Лукаш Аліна Петрівна

Національний Університет економіки і торгівлі ім. Михайла Івановича

Туган-Барановського м. Донецьк

 

 

СТАБІЛЬНІСТЬ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА МОЖЛИВІ ЇЇ ЗМІНИ

 

 Після прийняття Конституції України у 1996 р. в Україні відкрилась можливість здійснення новітнього конституційного процесу, зміст якого забеспечення державної незалежності, національну безпеку і правонаступність держави. А також становить формування правового суспільства, внесення змін до нині чинного Основ­ного Закону. Все це залежить від наявності достат­ніх об'єктивних і суб'єктивних передумов та умов, від того, чи є необхідним внесення змін до Кон­ституції, а, з іншого боку, чи усвідомлює цю необхідність суб'єкт законодавчого процесу — верхов­на влада і чи здатна вона здійснювати відповідний конституційний процес.

Запровадження й застосування чинної Конституції України, безперечно, виявила потребу в удосконаленні багатьох її положень. Насамперед це стосується конституцій-ного регу­лювання організації та функціонування публічної влади в Україні органів державної влади, та органів місцевого самоврядування.

Проблема забезпечення суспільної стабіль­ності та механізму внесення змін і доповнень порізному відображалася в діючій Конститу­ції. Починаючи з 90-х рр. XX ст. конституційний процес в Україні здійснюєть­ся шляхом спроб і помилок. Через це сьогодні маємо набір уявлень різних політичних сил щодо необхід­ності та способу змінення чинної Конституції. Якщо одні вважають достатнім обмежитися про­довженням так званої конституційної реформи, початої внесенням змін до Конституції у 2004 р., то для інших необхідною вбачається зміна форми правління в державі й ухвалення нової редакції Конституції, а треті взагалі пропонують прийняти нову Конституцію України [1]. Немає чіткого дотримання і порядку  внесення змін передбаченого Конституцією.

Проблема забезпечення стабіль­ності Конституції України на сьогоднішній день є дуже актуальним питанням, і таким чином можна розглянути конституції інших більш розвинених країн.  Так, якщо проаналізувати австрійські конституційні акти 1867 р. і ті зміни й допов­нення, які з часом вносилися до них, то можна сказати, що вони утворювали відносно стабіль­ну Конституцію. Для внесення до них змін — крім санкції імператора — необхідна була кваліфікована більшість рейхсрату (дві трети­ни), тоді як для прийняття інших законів достатньою була абсолютна більшість присут­ніх депутатів. Конституція США також містить припис щодо кваліфікованої більшості. Дещо гнучкішою щодо процедури внесення змін була Конституція Італії 1861 р., так звана «Statuto albertino». Конституція Німеччини 1871 р., хоча і передбачала внесення змін у ході видан­ня законів, проте із застереженням про певний кворум у союзній раді (Bundstar) палаті земель. У цілому слід зазначити, що в XIX ст. перегляд основних положень Конституції був рідкісним явищем, тоді як у XX ст. ми частіше зустрічаємося з даним феноменом.

   Питань, що виникають навколо внесення змін до Конституції, досить багато, тому доцільно зосередити увагу на одному з важливих аспектів, що стосуються способу змінення чинного Основного Закону України. Адже яких би змін не потребувала Конституція України, беззаперечним є те, що ці зміни повинні здійснюва­тися виключно у конституційний спосіб, бути легітимними і законними. Реалізувати дану вимо­гу неможливо без:

- чіткого правового визначення процедури змінення чинної Конституції;

- точного дотримання Конституції усіма суб'єктами;

- чіткого наукового обгрунтуваня вирішення проблеми.

Для теоретичного визначення процедури змінення Конституції необхідно, найперше, розріз­няти поняття  «змінення Конституції» і «прийняття нової Конституції» як різні способи реалізації конститу­ційного процесу. Прийняття конституційних законів про внесення навіть незначних змін до Кон­ституції є одним із способів реалізації конституційного процесу щодо  удосконалення  чинної Конституції.  

Необхідність нової Конституції зумовлюється потребою внесення суттєвих змін у конституційні основи, засади консти­туційного ладу, що обумовлює необхідність прийняття нової Конституції, або ухвалення її нової редакції, яка пов'язується із закріпленням принципово нових засад конституційного ладу країни.

З точки зору способу реалізації конституційного процесу в Україні на сучасному    етапі розвитку, актуальним є саме прийняття нової редакції Конституції України, оскільки про істотні зміни конституційного ладу, його нове визначення нині не йдеться, але чинна Конституція потребує внесення багатьох змін, тобто викладення її в новій редакції.

Власне, на суттєві зміни конституційного ладу, схоже, не розрахована й чинна Конституція України, в якій взагалі не передбачено прийняття нової Конституції на заміну існуючої. В будь-якому разі право приймати Конституцію України не надано жодному суб'єктові, не визначено чітко як такого суб'єкта навіть Український народ.

Таким чином, окреслюючи межі народного волевиявлення стосовно внесення змін до Консти­туції, необхідно, найперше, уточнити співвідношення між визначенням і зміною конституційного ладу, які належать до виключного права народу, закріпленого у ч. З ст. 5 Конституції України.

Будь-які зміни засад конституційного ладу (роз­діли І, III і XIII Конституції) неможливі без рішення народу. Однак у разі внесення визначальних змін народ повинен приймати нову Конституцію шляхом референдуму або через своїх представ­ників (Установчі збори, Конституційну асамблею тощо).

Що ж до змін конституційного ладу, які не є визначальними, народ на всеукраїнському рефе­рендумі лише затверджує конституційний закон, що його приймає Верховна Рада України в поряд­ку, визначеному розділом XIII Конституції. Це означає, що виключне право народу змінювати кон­ституційний лад фактично реалізується двома суб'єктами: Верховною Радою України, як державним представницьким органом народу, і самим народом. Отже, виявляється, що дане право не є виключним правом народу, якщо без прийняття відповідного конституційного закону парламентом відсутній сам предмет для всеукраїнського референдуму, а народ не може ініціювати або ухвалити будь-які зміни конституційного ладу в рамках чинної Конституції.

Наприклад при виробленні основних засад Конститу­ції Чехословаччини 1920 р., був використаний кращий досвід конституційного будівництва США, Франції. Проте, не можна недооці­нювати впливи німецької, швейцарської та англійської конституцій. Конституція Чехословакії за 18 років не заз­нала суттєвих змін, вона не могла охопити всі сфери життя і залишатися у статичному стані, і таким чином це добре позначилося на демократичній країні.

Підсумовуючи викладене, є достатні підстави твердити, що проблеми змінення Кон­ституції України актуальні, потребують їх невідкладного вирішення, зокрема, необхідно  внесення системних змін у чинну Конституцію України стосовно удосконалення конституційного процесу. Без цього ухвалити якісну нову редакцію Конституції України не можливо. Для більш  досконалого вирішення цієї проблеми необхідно проаналізувати  досвід таких країн як: Австрія, США , Італія, Франція, Німетчина, Чехословаччина, змінювали свою Конституцію і зробили її більш гнучкою для внесення змін.

 

Література

1. Юшик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу. — К., 2004. — С. 239.

2. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. — 2005. — Кн. 6. — С. 145—151.

3. Теплюк М.Р. Правові проблеми змінення Конституції України // Право України. –

     2007. - № 12 – С. 4-9.