Романашенко М.О

Донецький національний університет

економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

ПРИРОДНЕ ТА ПОЗИТИВНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ.

Актуальність данної теми полягає в тому, що вся соціальність Людин є похідною від природного права. Природне право становить базу соціальної організації суспільства, і сама соціальна організація суспільства виникає як засіб забезпечення природного права людини.

Одним із основних відображень закону необхідної різноманітності у соціальній системі є природне право. Це право людини на життя і свободу випливає із самої біологічної сутності людини, належить їй за правом народження і тому не може обмежуватись чи відторгатись ні державою, ні суспільством, а тим паче приноситись у жертву яким-небудь політичним інтересам.

Уся соціальність людини є похідною від природного права. Природне право становить базу соціальної організації суспільства, і сама соціальна організація суспільства виникає як засіб забезпечення природного права людини. [1, с 4] Тому будь-які замахи на повноту її природного права в підсумку шкодять соціальній організації суспільства.

Найважливішою ознакою природного права є його універсальна нормативність, яка виявляється у наказовій зобов’язувальній імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер.

Природне право – це висхідні принципи, на основі яких чинні норми приймаються і на підставі котрих здійснюється їх оцінка. Така оцінка робиться з урахуванням ієрархії цінностей, яку подає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини до оточуючого світу, в тому числі й ціннісне.

Норми природного права, маючи максимально широке, універсальне значення, адресовані о всіх, без винятку, правоздатних суб’єктів і закликає відповідати сформульованим у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Ці вимоги категоричні у тому сенсі, що не залишають можливості для сумнівів і коливань. Вони гарантують індивідуальній правосвідомості вищу правоту, якщо її власник буде діяти у належному напрямі. Веління природно-правових імператорів далеко не завжди відповідають життєвим інтересам, кон’юктурним розумінням соціальних суб’єктів. Між тими й іншими постійно виникають різні протиріччя. Емпірична дійсність найчастіше дуже важко знаходить спільні точки дотику і пункти обопільної згоди між своїми потребами та вимогами вищої справедливості. На грунті цих розбіжностей виникають практичні і духовні колізії, що складають зміст світової релігійно-етичної та філософсько-правової думки протягом ось уже двох з половиною тисячоліть.

Норми і принципи природного права мають абсолютний характер. Серед величезної кількості мінливих і відносних цінностей та норм вони вказують на непорушні заборони і безумовні цінності. Своїм існуванням вони підтверджують ту істину, що людина не може жити в світі, де все відносно, й опиратися лише на договірні, тобто сформульовані самими людьми основи. Домовленості можуть бути найрізноманітнішими і здатні відповідати незліченій кількості критеріїв. Природне право запозичує принцип абсолютності зі сфер релігії і моральності, з котрими воно тісно пов’язане і які здавна культивують сферу духовно-практичних відносин людини з абсолютними цінностями та нормами. Якщо у традиційному античному і середньовічному суспільствах релігія впливала на правову систему безпосередньо, то у новий час її вплив на природне вправо стає, переважно, опосередкованим, здійснюваним через моральні норми і філософсько-етичні вчення. [2, с 63]

Природне і позитивне право характеризують одне й те саме явище, але з різних сторін. Природне право має об’єктивну природу і створюється людьми у процесі їх життєдіяльності. Позивне право, поряд з об’єктивною природою, має також суб’єктивний характер, бо створюється державою та її органами на основі і з урахуванням природного права. [3, с 109] Таким чином поєдналося дві існуючі у філософії права і теорії права протилежні теорії в одну природно-позитивіську теорію права. Саме у межах природно-позитивіського права, їх взаємозалежності й взаємодії.

Таким чином, ідея невід’ємності або невідчужуваності природних прав людини має глибокі антропологічні основи. Її формування є логічним наслідком констатації тієї фундаментальної обставини, що в людської істоти є коріння потреби й інтереси, без задоволення яких життя як людини і, тим більше, соціального, цивілізованого суб’єкта, просто неможливе.

Література:

1) Львівська газета № 161, 2007 р.

2) Право України № 6, 2007 р.

3) Право України № 2, 2007 р.