Дрожжина С.В.

Донецький національний університет

економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Політичні практики сучасного мультикультуралізму

Будь-яке соціальне явище, що присутнє у декількох країнах, суспільствах, цивілізаціях має свою типологію. Не зважаючи на те, що мультикультуралізм досить “молоде” соціальне явище, його типологія не тільки вже має місце, а і має трактування та уточнення. Трактування типології мультикультуралізму, яку започаткував німецький соціолог Франц-Олаф Радтке, ми знаходимо у В. Малахова [1]:

1). “Моралістичний” тип. Агентами цього типу виступають працівники соціальної сфери. Для цього типу характерним є розуміння мультикультуралізму як ідеальної моделі співіснування різних етнічних і релігійних спільнот, кожна з яких є носієм окремої культури. Якщо внести корективи до розуміння співвідношення понять “етнос” і “культура”, то даний тип можна визнати припустимим для сучасного українського соціуму.

2). Постмодерністську форму мультикультуралістського дискурсу підтримують інтелектуали з університетського середовища і мас-медіа. Їх гаслом є “Хай будуть відмінності, але без зміни існуючого порядку!” Тобто відмінності визначаються на рівні кухні та фольклорних фестивалів.

3). “Фундаменталістську” форму мультикультуралізму представляють активісти етнічних меншин. Вони пропонують повністю розірвати з нормами, що склалися в межах сучасної ліберальної демократії.

Типи мультикультуралізму важливо розглянути не тільки із теоретичної точки зору, а й практичної. Сучасні дослідники мультикультуралізму виокремлюють три форми практичної політики, що враховують культурне розмаїття суспільства: мультикультурна освіта, автономія, мультинація [2]. Мультикультурна освіта, на наш погляд, має містити в собі три основні елементи: навчання, виховання та інформаційно-просвітницьку діяльність. Мультикультурне навчання має за мету оволодіння сумою знань, умінь, навичок, що висвітлюють полікультурність суспільства, в просторі якого існує індивід. Історія народів, етнополітика, міжкультурні комунікації, культурологія, етнічна психологія, мовознавство – ось далеко не повний перелік тих дисциплін, які мають бути присутніми у навчальних планах, програмах полікультурних суспільств. У царині ж виховання здається особливо важливим виокремити виховання громадянськості, тобто сукупності інтелектуальних і нормативних позицій і відповідних їм зразків поведінки, головних цінностей і цілей, які є основою емоційного та інтелектуального ангажування індивідів, їх почуття ідентифікації й прийняття існуючої традиції, головних цінностей політико-культурної спільноти [3, 44].

Другою формою практичної політики, що враховує культурне розмаїття суспільства, є автономія, яка може бути розглянута політична територіальна автономія, адміністративна та персональна (культурна). Культурна (культурно-національна) автономія – це надання етнічній спільноті, що становить меншість в даній державі, певної самостійності в питаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (право створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо). Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не на конкретній території, а поширюється на всіх представників певної національності. Вона реалізується через такі організаційні форми, як національні культурні центри, національні суспільні ради, асоціації, землячества. Статус автономії необхідно встановлювати раніше, ніж відносини між більшістю населення держави і більшістю населення регіону повністю зазнають краху.

Наступною формою практичної політики, що враховує культурне розмаїття суспільства, є мультинація, концепт якої розробляється із ХІХ століття. Головні ідеї концепції мультинації: відокремлення нації від держави і перегляд права на самовизначення. Перша ідея заснована на принципах всебічного розвитку громадянського суспільства, правовій рівності індивідів, всезагальності та верховенстві права, суверенітеті нації, розподілі влади на три гілки тощо. При взаємовідношенні нації та держави ми маємо спостерігати первинність інститутів громадянського суспільства по відношенню до інститутів держави; заборону на втручання держави у справи громадянського суспільства; підконтрольність держави громадянському суспільству; законодавче закріплення прав і свобод індивідів та механізмів їх захисту. Друга ідея, що лежить в основі концепту мультинації, як говорилося вище, складається із перегляду принципу самовизначення. Фактично він розуміється як право на відокремлення і створення нової національної держави. Однак реалії сьогодення вносять корективи: цей принцип має на увазі не створення нової держави, а користування автономією у межах мультикультурної держави.

Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні висновки:

Існують декілька основних моделей мультикультуралізму (канадська, американська, німецька, австралійська, ін.), певна типологія (“моралістичний”, постмодерністский, “фундаменталістський” типи), форми практичної політики, що враховують культурне розмаїття суспільства (мультикультурна освіта, автономія, мультинація). Але якими б ознаками не відрізнявся мультикультуралізм в окремо взятій державі, базовим принципом на практиці, у державній політиці є принцип культурної свободи, тобто надання індивідам права жити у відповідності з власним вибором, маючи реальну можливість оцінити й інші варіанти.

ЛІТЕРАТУРА

1. Малахов В. Культурный плюрализм versus мультикультурализм [Электронный ресурс] / Малахов В. // Режим доступу до статті: http://www. management.edu.ru

2. Ронан де Кодак. Мультикультурализм [Электронный ресурс] / Ронан де Кодак. – Режим доступа: http://www. immigranty.qxd

3. Рагозін М.П. Демократія від А до Я: словник-довідник/ Рагозін М.П. – Донецьк: Видавництво „Донбас”, 2002. – 203 с.

2.