Право/1. История государства и права

К.і.н. Маложон О.І.

Київський національний університет культури і мистецтв, Україна

ВИНИКНЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ СВІТУ ТА УКРАЇНИ

Права людини як наука, тобто як система юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний стан можливостей людини, досить бурхливо розвивається протягом останніх років в Україні. Це обумовлено зміною відношення до людини з боку держави, визнання людини найвищою соціальною цінністю, інтересам якої повинен підпорядковуватись увесь державний лад, система та діяльність органів влади. Проте, права людини – це проблема, яка не виникла нещодавно, це проблема загального історичного, соціального та культурного розвитку усього людства.

Перед сучасними вченими стоїть проблема подальшого розвитку ідей, поглядів, що були накопиченні протягом багатьох століть і тисячоліть. Проте, сучасний підхід до прав людини є неможливим без уважного вивчення історичних аспектів становлення та розвитку прав і свобод людини.

Зародження усвідомленої ідеї прав людини пов'язують з періодом 5-6 ст. до н.е., з епохою розквіту стародавніх полісів (Афін, Риму). Хоча вже у ІІ тис. до н.е. у період, так званої "гомерівської Греції" широко вживаються такі поняття, як "діке" - правда, справедливість, "тіме" - особиста честь. Появу ідеї прав людини тісно пов'язують з принципами громадянства, які зародились в Стародавній Греції та з зародками ідей демократії. Засновником поміркованої цензової демократії вважають Солона. Зокрема, вже у 6 ст. до н.е. Солон розробив і запровадив конституцію, в якій намагався закріпити ідеї притягнення до відповідальності державних чиновників.

Початок понятійно-теоритичного дослідження пов'язують з ім'ям Сократа, який відстоював принципи індивідуальної свободи і автономної особистості. Ці ідеї знайшли своє продовження і переосмислення в працях його учня Платона, який зазначав: "Справедливість полягає в тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не втрачав свого". Погляди Платона носили навіть надто радикальний характер, якщо зважати на його проект ідеальної держави, в якій відсутня приватна власність і поділ людей на рабів і вільних, причому він пішов ще далі і вперше визнавав рівність чоловіка і жінки. З точки зору ідеї рівності погляди Платона були безумовно прогресивними, проте, на тлі суворо зорганізованого державного життя втрачалась ідея самоцінності та неповторності людської особистості.

Ідея формування цілісної філософської концепції щодо людини, її прав і свободи належить Аристотелю, який обґрунтовував що людина – це істота політична, суспільна. Ним були розробленні основоположні категорії, поняття, що складають основу сучасного праворозуміння. По-перше, це вчення про справедливість розподільчу – під якою розуміється розподіл усіх благ для людей за їх здібностями, пропорційно вкладу у загальну справу і справедливість урівнюючу коли мова йде про рівність перед законом, рівність між рівними (питання злочину і покарання, відшкодування шкоди, цивільно-правові угоди). Цей принцип майже в незмінному вигляді покладений в основу більшості сучасних правових систем. Дійсно, не можуть бути абсолютно рівні між собою люди з різним рівнем освіти, або з врахуванням їх стану здоров'я, віку, і відповідно у випадку розподілу будь-чого (влади, винагород) враховуються їх особисті властивості і здібності, але коли мова йде про захист їх природних прав, то вони повинні бути однаковими для всіх.

Історично першою філософсько-правовою концепцією лібералізму і правового індивідуалізму стала доктрина Епікура, який центром своєї етики вважав людину. Свобода людини полягає у її власній відповідальності за розумний вибір свого стилю життя, так, щоб реально задовольняти свої потреби і при цьому не заважати іншим. Мета ж держави, на думку Епікура, в тому, щоб забезпечити взаємну безпеку людей, не спричиняти шкоди людьми один одному. Епікурівська договірна трактовка держави розуміє рівність, свободу і незалежність людей і в своїй суті відтворена у правових системах більшості сучасних західних держав.

Поняття гуманізму вважають виключно європейським витвором і надбанням. Поряд з тим в певних традиційних суспільствах (Стародавній Китай, Індія, азіатські цивілізації) панував і панує досі системоцентриський підхід, де держава підпорядковує своїй волі усіх підданих, перетворюючи людину у виконавця державної волі, що було обумовлено історично і тому не можна вважати такі погляди помилковими чи відсталими. Причому, такий підхід в певній мірі є притаманним і для східнослов'янських держав, в яких роль роду, держави завжди була досить високою.

Значну роль в процесі становлення універсальних понять прав людини відіграло християнство, адже згідно з цією релігією "усі люди рівні, як діти Господні", і саме християнською релігією було остаточно чітко сформульовано "золоте правило" поведінки – "як бажаєте, щоб з вами поводились люди, так поводьтесь з ними і ви" (Новий Завіт. Євангеліє від Матфея. 5:12-5:44). В будь-якому випадку людина в християнстві зберігає свою цінність і значимість, і навіть певну свободу вибору, що не характерно для інших релігій. Так, індуська релігія спрямована на знеособлення людини, яка в цілому підпорядковується владі касти, детально регламентованим правилам поведінки. Мусульманська релігія ставить за мету, в першу чергу, забезпечити загальні інтереси "правовірних", індивід підпорядковується ісламському суспільству і лише його інтересам.

Важливим етапом у розвитку прав людини стали буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст., які висували не лише широкий перелік прав людини, але і загальні принципи свободи і формальної рівності, що стали засадами універсальності прав людини. Вони здійснили величезний вплив і на характер держави, оскільки виступали обмежувачем її всевладності, звільнили людину від зайвої опіки держави та її владних структур.

Ідея загальної рівності людей послідовно відтворювалась в таких документах, як Велика Хартія вольностей 1215 р. - перший правовий документ, в ньому містяться статті, спрямовані на обмеження свавілля чиновників. Ст. 39 передбачає застосування покарання вільних не інакше, як за вироком рівних і за законом держави. Петиція про права 1628 р. і Habeus Corpus Act 1678 р. застосували поняття недоторканості особистості та презумпції невинуватості. Біль про права 1689 р. встановив свободу слова, право на звернення підданих з петицією до короля.

Досить бурхливо процес нормативного закріплення прав людини відбувався у США. Декларація незалежності США 1776 р. – документ, в якому вперше була сформульована ідея невідчужуваності прав людини. Це був перший офіційний документ, якій закріпив право на життя, свободу, власність тощо. Біль про права 1791 р. вніс поправки до Конституції США 1787 р., в яких значно розширив перелік прав людини.

Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р. – перелік прав і свобод, які були проголошені французькою декларацією набув світового значення.

Подальший нормативний розвиток інституту прав людини пов'язаний безпосередньо з розвитком міжнародного права і прийняттям ряду міжнародних документів, які і визначили основні принципи правового статусу особи і мінімальний обсяг тих прав і свобод, які мають визнаватися і ґарантуватися кожною державою.

Права і свободи людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України і розглядаються вони не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними та непорушними.

Література:

1. Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права / Фонд сприяння розвитку укр. правової думки та пропаганди державницьких традицій «Право для України» / Андрусяк Т.Г. — Львів, 1997. — 200с.

2. Бобровник С.В., Щебельський В.Є. Правотворчість // Юридична енциклопедія / Бобровник С.В., Щебельський В.Є. – К., 2003. – Т. 5, С. 51.

3. Ведерніков Ю.А., Грекул В.С. Теорія держави та права / Ведерніков Ю.А., Грекул В.С. — К.:Центр навчальної літератури, 2005. — 223с.