ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ ЛУЇСА
ЧУ «СКУШТУЙ ЧАШКУ ЧАЮ»
Саме
тому побудова історико-літературної традиції, яка б створила «повнокровний»
образ азіато-американця та змогла розкрити роль азіато-американської літератури
як однієї з магістралей американської (разом з негритянською, якій це вдалося
зробити дещо раніше завдяки Гарлемському Ренесансу), без перебільшення можна
назвати ключовим завданням азіато-американського дискурсу другої половини ХХ
століття. У післямові до роману японсько-американського письменника Дж. Окади «Юнак
ні-ні» Ф. Чін – відомий письменник, критик і публіцист – написав: «А що, якби
не було білих в історії американської літератури? Не існує ні Мелвілла, ні
Марка Твена, ні Кей Бойл, ні Гертруди Стайн, ні Тома Роббінса, ні навіть Рода
Маккуїна (Rod McKuen). Білий американський письменник напевно б обурився, якби
всі книги, будь-коли написані в Америці, були створені чорними, коричневими,
червоними, жовтими авторами, а все, що будь-коли видавали білі, – це кулінарні
книги з різноманітними рецептами яблучного пирога та смаженого курчати. Це –
те, з чим ріс я» [3, 253-254].
Очевидно, що для самих азіато-американських авторів кінця ХХ століття, які
заперечують екзотичність як ключовий принцип зображення всього, що пов’язане з
азіато-американцями, саме «вписаність» у загальний контекст американської
літератури й світоглядну програму американських письменників першої величини
стала вирішальним критерієм належності того чи іншого письменника до вершин
азіато-американської літератури.
Головна
жанрова доминанта роману Луїса Чу – сатиричне зображення «убогості»
американського Чайнатауна з його територіальною та моральною обмеженістю (увесь
величезний Нью-Йорк як символ зовнішніх кордонів світу виявляється замкненим у
межах центральної вулиці Чайнатауна Мот стріт), патріархальними традиціями, що
віджили своє (Ва Гей повністю контролює життя свого сина, не маючи на це морального права), і найсуворішою
ієрархією, яка заміщує норми закону та права («суд» над А Соном як своєрідний
відгомін судової процедури у Л. Керролла та «вирок», можливо, й цілком
заслужений, однак суперечливий правовим принципам держави) –забезпечила
визнання й справедливу високу оцінку критиків через майже 20 років. Це сталося
у першу чергу завдяки так званій «групі Айййїїїїї» (“the Aiiieeeee group”), очолюваній
Ф. Чіном. Глави з цього роману було включено до антології «Айййїїїїї! Антологія азіато-американських
письменників» («Аііііееееe! An Anthology of Asian-American Writers», 1974). У
передмові до антології «Скуштуй чашку чаю» був названий першим
сино-американським романом, у якому китайський квартал виявляється позбавленим
будь-якої екзотики: «Зображення
письменником Чайнатауна дратує білих читачів. Персонажі цієї книги не піддаються
поширеному впливу того Чайнатауна, який ми бачимо в автобіографіях і
псевдо-новелах Вонг, Лі та Лінь» [2, хххі].
В останнє десятиліття ХХ століття у процесі розвитку азіато-американських
досліджень поновився інтерес до творчості Луїса Чу як родоначальника сучасної сино-американської
літератури, естетичні й ідеологічні принципи якої відстоює «група Айййїїїїї». Так, Рут Хсіао (Hsiao) у статті «Зіткнення з
невиліковним: патріархат у “Скуштуй чашку чаю”» (“Facing the
Incurable: Patriarchy in Eat a Bowl of Tea”, 1992) визнає, що
завдяки зображенню патріархату й расизму як подвійного зла (“twin evils”), роман Луїса Чу визнають
як азіато-американські автори, так і критики. Незважаючи на дещо
феміністський ухил в інтерпретації
роману (дослідник неодноразово вказує на схематичність жіночих образів у тексті)
Р. Хсіао як уважний і мислячий критик виділяє найбільш суттєву його характеристику:
«у солоно-просторічній манері він описав плотські задоволення і без прикрас
показав тяжке життя офіціантів, перукарів,
кухарів, гравців і дармоїдів. У результаті Чу став своєрідним новатором у зображенні психічно
неврівноважених синів і дочок, які оголосили війну за власну незалежність батькам
або традиції, яка надає батькам владу» [5,
154].
