Горошко О-І.І.

учениця 11 класу КЗ “Полтавська зош №38 I-III ступенів”, Україна

науковий керівник: Горпінченко Н.А

учитель історії та права вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист, Україна

Регіональна політика та сепарптизм: Україна та світовий досвід

Актуальність дослідження. Від самого початку існування України як незалежної держави багато науковців зосередили на ній свої погляди. І політологи у тому ж числі, оскільки в експертному та політичному середовищі існує думка того, що в країні могли статися гострі політичні конфлікти між різними етнічними та регіональними групами. Очікування цих конфліктів було викликане глибокими соціально-суспільними поділами, які існують в Україні. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року з 48,2 млн. населення України 77,8% є українцями, а 22,3% - представники 130 інших національностей. Найчисельніша національна група – росіяни, які становлять 17,3 всього населення України [1]. Однак і всередині українського населення існують внутрішні розлами, які можуть зосереджуватися навколо питань мови, релігії, геополітики, ідеології. Те, що ідентичність українців як нації є незавершеним процесом, відзначали чимало дослідників [2]. Вважаємо, що найбільш значними серед усіх поділів є регіональний поділ – домінування регіонального фактору як основного у визначенні політичної поведінки українців. Тобто, українці або росіяни на Заході мають інші моделі поведінки чим українці або росіяни на Сході, не враховуючи того, що вони, формально, належать до одних етнічних груп. Зазначимо, що регіони також різняться політично, культурно та економічно, і мають глибокі історичні відмінності, які досі позначаються на політичному житті країни. Найбільш поширеним уявленням про поділи та регіоналізм в Україні є розкол по лінії «схід-захід», який уособлює не стільки географічний поділ, скільки поділ за низкою ідеологічних, економічних, історичних та демографічних ознак, що підсилюють одне одну. Зазначимо, що цей поділ є найбільш характерним і тому, що він чисельно охоплює все суспільство і ділить навіть українську націю. Поділ є наскільки сильним, що говорять про фактичне існування «двох Україн» всередині України, або глибокий «цивілізаційний розлам», який ділить країну навпіл [3]. В Україні наявний сильний регіоналізм, який найхарактерніше виявляється як тенденція, коли «східний» та «західний» сегменти мають різні політичні настрої, світоглядні орієнтири, економічну структуру та міжнародні орієнтації.

Отже, надзвичайно актуальним є вивчення тих механізмів, які зроблять можливим мирний перебіг регіоналізму в Україні. Для науки та суспільства важливо розуміти як надалі уникнути негативних наслідків регіоналізму, попри те, що очікування таких наслідків існувало у експертному середовищі.

Зв’язок з дослідженнями інших науковців в цій сфері. Першою групою є теорії, які можуть бути використані для дослідження регіоналізму, в центрі уваги яких - внутрішні демографічні фактори. Цими факторами можуть бути особливості демографічного складу досліджуваних регіонів, географічні та культурні особливості, тенденції міграції. Виходячи з внутрішньої композиції суспільства науковці складають прогнози щодо впливу регіоналізму на політичний розвиток суспільства.  Це, зокрема, роботи Кімлічки, Ротчайлда, Гарнетта. Один із важливих напрямків цієї групи – це дослідження впливу кількісного складу різних груп - «відносної фракціоналізації» - на стабільність транзитних демократій, що висвітлено у роботах Рабушки, Шелпе, Сіска, Діксона, Шеві. Другим напрямком цієї групи вчених є припущення того, що кількісний баланс груп – так звана «відносна фракціоналізація» - впливає на ефект регіоналізму на політичну ситуацію в країні. І як висновок, який вчені довели висувається такий тезис - у країні, де існує більше, ніж чотири регіональної групи, жодна з них не може досягти домінування над іншими, і це означає, що такі суспільства є політично стабільними. Типовим прикладом такого суспільства є Танзанія, де існує понад 120 регіональних та етнічних груп, причому найчисельніше з них сукуму, складає всього 13% материкової частини населення. В таких умовах жодна група не може домінувати над іншими, тому вплив регіоналізму на суспільство не є згубним[4].

