віку, вплив сім’ї на формування дитячої особистості, дослідники доводять доцільність трансформації народних традицій у життєдіяльність сучасної родини, зокрема у контекст її виховної функції.

Серед усього розмаїття засобів народної педагогіки важливе місце посідають традиції, які століттями вибудовувалися на духовних надбаннях українців. Звернення до науково-літературних джерел засвідчує, що споконвіку народ надавав особливого значення формуванню у дітей таких моральних якостей, як честь, совість, почуття обов’язку і відповідальності, працьовитості та ін. Щодо сутності традицій, яких дотримуються сучасні батьки, то у переважній більшості вони пов’язані із святами (Новий рік, Різдво, Водохрещення, Великдень, дні народження членів родини та ін.), де діти доволі часто виступають у ролі пасивних учасників; поза увагою сучасної сім’ї залишається широкий спектр традиційних для українського народу засобів і методів виховання.

Л. Хоменко зауважує, що народні національні традиції – це історія народу, його минуле, незгасима, вічно жива культурна пам'ять поколінь, сьогоднішнє життя та духовні переживання, з якими народ живе і будує своє майбутнє [3,66].

В українській етнопедагогіці побутує мало крилатих висловів про народні звичаї та їхню роль у духовному житті людини, про оригінальність їх у кожному краї, як от: «Нема краю без звичаю», «Що край, то звичай, що сторона, то новина», «Інший край – інший звичай». М. Стельмахович наголошує на тому, що той, хто дотримується народних звичаїв, непереможний. Він завжди здатний відстояти свою гідність – як людську, так і національну. Додержання усталених приписів свого народу – суттєвий показник духовної культури особистості [2, 10].

Своїм корінням звичаї українського народу сягають сивої давнини – коли ще й не існувала Київська держава. Вже тоді, зазначає М. Грушевський, наші пращури утверджували й поціновували щирість і привітність, гостинність і доброзичливість.

Українські народні звичаї багатогранні, вони охоплюють своїми настановами всі сторони родинного і суспільного життя. Це звичаї величати новонародженого, хрестити, пеленати, колисати дитину й співати їй колискових пісень, пестити, пригортати й носити на руках; зустрічати гостей хлібом-сіллю на вишитім рушнику;колядувати, щедрувати, віншувати під час різдвяних та новорічних свят; співати веснянки на Великдень; білити стіни хат; у недільні й святкові дні відвідувати церкву; говіти під час посту; дітям пошанівно звертатися до батька й матері на «ви»; в кімнаті на стінах мати вивішені ікони, портрети Шевченка, Франка, родинні фотокартки, родинні малюнки, прикрашені вишитими рушниками. Нині навчально-виховний процес загальноосвітньої школи потребує впровадження широкого кола різноманітних форм роботи: індивідуальні бесіди, виховні години, тематичні ранки, родинні свята, виставки, гуртки народознавчого спрямування, студії, клуби, екскурсії, малі фольклорні експедиції, театральні вистави, обрядові дійства, а також залучення до цього процесу батьків завдяки підвищенню їхньої педагогічної культури тощо. Під час проведення педагогічного експерименту в ЗОШ № 26 м. Луганська нами було з’ясовано, що серед розмаїття засобів народної педагогіки важливе місце належить традиціям, які ґрунтуються на менталітеті українського народу, є відображенням його культури та історії; містять основні підходи до інтелектуального, морального, трудового, естетичного, фізичного, екологічного виховання дитини і базуються на принципах природовідповідності, гуманізму, врахування індивідуальних та особистісних якостей зростаючої особистості.

Таким чином, завдання українських народних звичаїв і традицій спільне – стабілізувати раціональні родинні й суспільні взаємини, відтворювати їх у житті нових поколінь.

Література:

1. Постовий В. Корені й традиції українського народу/ В. Постовий//Учитель 2000. - 2000. - № 4 – 6. - С.8 – 13.

2. Стельмахович М. Педагогічна сутність народних звичаїв і традицій/ М. Стельмахович// Дошкільне виховання. – 1993. - №2.- С. 10 – 11.

3. Хоменко Л. Виховують народні традиції/ Л. Хоменко // Рідна школа. – 1991. - №12. – С. 66 – 67.