Дійсно, жіночі образи в романі не
настільки яскраво виписані, як чоловічі, особливо це стосується покинутого на
батьківщині старшого покоління – дружин та інших родичок чоловіків, які
утворюють кістяк «холостяцької спільноти» (“bachelor society”) китайського кварталу
Нью-Йорка. Щодо молодшого покоління, яке проживає в Америці, ми не можемо бути
настільки категоричними. Перетворення Мей Ої з лагідної, слухняної та
покірливої дівчини на дорослу елегантну даму, витончену спокусницю й дбайливу
господиню відбувається набагато швидше, ніж дорослішання Бена Лоя. Власне, у їх
родині верховенство Бена Лоя було сумнівним від самого початку: Мей Ої свого
чоловіка перевершує і інтелектуально, і психологічно. Проживши з ним зовсім
недовго, вона й сама починає це розуміти: «Анітрохи не агресивний… будь-хто
може ним попихати» [4, 171]. На батьківщині вона
успішно закінчила школу, після чого продовжила навчання на курсах англійської
мови. І хоча, ймовірно, метою цього навчання було вдале заміжжя й подальший
переїзд до Америки, однак про рівень освіти Бена Лоя в романі не згадується
взагалі. Саме Мей Ої, самотня й забута навіть рідним батьком (він живе поряд у
Чайнатауні та насилу може згадати дорогу до неї [4, 129-130]),
попросила чоловіка відпустити її на роботу, але він, нездатний вирішити це
питання самотужки, звертається за дозволом до свого батька [4, 80-81]. Вона терпляче й наполегливо примушувала свого
чоловіка звернутися до лікаря, коли зрозуміла, що той не здатний виконувати
свій подружній обов’язок, проте він, житель Нью-Йорка, виявився більш
недовірливим до західної медицини, ніж його народжена у китайській провінції
дружина. Вона вимагала, щоб вони з чоловіком повернулися до Нью-Йорка з провінційного
Стентона, куди їх відіслали геть з очей після того, як було викрито її таємні
зустрічі з А Соном, що призвело до гучного скандалу. Нарешті, Мей Ої виявилася настільки
сильною та безстрашною, що продовжила зустрічі зі своїм коханцем після
повернення до Нью-Йорка, незважаючи на наполегливу і непристойну цікавість
китайського кварталу до продовження їх роману, яку, безсумнівно, вона не могла
не передбачити заздалегідь. І якщо перший епізод у низці їх любовних побачень
ще можна трактувати двояко – або Мей Ої спокусниця, або А Сон ґвалтівник – то продовження
їх роману відбувається швидше завдяки її пристрасному бажанню. Так, наприклад,
спомин молодої жінки про візит друга сім’ї
Чіня Юеня вже не залишає сумнівів щодо її намірів: «Згадка про Чінь Юеня
стерла суворість з обличчя Мей Ої, навзаєм якої прийшло ніжне сяйво. Вона майже
забула про цього давнього друга… Потай вона сподівалася, що коли вона повернеться
до Нью-Йорка, Чінь Юень зможе відвідувати їх, щоб зустрічатися з нею. Подумки
вона навіть мріяла про те, що він, Чінь Юень, з часом може домагатися стосунків
з нею. Тому, що у А Сона ніяк не виходить зв’язатися з нею вона не надто вірила.
Адже вона гарячково чекала на побачення з А Соном, бо у новому місті така
зустріч не привернула б уваги сусідських цікавих очей. Що її сусіди знали про
неї? Вони могли подумати, що А Сон її брат чи кузен» [4, 83].
