Надобко Сергій Володимирович

Національний Університет «Юридична академія України ім. Я. Мудрого»

Парламентська поліархія на прикладі Великобританії

Історично першим, що був обумовлений теорією і практикою державного будівництва Великої Британії, є підхід, який ґрунтується на основі концепції дифузії (дисперсії ) влади. Згідно з цією концепцією, яка заперечує жорсткий поділ влади, владні повноваження здійснюються різними державними органами та посадовими особами. Між цими органами далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними.

Парламентська поліархія . Прабатьками парламентської поліархії вважаються Англія та Франція (особливо починаючи з 1875р. – Третьої республіки), досвід яких був перейнятий багатьма іншими країнами. Згідно з аналізом їх структурно – інституціональної системи є такі ознаки парламентської поліархії:

1. Структура системи вищих органів законодавчої та виконавчої влади, що утворюють форму правління парламентської держави, побудована на засадах притаманного їй «м’якого» типу поділу владу і системи стримувань та противаг, яка йому відповідає. Це проявляється в тому, що : виконавча влада відокремлена від глави держави й реально належить урядові; повноваження глави держави та глави уряду здійснюються різними особами; глава держави має право розпуску парламенту; акти, що промульговуються главою держави, потребують контрасигнації з боку глави уряду або відповідного міністра.

2. Провідне місце в системі вищих органів належить парламентові, тому утворена ним у сукупності з такими інституціями, як уряд та глава держави форма правління отримала назву парламентської. Це проявляється у значному впливі парламенту на уряд, а саме: уряд, за номінальною участю глави держави, формується парламентом з обов’язковим урахуванням позиції політичної партії, які мають більшість у законодавчому органі; уряд несе солідарну, а іноді й індивідуальну відповідальність перед парламентом, який через прийняття резолюції осуду може відправити главу уряду, а разом із ним і весь уряд, а також окремих його членів у відставку.

3. Правовий статус глави держави, його фактичний вплив на уряд – основного реалізатора правління в державі – характеризується як слабкий. Це виражено в тому, що: глава держави не є центральною фігурою в системі вищих органів держави; він формально – юридично та фактично виведений за межі виконавчої влади; функції глави держави суттєво обмежені, можливостей для значного впливу на уряд немає, оскільки він не може бути главою уряду чи здійснювати контроль за ним; глава держави невідповідальний за свої дії, оскільки його акти контрасигнуються прем’єр – міністром або відповідним або відповідним міністром, які й несуть відповідальність за реалізацію запропонованих ним політичних рішень.

Синтезуючи наведене можна дійти висновку, що парламентська поліархія – це заснована на м’якому типові поділу влади політико – правова система вищих органів держави (глави держави, уряду, парламенту), серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє парламент, що формує відповідальний перед ним уряд.

Зазначені ознаки парламентської поліархії створюють загальний (теоретичний) образ цього виду поліархічного правління. У його межах, як свідчить аналіз теоретико – юридичних моделей форм правління держав, що належить до цієї групи, існує певна диференціація, яка дає змогу класифікувати держави за окремими підвидами парламентської поліархії. За традиційним поглядом, міцно закріпленою в державознавчій літературі, парламентська форма правління представлена двома видами республіканської й монархічної форм правління: «парламентською республікою» та «парламентською монархією». Проте, такий поділ здійснено за зовнішнім і другорядним у сучасних умовах критерієм, яким є порядок заміщення поста глави держави. Коли спиратися на такі суттєві критерії, як принцип організації та функціонування вищих органів державної влади, які в системі створюють парламентську форму правління, то принципова різниця між зазначеними вище традиційними видами форм правління зникає. Це дає підстави для їх об’єднання під дахом певного виду поліархічної форми державного правління, якою є парламентська поліархія .

У межах визначеного виду поліархічної форми правління держави поділяються на дві групи за порядком формування інституту глави держави. Форму правління тих держав, де глава держави (як правило, президент) обіймає цю посаду на основі виборчої процедури, учасником якої є обов’язково парламент, пропонується визначити як « парламентську поліархію з обраним главою держави»; а форму правління тих держав, де й досі зберігається архаїчна процедура заміщення поста через певний порядок престолонаслідування як «парламентську поліархію із спадковим главою держави». Позначити останнього як «монарха», тобто єдино правителя не можна, оскільки він уже юридично і тим більше фактично втратив свій колишній статус єдиновладного органу державної влади.

Парламентська поліархія є однією з гнучких форм правління на сучасному етапі. В основі цього лежить те, що її юридична модель формувалась у результаті тривалого історичного процесу, через який утворювалася її інституціональна структура, складалася відповідна система стримувань та противаг цих інституцій, шліфувалися принципи їх взаємовідносин. Оскільки парламентська поліархія стала результатом не теоретичних конструкцій, а насамперед певним відгуком на практичні потреби державного будівництва Європи XVII – XIX ст. , то найбільшого поширення вона набула саме в Європі. Інший вид поліархічної форми правління – президентська поліархія - найбільш поширюваною виявилася в інших регіонах світу, передусім в Америці й Африці.