Слюсаренко А.В.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Письменна О.П.

Вінницький національний аграрний університет

Актуальні проблеми правового регулювання зобов’язальних відносин з договору довічного утримання

Договір довічного утримання – усталена договірна конструкція в цивільному праві України. З прийняттям Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) зазнав значного оновлення в правовому полі. Однак практика застосування чинного законодавства породжує низку питань, які потребують свого теоретичного обґрунтування та законодавчого вирішення. Їх дослідження з огляду на практику застосування є актуальним.

Згідно зі ст. 744 ЦК за таким договором одна сторона (відчужувач) передає другій (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме чи рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно[1].

Відчужувач, передаючи у власність зазначене майно, насамперед має на меті отримати матеріальне забезпечення, догляд, послуги, яких він потребує.

Набувач же завдяки даному договору набуває право власності на відчужене майно, тому цей правочин належить до договорів, за якими переходить право власності на це майно.

Із визначення цього договору за ст. 744 ЦКУ та з аналізу інших правових норм, розміщених у главі 57, випливає, що, по-перше, знято раніше чинні за ЦК 1963 р. обмеження щодо суб’єктного складу договору; по-друге, значно розширене коло об’єктів, щодо яких можливе укладення договору довічного утримання; по-третє, чіткіше врегульовано правові наслідки розірвання договору тощо.

У Цивільному кодексі УСРР 1922 р. не було норм про довічне утримання (догляд). У нотаріальній інструкції від 17 листопада 1928 р. зазначалося, що у договорі дарування міг бути включеним обов’язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті (згодом ця норма була скасована). У ЦК 1963 р. норми, присвячені правовому регулюванню договірних відносин з довічного утримання, структурно розміщувалися в системі норм, що врегульовували надання послуг. За ЦКУ, у системі норм, що регулюють відносини з передання майна у власність. Беручи за основу вихідний критерій, а саме юридичні наслідки укладення договору, цей договір не можна однозначно віднести до конкретної групи договорів: чи то до групи договорів про надання послуг чи до групи договорів про передання майна у власність. Вникаючи в суть договірних відносин сторін, вважаємо, що основна мета укладення і виконання договору не зводиться лише до передання майна у власність набувачеві. Відчужувач за договором має основну мету – одержати догляд, утримання від особи, яка може їх надати як за матеріальними, так і за моральними критеріями (такі критерії є важливими саме для відчужувача). З позицій набувача його прагнення отримати майно у власність не може бути реалізоване без вияву волі, ініціативи відчужувача. Мета набувача в такому разі не є визначальним, спонукальним мотивом до уладення договору. Саме за цими моментами договір довічного утримання відрізняється від договору купівлі-продажу чи дарування [3].

Норми, присвячені правовому регулюванню відносин сторін з довічного утримання, структурно розташовані після ренти. В науковій літературі договір ренти розглядається як родовий правочин щодо довічного утримання. І.О. Дзера вважає, договір довічного утримання має свої особливості, але є різновидом договору ренти. На думку М.В. Скаржинського, відносини довічного утримання мають родові ознаки договору ренти. М.К. Галянтич вважає, що слід погодитися з тими, хто зазначає, що договір довічного утримання (догляду) є різновидом договору ренти [2]. За російським законодавством договір довічного утримання розглядається як різновид договору ренти.

Аналізуючи норми гл. 56 і гл. 57 ЦКУ, можна стверджувати, що договір довічного утримання є різновидом ренти і відрізняється від нього за певними ознаками. По-перше, платник ренти зобов’язується виплачувати одержувачеві ренту у формі конкретної грошової суми або в іншій формі, а набувач за договором довічного утримання зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням (яке теж до речі може бути як грошове, так і в іншій формі), доглядом [3].

Враховуючи специфіку договірних відносин, законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення права власності набувачем. Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі інших правочинів. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлює, що при посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна в установленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору (п. 85). Але передання майна у заставу не є способом його відчуження, оскільки застава не веде до зміни власника. Тому заборона повинна поширюватися не тільки на випадки відчуження майна, а й на передання його у заставу [3].

Таким чином, правове регулювання договірних відносин з довічного утримання (догляду) зазнало значного оновлення. Договір довічного утримання (догляду) є реальним, односторонньо зобов’язуючим, відплатним, алеаторним, триваючим, з особливо довірчим характером. Цей договір спрямований на передання майна у власність і разом з тим поєднує в собі й інші інтереси сторін, повязані з доглядом. Пропозиції, сформульовані в результаті проведеного дослідження, дадуть змогу досягнути ефективнішого рівня правового регулювання.

Література

1. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004.– 928 с.

2. Пучковська І.Й. Щодо загальної характеристики договору довічного утримання (догляду) / Електрониий ресурс.- [Режим доступу]: http://www.nbuv.gov.ua

3. Яворська О.С. Договір довічного утримання: проблеми теорії та практики застосування / Електрониий ресурс.- [Режим доступу]: http://www.nbuv.gov.ua