Бен Лой, навпаки, у більшості
випадків виявляється лише «хорошим хлопчиком» (“a good boy”), за якого все вирішує батько. Батько
знаходить йому дружину, батько раніше за сина приходить привітати невістку з
вагітністю, батько відрізає вухо її коханцю і таким своєрідним чином відстоює честь
і достоїнство свого сина. Між тим сміливості «хорошого хлопчика» вистачає лише
на те, щоб побити свою дружину.
Лайза Лоу – відомий фахівець у
галузі порівняльного літературознавства, професор університету Сан Дієго і на
сьогодні одна з найавторитетніших дослідниць у цій галузі, а також у сфері азіато-американських
студій та культурної політики колоніалізму й міграції – вважає, однак, що стрижневою проблематикою
роману є конфлікт поколінь, представлений виключно особистими
стосунками чоловіків – батька та сина. «У цій моделі матері відсутні або
маловагомі, і жіночі фігури існують лише як периферійні об’єкти щодо
центральної драми чоловічого конфлікту» – пише Л. Лоу у третьому розділі своєї книги
«Закони іммігрантів» (“Immigrant Acts”, 1996) [6, 77]. Але при цьому Л. Лоу
трактує проблематику роману значно ширше, а саме в рамках конфлікту між так званим
«нативізмом» (“nativism”) та асиміляцією, який, за визначенням дослідниці, зображений у тексті крізь
призму сексуального безсилля Бена Лоя.
Позиція дослідниці видається
досить обґрунтованою у тому сенсі, що молодий чоловік зображений у романі як
«поле конфлікту». Очевидно, що мирне співіснування двох іпостасей Бена Лоя –
«хорошого китайського хлопчика» (характеристика, неодноразово дана йому в романі)
і американського громадянина (про це свідчить той факт, що він був солдатом армії
Сполучених Штатів під час війни) – порушує поява суто «китайського фактора», дівчини
Мей Ої. Не емансипована молода американка, а слухняна вісімнадцятирічна дружина-китаянка
провокує розрив головного героя з нью-йоркським Чайнатауном і батьком і замикає
проблему національно-культурного самовизначення на ньому самому. Китайська суть
Бена Лоя в її крайньому виявленні (повне підкорення батькові, навіть коли
йдеться про особисте життя) жорстко протиставлена його американській суті з її
повною сексуальною свободою у стосунках з жінками. Саме цей глибинний конфлікт
і провокує сексуальний розлад (буквально – втрату ним свого чоловічого «я»),
який за своєю суттю не просто психологічний,
ментальний, але й, як визначає його Лайза Лоу, культурологічний: «Роман Чу
алегорично трактує культурологічний вибір Бена Лоя в «едиповій» історії
сексуальності сина» [6, 77].
Але
фінал роману вирішений у ключі компромісному і навіть примиренському: конфлікт Бена
Лоя з нью-йоркським Чайнатауном врівноважує народження сина (хай і
позашлюбного), повернення чоловічої сили та згода, примирення з обома батьками –
Лі Гоном и Ва Геєм. Такий фінал виглядає надумано і неприродно і навіть згубно
для сатиричної атмосфери роману. Цікаво, що в романі японсько-американського
письменника Дж. Окади «Юнак ні-ні» проблема протистояння «нативізму»
й асиміляції вирішується зовсім інакше: замість спроби примирення
двох культур – цілковита відмова знайти прийнятний баланс в етнічній самоідентичності
(«ні» американському складнику, «ні» японському).
