Право / Секция 5. Уголовное право и криминология

К.ю.н. Калганова О.А.

Національний університет ДПС України

Микитюк І.В.

Національний університет ДПС України

ПОРЯДОК ЗВЕРНЕННЯ ДО ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ З КЛОПОТАННЯМ ПРО ВИДАЧУ ОСОБИ

Видача осіб є складним, багаторівневим процесом, який охоплює різні форми міжнародної співпраці. На першому рівні діють правоохоронні органи України, що здійснюють первинні дії, спрямовані на виявлення осіб з метою їх подальшої видачі. Другий рівень пов’язаний із діяльністю Інтерполу, через який здійснюється співробітництво поліцейських сил держав щодо міжнародного розшуку особи, яка підлягає видачі. І лише третій рівень характеризується наданням правової допомоги у кримінальних справах, тобто передбаченою міжнародними договорами і національним законодавством процедурою видачі особи [1].

При передачі клопотань про видачу особи зберігається загальний порядок зносин щодо надання правової допомоги у кримінальних справах – через центральні органи: Генеральну прокуратуру України (Мінська конвенція 1993 року), або Міністерство юстиції України (Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.), або обидва названі органи (договори з Польщею, Литвою, Молдовою, Латвією і т.д.). Клопотання про видачу особи можуть направлятись і по каналах Інтерполу, але це пов’язано з виявленням особи, оголошеної Україною у міжнародний розшук, і здійснюється лише за посередництвом Генеральної прокуратури України [2].

Тісний зв’язок інституту видачі особи з такими правовими категоріями як держаний суверенітет і права людини вимагає визначення умов, дотримання яких забезпечить законність і обґрунтованість ініціювання цієї процедури. В основному, вони визначаються міжнародними договорами України, і лише частково проявляються у національному законодавстві України. До них, зокрема, належать: 1) дотримання принципу “подвійної кримінальності (злочинності)” діяння, у зв’язку з яким запитується видача. При цьому необхідно враховувати обмеженість строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Адже, “особа не підлягає видачі у разі перебігу строку давності в одній з сторін, оскільки сам інститут давності за загальним правилом виключає покладення на особу кримінальної відповідальності чи приведення вироку до виконання...”[3]. “Подвійна кримінальність” діяння виключається і у випадку звільнення особи від кримінальної відповідальності чи покарання внаслідок акту амністії; 2) видача особи здійснюється щодо злочину, який за міжнародними домовленостями належить до категорії екстрадиційних. В міжнародних договорах України, що регулюють питання надання правової допомоги у кримінальних справах, втілений цей підхід; 3) злочин, у зв’язку з яким запитується видача осіб, повинен підпадати під кримінальну юрисдикцію країни, що звертається із відповідним проханням, тобто вчиняються на території України або за її межами, за умови, що він спрямований проти інтересів України чи прав та свобод її громадян (ст. 6-8 КК України); 4) суб’єктом правовідносин видачі виступає лише особа, яка у кримінальному процесі України набула процесуального статусу обвинуваченого, підсудного, засудженого; 5) особа, видача якої запитується, перебуває поза юрисдикцією держави, що здійснює її кримінальне переслідування чи виконання вироку щодо неї.

Ініціатором порушення процедури видачі особи виступає слідчий, прокурор, суд (суддя), у провадженні яких знаходиться кримінальна справа. Підставами виникнення екстрадиційних правовідносин виступають факти вчинення суспільно-небезпечного кримінально караного діяння (злочину) та перебування особи поза юрисдикцією держави, наділеної суверенною владою притягти до кримінальної відповідальності та судити особу, видача якої запитується. Тому, саме відомості про ці факти повинні лежати в основі ініціювання процедури видачі. Оперуючи цими даними слідчий, прокурор, суд (суддя) готують клопотання про видачу особи. Вимоги щодо його змісту визначені міжнародними договорами про правову допомогу і конкретизуються у національному законодавстві України.

Відповідно до міжнародних договорів про правову допомогу, учасницею яких є Україна, сторони не зобов’язані надавати докази вини особи, щодо якої запитується видача, але для підтвердження обґрунтованості такого прохання складається довідка про докази, що свідчать про її вину у вчиненні злочину. Хоча на вимогу компетентного закордонного органу, яка базується на іноземному законодавстві, вони можуть додаватись до клопотання. Наприклад, така вимога висувається країнами, що належать до системи “загального права”, оскільки їх законодавство передбачає, що для позитивного вирішення прохання про видачу особи, відповідний іноземний орган зобов’язаний дослідити наявні у справі докази на предмет винності особи у вчиненому діянні (Великобританія, Канада та ін.).

Орган-ініціатор забезпечує переклад клопотання про видачу і додатків до нього на мову запитуваної держави чи іншу визначену у міжнародному договорі мову та завіряє всі документи гербовою печаткою, за винятком постанови про обрання запобіжного заходу тримання під вартою, що завіряється печаткою відповідного суду.

Підготовлені матеріали разом із листом, у якому обґрунтовується необхідність порушення процедури видачі, направляються Генеральній прокуратурі чи Міністерству юстиції України. Втім було б більш виправдано, якби наглядний прокурор чи суд вносили у ці органи відповідне подання, копія якого зберігатиметься у матеріалах справи.

На зазначені установи також покладено обов’язок забезпечити надання іноземним органам додаткової інформації, якщо викладених у клопотанні відомостей є недостатньо для прийняття рішення про видачу Україні запитуваної особи. На виконання такого запиту іноземної установи відповідні доручення направляються органам-ініціаторам процедури. Строк надання додаткової інформації обмежується місячним терміном, який за наявності поважних причин і відповідного прохання українського органу може продовжуватись до 15 чи 30 днів, в залежності від міжнародного договору.

В разі задоволення іноземним органом клопотання про видачу особи Генеральна прокуратура чи Міністерство юстиції України направляють МВС України і Державному департаменту України з питань виконання покарань доручення про забезпечення прийняття з-за кордону особи, що видається іноземною державою.

Література:

1. Аль-Шбуль М.И.С. Новейшие тенденции развития международного права экстрадиции. Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.10 – К., 2000. – 16 с.

2. Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів: Затверджено наказом МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Держкомкордону України, Державної митної служби України, державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року № 3/1/2/5/2/2 // Прокуратура в Україні: Правові основи. Організаційні засади. Прокурор у судочинстві. Прокурорський нагляд. Міжнародне співробітництво: Зб. нормат. актів / Відп. ред. М.О. Потебенько /. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 400 с.

3. Лихова С., Свистуленко М. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції // Право України. – 2001. – №1. – С. 120-124.