Філологічні науки / Українська мова та література

 

к.пед.н., доц. Ісаєнко Т.К.

 Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

 

СУРЖИК ЯК ПОРУШЕННЯ ЧИСТОТИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

 

Проблема мовної культури сучасної молоді є актуальною, і це незаперечний факт, оскільки вона є показником рівня загальної культури особистості. На сучасному етапі, коли відбуваються зміни в суспільному житті України, стають іншими пріоритети діяльності й розвитку особистості, особливого значення набуває культура спілкування. Поява у мовленні сучасної молоді значної кількості сленгів, жаргонів, змушує серйозно замислитися над проблемою чистоти мови, що є ключовою з погляду національної культури, у тому числі і мовної. Адже українська мова – скарбниця духовних надбань народу, досвіду, праці, творчості і співжиття багатьох поколінь, оберіг народу, його звичаїв, традицій, запорука інтелектуального зростання, розвитку, першооснова існування нації.

Мовний імідж особистості формується протягом усього життя. Підтвердженням цього можуть бути слова Вольтера, що найбільш поширені іноземні мови можна вивчити за шість років, але для вивчення своєї недостатньо цілого життя. Основними компонентами мовного іміджу вважаємо: дотримання культури мовлення; дотримання етикету спілкування; володіння основами ораторського мистецтва; володіння культурою писемного мовлення тощо.

Людина, яка не намагається удосконалювати свої знання та вміння якісно користуватися мовою, створює своєрідний мовний антиімідж. Він, на нашу думку, найбільше шкодить людині, яка порушує точність, логічність, правильність, чистоту у висловлюванні, що є основними комунікативними ознаками мовлення. Найбільш важливим для мовленнєвого портрета особистості ми вважаємо чистоту мовлення. «Чисте мовлення – це таке, – за висловом Н.Д. Бабич, – в якому немає нелітературних елементів» [2, с. 58]. Чистота, на її погляд, виявляється у трьох аспектах: в орфоепії (правильна літературно-нормативна вимова), в інтонаційному (відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання), у слововживанні (відсутність у мовленні позалітературних елементів).

Щодо слововживання, то найбільше занепокоєння викликає те, що у представників різних поколінь у мовленні спостерігається перенасичення позалітературних лексичних одиниць. Особливо це стосується сучасної студентської молоді.

Нерідко в мові студентів можна почути просторічну, згрубілу лексику, яка створює іронічний колорит у спілкуванні. Наприклад: брешеш, не гавкай, не скигли, насобачитись.

Відомо, що жаргонізми – це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові і, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фамільярності і т. д. До молодіжної жаргонної лексики, наприклад, належать такі слова, як центровий (авторитетний), бабки (гроші), прикид (одяг, манера одягатися), приколотися (отримати або створити враження), злиняти (щезнути) і т. д. Багато жаргонізмів виникає в молодіжних колективах, зокрема в студентських. Наприклад: пара – «двійка», шпори – «шпаргалки», хвіст – «академічна заборгованість», студак – «студентський квиток», домашка – «домашнє завдання», скатать вишку – «списати завдання з вищої математики», не паритись – «не надавати значення, не переживати», общага – «гуртожиток» тощо. Більшість жаргонізмів становлять слова загальнонародної мови, вживані в специфічному значенні.

Великою проблемою порушення чистоти мовлення є явище, що дістало назву суржик.

Перші наукові роботи, присвячені дослідженню суржику як явища багатопланового, з'явилися в 1990-х роках. Проблематика суржику розглядалася в працях Т. Возняка, Т. Кознарського, Л. Масенко, Я. Поліщук, В. Радчук, О. Рудой, Л. Ставицької, М. Стріхи, В. Товстенко, В. Труба, М. Феллера, О. Шумілова, Л. Біланюк, М. Флаєра, А. Окари та інших вчених-мовознавців.

Ми згодні з авторами, які переконані, що головною причиною появи цього мовного явища були тривалі заборони та обмеження вживання української мови. Наведемо тільки деякі документальні факти з великого переліку хронології заборони української мови:

* 1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою

* 1763 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою у Києво-Могилянській академії.

* 1863 рік. Валуєвський циркуляр (заборона видання українською мовою будь-якої літератури): «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє – ворог Росії».

* 1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона українських вистав.

* 1903 рік. На відкритті пам'ятника Івану Петровичу Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.

* 1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.

* 1919 рік. Знищення національно свідомої частини українського населення

* 1938 рік. Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.

* 1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік».

Зрозуміло, що кількасотрічне приниження української мови і водночас насаджування іншої не могло не позначитися на мовленні її носіїв. Українська мова навіть там, де вона активно функціонувала, зазнала такого негативного впливу російської, що перетворилася на суржик, «язичіє», на мішанину українських та російських слів, кальок, а частіше всього – мовних покручів. Особливо тривожить те, що частина носіїв української мови часто вживає російські слова з підкресленою бравадою, хизуючись при цьому своїми «глибокими» знаннями російської мови. Інша категорія україномовців – це люди, що не володіють українською літературною мовою і вживають російські слова, вважаючи при цьому, що це її літературні форми. Є ще й така категорія українців, що добре володіє літературною мовою, але часто лінується, не хоче напружити пам'ять і віднайти правильний український відповідник до російського слова. І як наслідок – українсько-російський покруч. Звичайно взаємопроникнення слів із однієї мови в іншу – закономірний процес. В українській мові є немало унормованих запозичень. Однак, коли слова з іншої мови вживаються бездумно, коли перекручується їх зміст і спотворюється звукове оформлення, – це засмічує мову.