Безумовним новаторством Луїса Чу
став створений ним в романі образ нью-йоркського Чайнатауна. Праці, присвячені роману
«Скуштуй чашку чаю», зосереджені в першу чергу навколо конфлікту батька й сина
[5; 6; 7]. І це можна пояснити. В першу чергу можна пояснити тим, що азіато-американська
література кінця ХХ століття, дотикаючись до тонких граней гібридної
ідентичності азіато-американця, тією чи іншою мірою незмінно розробляла тему
конфлікту поколінь. Слід зауважити навіть, що тема конфлікту поколінь взагалі
стане знаковою для всієї азіато-американської літератури кінця ХХ – початку ХХI
століття, а власне конфлікт, так само, як в романі Луїса Чу, набуде рис
зовнішнього прояву глибоко прихованої проблеми культурної та національної
самоідентифікації. У зв’язку з цим досить згадати романи американських
письменниць Максін Хонг Кінгстон «Жінка-воїн» (The Woman Warrior, 1976), Емі Тан «Клуб радості й удачі» (“The Joy Luck
Club”, 1989) чи канадської Джой Когава «Обасан» (“Obasan”, 1981). Роман Луїса Чу, безсумнівно,
перший у цьому ряду.
Водночас проблематика його роману
значно ширша й торкається проблеми протистояння й ізольованості Чайнатауна від
решти світу – причому не лише західного, а й східного. У зв’язку з цим епізод з
весіллям ми вважаємо ключовим. Шлюбна церемонія Бена Лоя та Мей Ої, яка відбулася
в Китаї та була «продубльована» в США, якнайкраще демонструє відірваність «холостяцької
спільноти» (“bachelor society”) Чайнатауна від своєї історичної батьківщини. На перший
погляд весілля молодих людей відбувається хоча і на різних континентах, проте за
спільною традицією: і на батьківщині наречених в селі Сан Лан Лей, і у
гамірному Нью-Йорку наявні незмінне червоне весільне вбрання нареченої, безліч
незнайомих гостей і, звичайно ж, дотримання традицій. Проте обидві церемонії схожі
лише на перший погляд. Звертає на себе увагу, що «консервативна, непорушна
громада» [4, 48] далекого китайського села насправді більш гнучка та відкрита
до діалогу з західною культурою, аніж китайці Мангетена – самого центру
Нью-Йорка. Весілля в китайському селі вражає мішаниною традицій. Зображення
церемонії двохаспектне: на першому плані підкреслена «старомодність»: коротке
знайомство наречених у чайній [4, 50] під наглядом родичів, відвідування ворожки
для консультації щодо щасливого сімейного майбутнього [4, 53] й участь
різноманітних свах [4, 55]. На другому плані – європейське завершення
церемонії, яке передбачає вінчання у церкві, обручку з діамантом і короткий
двогодинний бенкет. У цьому обряді – вочевидь прагнення догодити вигідному
заморському жениху – “gimshunhock” («мешканцю Золотої Гори», тобто Америки), спроба
перетворити сільське сімейне свято за участі численних друзів і родичів на
урочисту церемонію. Атмосферу на весіллі визначає вже те, що опис святкового
весільного ранку в романі починається не з будинку нареченої чи нареченого, а з
ринкової площі у базарний день. Спочатку детально, в стилі натуралізму Еміля Золя
(«Черево Парижу»), описаний звичайний ринковий натовп покупців, які
теплого осіннього дня не поспішають повертатися додому: «Натовп покупців не пошанував
увагою майбутній шлюб Бена Лоя и Мей Ої. Здавалося, що всі зайняті власними
справами. Хтось із цікавості міг зупинитися на хвильку, щоб поглянути на
весілля, та й прискорено прямував собі далі» [4, 56-57].
Комізму зображеній ситуації додає
й опис зовнішнього вигляду гостей, одягнених у все нове й святкове, що й
відрізняє їх від ринкового натовпу: «Жорсткі, блискучі тканини і, на додачу,
загини на одязі свідчили про те, що більшість з них одягнули свої костюми
вперше. Від сьогодні цей одяг буде святковим, і одягнуть його лише на наступне
торжество. Крім ошатно одягнених гостей церква не могла більше похизуватися жодним
іншим художнім оформленням. Вона була схожа на будь-яку з крамниць у ряду споруд
уздовж тієї вулиці, за винятком того, що над входом були слова «Недільна Аудиторія» [4, 57]. Водночас саме сільське
весілля показує, що китайці, які мешкають на батьківщині, намагаються
змінюватися, примірюючи на себе інакший – «американський» – спосіб життя.