Суттєво іншим вважаємо підхід науковців до вивчення  відносин між регіональними та етнічними групами, який може бути використаний для аналізу регіоналізму в Україні, представляють роботи, що вивчають різні аспекти спадку радянської системи на розвиток політики на пострадянському просторі. У роботах Гідеса, Кузьо, Кубічека, Джонса, Кічхелта, Мансфелдова, Марковськи, Токи, Джон Лоунги розглядаються успадковані від радянської системи формальні і неформальні організації і методи правління, патронажні та корпоративні зв’язки між політиками та виборцями, які підсилюють, або послаблюють міжрегіональні суперечності.

Третя група досліджень вивчає наявні політичні техніки та механізми, які дозволяють гармонізувати міжрегіональні стосунки, серед яких чільне місце займає тема «неформального федералізму». Зокрема, ця тема присутня у роботах Лейка, Вінгарда, Горовіца, Волкера, Гафа, Сахлінса, Райкера, Ліпхарта, Бермео, Вілкінсона, Аклаєва, які вивчають різноманітні аспекти стосунків між політичним центром та регіонами.

Виділення невирішеної частини проблеми. Відсутність напрацьованих методик впливу на регіональні відносини, сепаратистські настрої призвели до трагічних подій у Криму та на Донбасі. Вважаємо, аби отримати рішення для виниклих проблем важливо порівняти умови  та механізми регіоналізму в Україні з регіоналізмом в інших країнах. При цьому,  необхідно вивчити та залучити до аналізу західні теорії та практики міжрегіональних відносин. У статті розглядаються основні групи сучасних теорій, на основі яких робляться припущення для подальшого вивчення регіоналізму в Україні.

Мета дослідження: оцінити підходи до вивчення регіоналізму та етнічних груп у західній політології, які можна застосувати для України.

Виклад основного матеріалу. Відносно нещодавно, через глибокі політичні поділи в Україні сталися силові конфлікти. Відштовхуючись від досліджень суспільств з глибокими ідеологічними, мовними, економічними та релігійними поділами, а також досліджень політики країн на пострадянському просторі очікувались такі явища в Україні. По-перше, це сепаратистські рухи, які стали розповсюдженим явищем у Східній Європі і виникли як на заході України, де існує прагнення якнайшвидше інтегруватися в ЄС та НАТО,  так і на сході, де існує прагнення посилити політичні та культурні відносини з Росії. По-друге, це існування регіональних партій і політична мобілізація винятково на регіональному та субетнічному принципі. По-третє,  це домінування політики символів – абсолютизація, які є маркером ідентичності – мова, релігія, історія. Перші спроби організувати сепаратистські рухи в Криму та Донбасі на початку 1990-х швидко зійшли нанівець. Політична мобілізація на регіональному та етнічному принципі теж не відбулася, оскільки всі парламентські партії є всеукраїнськими, і членство у них відкрито для представників усіх регіонів та етнічних груп України. Політика символів, яка раніше виникала іноді на порядку денному, зараз стала визначальною рисою політики, -  партії які ставлять основним своїм завданням лише захист певних політичних ідентичностей змогли потрапити до парламенту. Тобто, регіоналізм і пов’язані з ним суспільно-політичні поділи призвели до силового протистояння.  У ряді випадків регіоналізація пов’язана з діяльністю національних та етносепаратистських рухів, і такий регіоналізм може додатково привезти до значної дестабілізації суспільства [3].