Мовне явище, що дістало назву суржик, належить до специфічної форми побутування мови в Україні. Його національну й соціальну природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: 1.Суміш пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса; борошно з такої суміші; 2. Елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова. Отже, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення – змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту. Можна розглядати історію суржику як своєрідне, сказати б, непряме, чи зворотне, віддзеркалення процесів мовної політики останніх часів, зокрема тривалої насильницької русифікації та її непрогнозованих наслідків. Проте русифікація, у певному сенсі, триває і донині, змінивши, щоправда, форми та модернізувавши засоби. Тож заяви, ніби українська і російська мирно та щасливо співіснують в інформаційному середовищі сучасної України є або наївним виданням бажаного за дійсне, або лукавою маніпуляцією масовою свідомістю. Насправді, залишається досить великою конфліктна напруга поміж українською та російською мовами. Підтверджують це полеміки довкола сфери вжитку української, які раз у раз спалахують у регіонах чи засобах масової інформації. Вони демонструють гостроту проблеми, яка залишається невирішеною протягом багатьох літ, а, отже, дає підстави для двозначних трактувань.

Суржик існує у різноманітних формах. Деякі дослідники виділяють його «слабку» та «сильну» форми, залежно від концентрації порушень лексичного стандарту української або російської мови.

Пропонуємо характерні вияви суржику:

·     активне використання "є" в позиції після приголосної (архітєктор, студєнт, лєкція, тєма) і т.д.

Наукове дослідження суржику в радянському мовознавстві було заборонено. Надто явно це скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовності.

Чітке визначення суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу лише Борис Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо». «Недобре, – зазначав письменник, – коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч чи, як кажуть у нас, в Україні, суржик» [1, с.19].

У дев’яностих роках суржик став нарешті об’єктом лінгвістичного аналізу. Одна з перших його дослідниць Олександра Сербенська, упорядник посібника з промовистою назвою «Антисуржик», розвинула погляд Бориса Антоненка-Давидовича на субмову як здеградовану під тиском русифікації форму українського мовлення, підкресливши, крім лінгвістичного, ще й психологічний аспект його негативного впливу на свідомість.

«Сьогодні слово “суржик”, – пише Олександра Сербенська, – почали вживати і в ширшому розумінні – як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітиву, адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалась упродовж віків, загрожує змінити мову…» [4, с. 184].

Низький рівень живомовної культури – це необізнаність із мовними нормами, байдуже ставлення до свого мовлення, лінивство думки, мовна неохайність, невміння й небажання контролювати себе. Віками активно діяв механізм розхитування норм, вірус зневаги до української мови. Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося – це, передовсім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історїї, культури. Адже мова – своєрідний генетичний код нацїї, а не лише засіб спілкування.

Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.

Розвиток мови особистості – непростий процес. Лише той, хто невпинно працює над опануванням мови, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному й писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її – ілюзорна мрія, оскільки мова – це океан, що не має меж. Мова не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього життя. Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!

Сучасна молода людина, що претендує на звання всебічно розвиненої особистості, повинна оперувати знаннями про комунікативні ознаки якісного мовлення; про сутність спілкування і його механізми; закони та принципи спілкування; комунікативні ситуації; моделі поведінки в процесі спілкування; способи, прийоми, засоби й форми передачі інформації при спілкуванні та інше, що «найсуттєвіше реалізує основну мету вивчення української мови, яка полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, котра володіє уміннями і навичками вільно, комунікативно вмотивовано користуватися мовними засобами» [5, с. 168].

Загальновідома істина, що мова – це важливий чинник самовизнання нації, надійна основа розвитку держави. Вона загартована багатовіковою історією, відточена творчістю найталановитіших українських письменників. Саме мова є душею нації, її генетичним кодом. Без рідної мови жодна людина не здатна почуватися повноцінною частиною свого народу, його історії та культури.

 

Література

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо / Борис Антоненко-Давидович. – К.: Вид. дім «КМ Akademia», 1994. – 254 с.

2. Культура фахового мовлення : навчальний посібник / за ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2006. – 496 с.

3. Мацько А Формування культури мовлення / А. Мацько // Урок української. – 2004. – №8 – 9. – С. 34 – 35.

4. Сербенська О. Антисуржик: вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: навч. посіб. / О. Сербенська, М. Білоус, Х. Дацишин, Ю. Редько, Н. Станкевич [та ін.]. – 2-ге вид., доповн. і переробл. – Львів: нац. ун-т ім. І. Франка, 2011. – 257 с.

5. Степаненко, М. І. Мова – скарбниця знань, доступ до якої вільний для кожного / Микола Іванович Степаненко // Рідне українське слово. – Полтава : АСМІ, 2005. – 392 с.