Головне, що об’єднує ці дві різноспрямовані лінії зображення – це атмосфера глибокої
людяності: кумедно-безглузді претензії учасників церемонії, щире зніяковіння
нареченої, хвилювання закоханого нареченого, збентеженість дядька Мей Ої, який
навмисно приїхав з Філіппін («його щоки променіли майже так само, як і щоки
нареченої» [4, 59]), бо на нього покладена місія супроводжувати молоду до
церкви замість батька. Так підкреслюється думка про те, що змінюється світ, і китайці, які проживають на батьківщині, теж
змінюються, адаптуючись до нового.
Нью-йоркське весілля, навпаки,
зображене як «закритий клуб», претензійний захід, що нагадує урочисте зібрання клану
(“Wang Association”) з патетичними промовами
відповідно до старшинства, де наречені виконують роль красивих декорацій, фону,
на якому снобізм, обмеженість і апломб перших осіб китайського кварталу виглядає
ще більш виразно. Для Ва Гея, батька Бена Лоя, весілля сина – це, в першу чергу
«сприятлива подія» (“auspicious occasion”) [4,
68], привід для
демонстрації власного авторитету. Так, розмірковуючи про майбутнє святкування, Ва
Гей думає не про сина з невісткою, а про конверти з грошима, які подарують йому
двісті п’ятдесят запрошених. Привертає увагу те, як він називає себе – на ім’я
та в третій особі, неначе йдеться про сторонню людину, і гостей – не за ім’ям
чи спорідненістю, – а «власники конвертів» (“envelope bearer” [4, 69]), и надалі:
«власник кожного конверту» (“the bearer of each envelope” [4, 69]) замість «кожен власник конверту». Цікаво,
наскільки детально розписана церемонія дарування грошей: «Суцільний потік
запрошених прийде його привітати, і кожен матиме конверт із грошима. Власнику кожного
конверта Ва Гей скаже: «Ну, навіщо, друже, це зовсім не обов’язково». Він
вручить кожному листівку зі словами подяки, надрукованими червоними літерами, і
сигару. Він тримає листівки подяки напохваті,
якраз поряд з маджонгом. Коли він отримає п’ятнадцять чи двадцять грошових конвертів,
він зв’яже їх гумовим джгутом, щоб вони лежали в потрібному порядку. Ва Гей не
буде їх відкривати. Він передасть їх своєму сину й невістці після бенкету» [4, 68-69].
Кожен
крок свята розписаний і відрепетируваний: «Обід о шостій, з’являться о сьомій –
це панівний китайський звичай. Хоча на запрошувальних листівках вказана шоста
година, навряд чи обід почнеться раніше сьомої. Бен Лой з нареченою приїдуть відразу
після шостої» [4, 70]. Замість щирих
побажань і дружніх вітань – нудні урочисті промови («Гості поворушилися на
своїх місцях і ввічливо поплескали у долоні. … Багато хто залишився байдужим» [4,
71]). Замість зворушених та урочисто
вбраних гостей на батьківщині – керівництво асоціації Ван («містер Кузен Пін
Ва, скарбничий асоціації, містер
Кузен Вон Дак, китайськомовний секретар, містер Кузен Куен Джей, англомовний секретар, містер Ван
Ду От, другий віце-президент асоціації
Ван» [4, 72]) та їх «догідлива
аудиторія» («obliging audience» [4, 72]) і голова асоціації у повсякденному одягу: він «…
виглядав зовсім по-домашньому в жилеті і при годиннику з золотим ланцюгом, який звисав через
його дещо опуклий живіт» [4, 71].
