Гірман А.П.

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

СУЧАСНІ АДАПТАЦІЙНІ МОДЕЛІ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

Соціальна політика держави щодо інвалідів до 90-х років минулого століття мала в основному компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась на грошових виплатах.

Проте, на думку експертів, переважна більшість інвалідів відчувають перш за все проблеми психологічного характеру: незатребуваність, замкненість, залежність від оточуючих, бар'єрність соціального середовища (недоступність багатьох закладів культури, нестачу спілкування взагалі тощо).

Одним із головних наслідків інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, ознакою якої є її ізольованість, а домінуючою характеристикою інваліда виступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуженості чи навіть деградації. Цей процес можна назвати психічними і соціальними дезадаптаціями. Можна цілком погодитися з позицією людей, які мають фізичні вади, котрі назвали подібні ситуації соціальною дискримінацією, в оскільки будь-яка форма дискримінації – породження суспільства, то і подолати її можна за допомогою соціальних механізмів [3].

І хоча не перший рік ведуться розмови про необхідність соціальної адаптації осіб з функціональними обмеженнями, до цього часу не сформовано комплексну пожиттєву програму підтримки інвалідів, починаючи з дитячого віку. У цій програмі має бути передбачено здійснення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів через мережу спеціалізованих центрів; поступову інтеграції таких дітей до дитячих дошкільних закладів та загальноосвітніх шкіл; ранню соціальну інтеграцію в суспільство. Йдеться про те, щоб діти-інваліди в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство.

У цьому сенсі першочерговими заходами реалізації мають стати:

а) сприяння загального потенціалу соціуму: держави, бізнесу, громадського сектору.

б) створення міжвідомчих рад з питань ранньої соціальної адаптації дітей-інвалідів, які б сприяли реалізації державної політики у сфері реабілітації дітей-інвалідів, розробленню правових, організаційних та інших заходів, забезпечували б координацію дій у цій роботі;

в) розроблення регіональних програм ранньої соціальної адаптації дітей-інвалідів з використанням сучасного прогресивного вітчизняного та зарубіжного досвіду;

д) забезпечення підготовки та перепідготовки спеціалістів у цій галузі.

У реальних умовах всі означені завдання повинні бути спрямовані на конкретну людину з обмеженими функціональними можливостями, на реалізацію її внутрішнього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку повинні розроблятися спеціальні методики і технології, розраховані на групову та індивідуальну роботу.

Крім того, важливою складовою успішної інтеграції в суспільство людей з особливостями психофізичного розвитку є створення оптимальних умов для отримання ними професійної та вищої освіти. Проте, в Україні до цього часу не вивчено проблеми і труднощі соціальної адаптації довузівського середовища, емоційні, особистісні й мотиваційні проблеми комунікативної, навчальної і трудової діяльності у ВЗО студентів з особливостями психофізичного розвитку. Не розроблено модель медико-психолого-педагогічного супроводу навчального процесу цієї категорії осіб. Немає підручників і посібників для вищої школи, які б враховували особливості сприймання, збереження і переробки навчальної інформації цією категорією студентів.

Освітні технології з вищими параметрами ефективності успішно застосовуються в розвинутих країнах. Серед них поєднання таких напрямків як спеціалізований технічний супровід навчання, що забезпечує студентів адаптивними технічними засобами та спеціальними технологіями навчання, які компенсують функціональні обмеження і педагогічний супровід навчання, що передбачає оптимізацію викладання навчального матеріалу студентам з інвалідністю у максимально прийнятній для них формі, забезпечення навчально-методичними матеріалами.

Але насамперед, визначення соціальної пардигми інвалідності означає, що психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги мають бути залучені не лише до консультування людей стосовно труднощів у їх адаптації, але й до перетворення позиції суспільства. Лише за таких умов впровадження соціальних програм стосовно інвалідів може мати успіх і дати позитивні результати. Такий підхід може дозволити реалізувати в суспільстві ідею "незалежного життя" людей з особливими потребами.

Запозичення позитивного досвіду у цій сфері, сприяло б якнайшвидшому та ефективному запровадженню адаптаційних моделей щодо осіб з функціональними обмеженнями та визнанню нашої держави такою, що відповідає світовим тенденціям розвитку.

Проте, слід зауважити, що максимальної ефективності слід очікувати лише за умови діяльнісної позиції функціонально залежних осіб, яка не дозволяє їм відчувати себе неповноцінними.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Косенко О. Реабілітація – справа загальнонаціональна // Соціальний захист. – 2005. - №9. – С.14 – 16.

2. Кузьмін В. Реалізація завдань держави в сфері соціального захисту інвалідів: Дніпропетровська область // Соціальний захист – 2007 - №2 - С.25-26.

3. Лебедєв І. Реабілітація і соціальна інтеграція інвалідів // Людина і труд – 2007 - №4. - C.35.