УДК 159.922:316.64:165.242.2+34:008

Дмитрієнко І.В., старший викладач Університету мислі (мм. Харків-Київ)

Дмитрієнко Ю.М., доктор філософії, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського Національного дослідницького університету ім. Т. Шевченка (м. Київ), Непиющих О., Іванова В. студ. (м. Харків)

ЗАДАЧІ, ТЕНДЕНЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ ВИВЧЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ ТА ПРИВАТНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ, КУЛЬТУРИ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Актуальність наукової статті зумовлена теоретичною і практичною значущістю питань співвіднесення приватного і публічного права, процесуально здійсненого як приватна та публічна правосвідомість працівників українських підприємств, розв’язання чого є не тільки загальнотеоретичною проблемою. Маючи яскраво виражений прагматичний характер, взаємодія приватної та публічної правосвідомості забезпечує процесуальне право держави на втручання (в межах такого втручання) у приватне життя громадян, в економічну, підприємницьку та інші сфери.

Терміни «публічна правосвідомість”, «приватна правосвідомість”, не дивлячись на розробленість понять “публічне право”, “приватне право” не відомі з давніх часів. За ідеями стародавніх римських юристів, розчленовуємо всю галузь правосвідомості на дві великі сфери – сферу правосвідомості публічної (jus publicum) і сферу правосвідомості приватної (jus privatum) за критеріями офіційного теоретичного та практичного розподілу права на публічне та приватне. Історичне співвіднесення між приватною правосвідомістю, що відбиває сутнісну процесуальну специфііку приватних правовідносин, та публічною правосвідомістю, що відбиває сутнісну процесуальну специфііку публічних правовідносин, можна характеризувати станом перманентного злиття тієї та іншої форм, з чого публічна та приватна правосвідомість виходять лише поступово шляхом уповільнення або прискорення історико-правового процесу становлення відповідних форм правової культури. Таким чином, найважливішою проблемою, як і раніше, є пошук критеріїв, що дозволяють провести розмежування між публічною та приватною правосвідомістю, а також виокремити ту або іншу галузь правового відбиття певною правосвідомістю та її домінантною формою у окремий інститут і навіть конкретну норму правосвідомсті до публічної або приватної правосвідомості. Основне значення даного розподілу полягає в тому, що за його допомогою виявляється можливим уявити загальну картину віддзеркалення правосвідомістю правової дійсності, її загальні процесуальні контури, побачити загальні, особливі, специфічн процеси корпоратизації, комунікації та ментальної “кодифікації” приватної та публічної правосвідомості, з яких складається правова система національної правосвідомості певної країни, її статичного та процесуалього право у цілому тощо. Отож, розподіл української правосвідомості на приватну та публічну, є розподілом концептуального, ціннісного порядку [1].

Приватна правосвідомість, як й приване право, та публічна правосвідомість, як й публічне право, будучи якісно різними галузями процесуально-правового регулювання, в своїй сукупності пов'язані з основами різногалузевого процесуального права, стосуючись його місця й ролі в житті людей, визначальних цінностей. Взаємодія публічної та приватної правосвідомості відображає правопроцесуально рухомий баланс інтересів правових і політичних сил сучасної форми державно-правової свідомості, державного устрою, механізмів управління, заходів свободи та самостійності громадян. Проблема співвіднесення приватних і публічних інтересів у поблічній та приватній формі правосвідомості розглядається в різних аспектах. Досягнення об'єктивного балансу приватних і публічних інтересів за допомогою розмежування приватної та публічної правосвідомості є однією з умов розвитку і взаємодії українського цивільного суспільства і правової держави.

Список використаних джерел:

1. Дмитрієнко Ю.М. Підходи до дослідження ціннісно-смислової сфери правосвідомості української молоді // Вісник Запорізького юридичного інституту. – N 3 (40). - Запоріжжя: ЗЮІ, 2007. - С. 54-62