Складається враження, що нью-йоркське весілля – це
спроба зберегти, «законсервувати» навіть дріб'язковий китайський звичай,
можливо забутий уже і на батьківщині, а головна особа на цьому весіллі – Ван
Чак Тін. Адже це йому – всесильному голові асоціації Ван – надається перше
слово, але він, згідно з китайською традицією скромно іменує себе «маленьким
братом», а запрошених «дядями», «тітками» та «вельмишановними гостями» [4, 71]. Проте зрозуміло, що його велеречивість
(«маленький брат високо цінує честь привітати усіх вас від імені хазяїна дому»,
«надто пишні столи» (“inadequate tables”), «символ задоволення і подяки за ваші щедрі подарунки» [4, 71]) і надмірна скромність ніяк не узгоджується з його статусом
та впливовістю.
Роман Луїса Чу виданий уперше у 1961 році, не знайшов відгуку ані
серед китайських іммігрантів в Сполучених Штатах, ані у американських критиків,
ані в широкої читацької аудиторії. Про це, зокрема писав Д. Ших, учений з університету
О-Клер у статті «“Скуштуй
чашку чаю”
Луїса Чу» (“Eat a bowl of Tea by Louis Chu”, 2001). Між тим Луїсу Чу вдалося
створити самобутній твір, вписаний у історико-літературний контекст американської
сатиричної прози ХХ століття (С. Люїс, Р. Ларднер, Дж. Чівер). Проблематика роману складна, і багато її аспектів
лише позначені автором «пунктирно», а не лежать на поверхні. Так, важлива у
цьому ряду – ідея про монолітність і закритість китайського кварталу, яка
пов’язана з виживанням іммігрантів у чужій країні в умовах расової нетерпимості.
Адже, як уже згадувалося вище, китайське суспільство за природою своєю цілком
відкрите й готове до діалогу із західною цивілізацією. Так що роман, певна річ,
і про це також. І про те, що кланові привілеї у Чайнатауні – це не наслідок
шляхетного походження чи соціального статусу, а, швидше, розуму (розмову з Беном
Лоєм старійшина асоціації Ван веде виключно розумно і тактовно, не осуджуючи, не
наказуючи, а, радше, умовляючи його поїхати до Стентона [4, 149]). А ще це роман
про маленьку і відважну китайську жінку, яка пішла наперекір усім чоловікам нью-йоркського
Чайнатауна, підірвала його «холостяцьку спільноту» і залишилася у ньому
назавжди, подарувавши йому «першого» маленького американця.
Література:
1. Золя Э.
Чрево
Парижа. – М.: Правда, 1984. – 156 с.
2. Aiiieeeee!: An
Anthology of Asian-American Writers/ed. by F. Chin, J.P. Chan, L.F. Inada, Sh.
Wong. – Washington: Howard University Press, 1974. – P. xxi -xlviii.
3. Chin F. In Search
of John Okada// Okada J. No-No Boy. – Seattle and London:
University of Washington Press, 1979. – P. 253-260.
4. Chu L., Eat a Bowl
of Tea. – Seattle & London: University of Washington Press, 1979, – 251p.
5. Hsiao R.Y. Facing the Incurable: Patriarchy in Eat
a Bowl of Tea//Reading the Literatures of Asian America/ed. by Sh. Geok-lin
Lim, A. Ling. – Philadelphia: Temple University Press, 1992. – P.151-162.
6. Lowe L. Immigrant
Acts. – Durham & London: Duke University Press, 1996. – 252p.
7. Kim E.H. Asian
American Literature. An Introduction to the Writings and their Social Context.
– Philadelphia: Temple University Press, 1982. – P. 3-22.
8. Okada
J. No-No Boy. – Seattle and London: University of Washington Press, 1979. – 260p.
9. Shih
D. Eat a Bowl of Tea by Louis Chu//A
Resource Guide to Asian American Literature/ ed. By S.L. Cynthia Wong and S.
Sumida. – N.Y., 2001. – P. 45-53