Право/9. Цивільне право

Лисенко А.В.

Криворізький національний університет

Співвідношення реституції та віндикації

 Двостороння реституція у цивільному праві являє собою загальний наслідок недійсності правочину. У ст. 216 ЦК України зазначено, що  у разі недійсності правочину  кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а  в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування[1]. Таким чином двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. 
 Віндикація - витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника[2]. У юридичній літературі та у практиці сучасної цивілістики віндикація розглядається як спеціальний правовий наслідок недійсності правочинів, на що роблять посилання і в сучасній цивільній практиці. Виникнення такої тези аргументується тим, що до відносин, які виникають у наслідок визнання правочину недійсним, неможливо застосувати інститут добросовісного набувача, оскільки для застосування такого інституту необхідно, щоб майно було продане (відчужене) особою, яка не має права на його відчуження,а покупець про це не знав і не міг знати. 
 Отже, чому виникає спір при розгляді цих двох понять, адже здавалося б ми маємо перед собою дві самостійні позовні вимоги. Дискусія виникає з багатьох питань хоча б тому що у ст. 216 ЦК України віндикація не зазначається як правовий наслідок недійсності правочину.
 Протистояння між віндикацією та реституцією виникає вже на основі розгляду самої сутності цих понять. Так віндикація належить до речових прав, а реституція, як наслідок недійсності правочинів, відноситься до сфери договірних відносин, у зв`язку з чим ці два інститути і знаходяться у протистоянні один одному.
 Для того, щоб встановити певні межі між двома інститутами розглянемо наступну ситуацію. Відомо, що правочин визнається недійсним, якщо особа при вчиненні правочину порушила хоча б одну з вимог зазначених у ст. 203 ЦК України. У цьому випадку як правовий наслідок недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК України може бути застосована реституція. При цьому слід згадати той факт, що у ст. 204 ЦК України зазначені презумпція правомірності правочину, тобто до визнання судом правочину недійсним, він вважається правомірним. Оскільки правочин вважається правомірним до визнання його судом недійсним, може виникнути ситуація, за якої сторона, яка порушила вимоги щодо чинності правочину та набула право власності на певне майно, здійснила відчуження майна. У такому разі виникає питання: як справжній власник майна може витребувати його у третьої особи? Велика кількість вчених у цьому випадку вказує на наявність віндикаційного позову, оскільки він спрямований на повернення речі її справжньому власнику від будь– якої іншої, третьої особи, яка незаконно володіє річчю.
 При розмежуванні віндикації та реституції слід зазначити і предмет їх процесуального доказування. Так при заявлені віндикаційного позову особа має вказати саме на свої речові права, при застосуванні ж реституції необхідно надати дещо інші докази, які вказують на те, що дії, вчинені контрагентами, не відповідають очікуваним результатам.
 Вважаю за потрібне вказати також на два схожі положення:
1) вимогу щодо чинності правочину зазначена у ч. 3 ст 203 ЦК України: «Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі»;
2)та вимогу, щодо виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача, яке відповідно до  п.3 ч.1 ст 388 ЦК України виникає: «якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом» [1].
 Тут слід згадати, що в більшості випадків навіть правочини, які згодом можуть бути визнані недійсними (окрім правочинів з дефектами волі), є за своїм характером вольовими актами. На основі цього необхідно зазначити ще одну відмінність віндикації та реституції: реституція може бути застосована як правовий наслідок недійсності правочину і у випадках, коли такий правочин укладений з власної волі обох сторін.
 Як ми бачимо, обговорювана тема є дуже складною і містить багато суперечливих  питань, тому вважаю необхідним підбити підсумки.
 Отже, реститу­ція може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони. Як тільки це майно переходить до третьої особи, вже йдеться не про реституцію (як наслідок недійсності правочину), а про віндикацію (майна). ІІри цьому для останньої важли­ве значення має добросовісність набувача.Часто трапляється, що особа, яка добросовісно набула майно, захищена більше за власника, який це майно передав за недійсним правочином. Останній далеко не завжди може витребувати своє майно від особи, а лише коли він передав його на підставі правочину з вадами волі — під впливом обману, погрози тощо. Якщо ж виявляться інші порушення дійсності правочину (наприклад, вимог до його суб’єктного складу, коли правочин вчинено недієздатною особою), а майно вже перейшло від набувача за недійсним правочином до третіх осіб, то повернути його стає майже неможливим.
 Існує думка, що визнання правочину недійсним може бути підставою для пред’явлення реституційного, віндикаційного, кондикційного чи деліктного по­зовів, що породжує проблему конкуренції цих видів позовів. У судовій практиці України конкуренція позовів не повинна мати місця у зв’язку із неможливістю за­стосування одночасно реституційного та віндикаційного позовів. Реституція яв­ляє собою самостійний спосіб захисту порушених прав та є специфічним наслідком недійсності правочину. За своєю правовою природою вона є зо­бов’язанням, а судова практика України виходить із неможливості пред’явлення позову із речових відносин, якщо між сторонами існують зобов’язальні пpaвовідносини [3].

На жаль, реституція як правовий механізм на сьогодні практично паралізована: а) тим, що вона відсувається віндикацією; б) незастосуванням судами як наслідку недійсності правочину та фактичною її заміною вимогою про повернення майна одній стороні; в) тим, що вона як така все частіше порівнюється з іншими позовними вимогами[4].

Література:

1.Цивільний кодекс України. – С.: ТОВ «ВВП Нотіс», 2012 – 344с.

2. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец. вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. та допов. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 440 с.

3. Держава і право. – 2007. – №2 (Випуск 36). – 664 с.

4. Вісник АПН України. – 2007. - №3. – 276 с.