Релігія і наука як форми духовно-творчого освоєння людиною світу.

студ. Добриднюк Мирослава

проф. д.ф.н. Морозова Л.П.

Виклад основного матеріалу. Релігійний світогляд – загальне поняття для значного числа різноманітних систем світорозуміння і світовідношення, історично існувавших в рамках чисельних релігій. З виникненням релігійного світогляду співпадає і поява особливої групи людей, які виступали в ролі систематизаторів, хранителів релігійних ідей і традицій. Релігійний світогляд демонструє надзвичайно ефективну взаємодію двох світоглядних рівнів – буденного і теоретичного.

Умовою міцності, швидкого поширення і "популярності" того чи іншого світогляду є те, наскільки він укорінений на рівні буденної свідомості, наскільки він відповідає образу життя людей, їх культурі, рівню знань, потребам. Релігійне рішення світоглядних проблем, завдяки своїй образно-наочній формі, є доступним для засвоєння на буденному рівні свідомості.

Головним способом засвоєння релігійного світогляду виступає віра, яка переходить нам від минулих поколінь у всьому історично – культурному контексті і спирається на особистий досвід людини. Практика ж культових дій оперує механізмами формування і підсилення цієї віри відносно особливостей буденної свідомості. На рівні теоретичного знання, теології відбувається процес систематизації і оновлення світогляду у відповідності до змін, яки відбуваються як в самому житті, так і в області знання й розвитку культури в цілому.

В контексті різноманітних релігійно-світоглядних ідей існує ряд спільних фундаментальних ідей: творення світу Богом (креаціонізм), предопреділення Богом подій, які відбуваються в світі (провіденціалізм), душі як особливої сутності людини, зв’язку людини з Богом, воскресіння і посмертного існування.

Філософський світогляд (в тому числі і науковий), на відміну від міфологічного і релігійного, розвивається на рівні теоретичної свідомості. Як і релігійний, філософський світогляд виступає в чисельних різновидах. Він пов’язаний з природничими та суспільними науками. Науково – філософський світогляд представляє собою теоретичний рівень свідомості, і крім всього в своєму специфічно - понятійному вираженні не може бути просто так перенесений на буденний рівень.

Специфіка релігійної антропології полягає перш за все в тому, що сутність, існування, природа, місце людини в світі розуміються перш за все виходячи з визнання вищого сакрального первоначала (духів, богів, божеств чи єдиного особистого Бога) і його особливих стосунків з людиною. В юдаїзмі, християнстві та ісламі Бог наділяється здатністю творити з "нічого" і одним зусиллям думки. Так само і в ряді східних релігій існують уявлення про всемогутнє породження всемогутнім первоначалом (Брахман, Дао, Алі-Будда і т. п.) світу і людини. Уявляючи богів подібних до себе, людина визнає себе їх творінням.

Згідно Біблії, людина – вінець творіння, образ і подоба Божа (Буття 1:26-27., 1 Кор. 11:7) поставлений над тваринами і рослинами, він має піклуватись про них, обробляти землю, і нести відповідальність за життя на ній (Бут. 1:28; 2:15; Пс. 8:7—9). Зразком для християнської антропології стало визначення Василя Кесарійського (330 — 379): "Людина є розумним творінням божим, створене за образом його творця", "тварина, яка отримала повеління стати богом". Саме в такій формі розумілась свобода людини, її здатність до самовизначення, до вищих духовних цінностей, її совість і відповідальність. Подібні уявлення притаманні і іншим релігіям.

Так наприклад в Корані людина мислиться як "намісник" Бога на землі. (2:8), обдарована вищими знаннями (2:29-32). В буддизмі людина займає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому, що тільки людина здатна розірвати окови сансари і досягнути нірвани, стати Буддою. В такій сакралізованій формі релігійні вчення про людину описують положення індивіда в суспільстві, його можливості, міру соціальної свободи, становлення особистості. В буддійській, християнській, мусульманській антропологія містяться вчення про єдність всього людського роду.

Втрачена сакральна єдність стає ідеалом людського вдосконалення, розуміється як призначення людини. Спасіння, примирення з Божеством стають смислом людського існування. В ролі повного втілення цього ідеалу в буддизмі існують Будди і бодхисаттви, в християнстві – Боголюдина Ісус Христос, який є "образ Бога невидимого" (Кол. 1:15) і є досконалою людиною, другим Адамом, через якого всі люди вступають в стосунки богосиновства і стають "учасниками Божої Істоти" (2 Пет. 1:4).

Багато провідних богословів прийняли еволюційну теорію і намагались інтерпретувати її в дусі деїзму і пантеїзму. Більшість теологів підтримують концепцію модернізованого креаціонізму, згідно якій Бог існує в самій природі, і через її посередництво керує процес розвитку від нижчого до вищого, від найпростіших живих істот до людини. Тим не менш всі наголошують на особливої божої дії.

Енцикліка папи Пія XII (1876-1958) "Humani generis" (1950) вимагає вірити в те, що душа людини створюється Богом. В цьому документі заперечується полігенізм – концепція виникнення людини в різних місцях планети, як не узгоджена з Біблією і церковним вченням про першорядний гріх. Теологи – прибічники "наукового креаціонізму" – стверджують, що еволюційним гіпотезам недостає фактичних обґрунтувань. На їх думку, сучасні палеонтологічні данні не можуть підтвердити походження людини від доісторичних вищих мавп.

До числа найважливіших функцій науки відноситься передбачення. У свій час з приводу цього питання блискуче висловився В. Освальд: "... Проникливе розуміння науки: наука - це мистецтво передбачення. Вся її цінність у тому, якою мірою й з якою вірогідністю вона може вгадати майбутні події. Мертво всяке знання, що нічого не говорить про майбутнє, і такому знанню повинне бути відмовлене в почесному званні - наука".

На передбаченні фактично ґрунтується вся практика людини. Включаючись у будь-який вид діяльності, людина заздалегідь припускає (передбачає) одержати певні результати. Діяльність людини у своїй основі організована й цілеспрямована, і в такій організації своїх дій людина опирається на знання. Саме знання дозволяють йому розширити ареал свого існування, без чого не може тривати його життя.

Знання дозволяють передбачати хід подій, оскільки вони незмінно включаються в структуру самих методів дії. Методи характеризують будь-який вид діяльності людини, і в їхній основі лежить вироблення особливих знарядь, засобів діяльності. Як вироблення знарядь діяльності, так і їх "застосування" засновані на знаннях, що й дає можливість успішно передбачати результати цієї діяльності.

Говорячи про передбачення, необхідно також мати на увазі його відносний характер. Майбутнє відкрите, воно завжди в чомусь непередбачене. Як говорять дорога в майбутнє вимощена випадками, і його аналіз вимагає безперервних зусиль, постійного оволодіння новими проявами випадку.

Список використаних джерел:

1. Акулов В.Л. Наука і релігія // Нова економіка, 2007, № 7-8, з. 80-91

2. Вернадський В.І. Історія науки. У кн.: Вернадський В.І. Початок і вічність життя. М.: Рад. Росія, 1989. З. 397-468.

3. .КругляковЭ.П. Чим загрожує суспільству лженаука? // Вісник РАН, 2008, т. 74, № 1. з. 8-16

4. Пружинин Б.І. Псевдонаука сьогодні // Вісник РАН, 2009, т. 75, № 2, з. 117-125