Останнім часом виникло зростання впливу нових суб'єктів міжнародної політики, яке супроводжується посиленням ролі міжнародних законів та норм. Пов'язані з міжнародними організації та мережі активістів здатні нав'язувати національним урядам глобальні загальновизнані норми політичної поведінки. Коли в країні стаються відкриті політичні, а, особливо, етнічні конфлікти, міжнародні організації напряму втручаються у внутрішні справи урядів [4]. Це спонукає уряди займати помірковану позицію щодо різнорідних політичних груп, в тому числі і щодо регіональних груп, які можуть мати відмінні від центрального уряду світоглядні позиції. Дотримання політичних прав громадян є одним з пріоритетів діяльності міжнародних організацій, і вони повсякчас вимагають від урядів чітко дотримуватись політичних прав у країнах та регіонах, де існує різного роду регіональне розмаїття. На основі таких реалій можна висловити припущення, що саме вплив міжнародних організацій на відносини між регіонами України є вирішальним. Мовні, релігійні, політичні та геополітичні розбіжності між регіонами вдається регулювати через активну участь міжнародних організацій, які, з одного боку сприяють модерації міжрегіональних відносин в Україні, а, з іншого боку, обмежують можливості центрального уряду у нав’язуванні політики, яка не враховує регіональних потреб. Особливе місце у цих підходам до регіоналізму є факт географічної та політичної близькості України до ЄС. Вчені, зокрема, вказують на те, що саме у Європі набули поширення міжнародні організації, які мають великий досвід у запобіганні конфліктів на території Європи. Ці організації мають різні стратегії, тактики та історії успіху, однак всі вони приділяють увагу саме регіонам Центральної Європи та території колишнього Радянського Союзу. Разом з тим, близькість до ЄС може бути не лише фактором, який змушує уряд України дотримуватись толерантної політики до регіонів, а і фактором, який заохочує це робити. З боку міжнародних організацій можуть бути запропоновані доступи до різних джерел міжнародної допомоги, які використовуються на регіональний розвиток за умови стабільної політичної ситуації в країні. Отже, можемо припускати, що і у випадку України міжнародні організації могли запропонувати такі самі механізми заохочення. Нарешті, перспектива членства в ЄС та пов’язаних з ним  міжнародних інстанціях також може спонукати центральну владу до гармонізації стосунків між центром та регіонами. Українську центральну владу можуть надихнути і очевидні здобутки країн Східної Європи, які отримали незаперечні економічні та політичні дивіденди від східного розширення ЄС. Відтак, відштовхуючись від згаданих теорій, вважаємо, що наслідки українського регіоналізму можна пояснити наявністю численних урбанізованих територій, на яких, внаслідок спільної діяльності представників різних регіональних груп, формуються спільні практики та культурні символи, які можуть поширюватись і на решту країни.

При цьому, особливе місце у цих процесах посідає столиця, яка задає політичну моду усьому суспільству. Прикметно, що політичні практики у Києві створюють модель стосунків між різними регіональними групами, яка стане визначальною для майбутнього країни.

Висновки.

Важливою особливістю теорій є їхня системність, - бачення регіоналізму у контексті взаємодії з різноманітними організаціями та суб'єктами в умовах суспільства зі значними регіональними та етнічними поділами.

1. Розглянувши основні групи теорій, які вивчають наслідки різномаїтних політичних поділів для стабільності суспільства можемо констатувати широкий спектр підходів до вивчення регіоналізму та етнорегіональних відносин.

2. Наслідки українського регіоналізму можна пояснити наявністю численних урбанізованих територій, на яких, внаслідок спільної діяльності представників різних регіональних груп, формуються спільні практики та культурні символи, які, в свою чергу, через наявні у містах засоби комунікації можуть поширюватись і на решту країни.

Список використаної літератури

1. Пилипенко Т. Реалізація освітніх проблем представників національних меншин в Україні: стан, проблеми, перспективи // Тищенко Ю (ред.) Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду, Український незалежний центр політичних досліджень, Київ, 2004 – С. 53;

2. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні ігри. Київ: Критика, 2003;

3. Макаров Г. Регіоналізм як чинник політичного процесу у сучасному українському суспільстві. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка – 2005;

4. Неліпа Д. Системний аналіз в політології: теорія, методологія, практика. Київ: Центр учбової літератури, 2011. – С. 268-269.