Перцева К

Перцева К.В.

студ.гр.МЗД-09-М

Донбаський державний технічний університет

Науковий керівник:Ульяницька О.В.

Кандидат економічних наук,доцент

Проблеми інвестування у сектор охорони здоров’я України та можливі шляхи їх вирішення

Соціально-економічний розвиток країни багато в чому визначається інвестиціями у соціальну сферу, які є основним інструментом підвищення якості життя населення. Ринок медпослуг у світі разом із супутніми ринками медобладнання та фармпрепаратів є одним з наймісткіших, адже турбота про життя і здоров'я є базовими для будь-якої країни.

Ключові слова: інвестиційна привабливість,охорона здоров’я,вдосконалення законодавства, реформування управління,медичне страхування, механізми державного регулювання

І ВСТУП

Процес державного управління в умовах переходу охорони здоров’я до ринкових відносин передбачає системний підхід, який оснований на сукупності організаційних складових підсистем (характеристик): законодавчої, організаційної, функціональної, соціальної, наукової, економічної, які забезпечують моделювання і збереження їх відповідного взаємозв’язку, співвідношення, субординації. Першочерговою функцією сучасної держави повинно стати забезпечення надійного фінансово-економічного регулювання і контролю, створення законодавчих умов, які орієнтують суспільство на розвиток ринкової інфраструктури і заохочення самоорганізації.

Украина - один из ключьових ринків Центральної та Східної Европи, який має зростаючий попит на високоякісні медичні послуги.

У статті 49-ій Конституції України держава гарантує громадянам країни безкоштовну медичну допомогу в державних та комунальних закладах охорони здоров'я та передбачає, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних програм. В Законі України “Основи законодавства України про охорону здоров'я“ визначений рівень фінансування медицини у розмірі 10% від ВВП, в той час як сучасний розмір асигнувань ледь досягає 3%,в той час у країнах Європи цей показник складає 10% від ВВП. Але навіть фінансування медицини у розмірі 10% від ВВП не виведе українську медицину на відповідний рівень. На сучасному етапі державні лікарні не можуть забезпечити відповідний рівень медичних послуг. [1]

З одного боку держава дає гарантії на безкоштовну медицину, а з іншого таких коштів в державі просто не достатньо. Правова база для існування й повноцінного функціонування приватних медичних закладів не розробляється. Приватні медичні заклади працюють на основі Закону “Про підприємницьку діяльність“ та ліцензій, що надаються безстроково Міністерством охорони здоров'я . Через неплатоспроможність більшості населення попит на послуги приватних медичних закладів не настільки вже й значний і його зростання відбувається дуже низькими темпами. Водночас сформувався великий тіньовий ринок медичних послуг, де завдяки униканню від сплати податків, аренди (якщо державний лікар практикує приватне лікування на місці роботи в державній лікарні), ціни на медичні послуги нижчі від цін в приватних закладах. Реалізація державної політики у сфері інвестицій у систему охорони здоров’я, як і в інших галузях народного господарства, визначається наявністю та дієвістю відповідних законодавчих актів, які власне і забезпечують ефективну діяльність даної системи.[2]

Удосконаленню фінансового забезпечення та використання ресурсів у сфері охорони здоров’я присвячені праці В. І. Євсеєва, М. П. Жданової, В. І. Журавля, Т. М. Камінської, Д. В. Карамишева, В. М. Лєхан, А. С. Немченко, Т. В. Педченка, А. В. Підаєва, В. М. Пономаренка, Я. Ф. Радиша, В. М. Рудого, В. Г. Черненка та ін.

Проблеми державного управління системою охорони здоров’я вивчають Ю. В. Вороненко, З. С. Гладун, О. М. Голяченко, Л. І. Жаліло, В. І. Журавель, В. М. Лєхан, В. Ф. Москаленко, Н. Р. Нижник, Т. В. Педченко, В. М. Пономаренко, Я. Ф. Радиш, А. М. Сердюк, І. М. Солоненко та ін.[2]

ІІ Постановка завдання

Метою даної статті є вивчення інвестиційного та фінансового стану сучасної української медицини, розкрити проблеми фінансування та інвестування сектору охорони здоров’я в Україні, що існують сьогодні у цій галузі, вказати на можливі шляхи їх вирішення та зробити висновок щодо конкурентоздатності медицини в Україні.

ІІІ.Результати

Сталий і ефективний розвиток системи охорони здоров’я можливий за умови інвестиційного типу розвитку на основі взаємодії державного й приватного секторів економіки, основними критеріями якого вважаються такі [7]:

- обсяг інвестицій (рівень капіталізації) повинен складати 20-25 % від галузевого обороту;

- частка прямих іноземних інвестицій складає не менше 15-17 % від обсягу внутрішніх інвестицій;

- ступінь зношування основних фондів не повинен перевищувати 30-35 %.

Загалом на стан інвестиційної діяльності в системі охорони здоров’я впливають такі чинники:

- інвестиційна привабливість (сприятливість чи несприятливість загального інвестиційного клімату в державі);

- реагування дійсних і потенційних інвесторів на державне регулювання інвестиційної діяльності (законодавча, дозвільна (ліцензійна), кадрова, митна, податкова, фінансово-кредитна політика держави);

- наявний рівень попиту на медичні послуги;

- потенційна забезпеченість виробників медичних послуг державним і муніципальним замовленням;

- власні індивідуальні інвестиційні правила підприємницьких структур.

Створення сприятливого інвестиційного клімату в системі охорони здоров’я робить її відкритою для інвестицій. Це дає змогу надавачам медичних послуг швидко оновлювати виробничий потенціал. Для значного покращення інвестиційного клімату необхідно розробити стратегію інвестиційного розвитку системи охорони здоров’я.[8]

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність» держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб’єктів. Загалом державне регулювання інвестиційної діяльності полягає у здійсненні управління державними інвестиціями; регулюванні умов інвестиційної діяльності; контролі за здійсненням інвестиційної діяльності всіма інвесторами та її учасниками.

Що стосується безпосередньо системи охорони здоров’я, то на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 25 листопада 1999 року №2145 «Про Порядок проведення на конкурсних засадах оцінки та відбору інвестиційних проектів, що передбачають залучення коштів державного бюджету» з метою забезпечення ефективного та цільового використання коштів державного бюджету, створення конкурентного середовища під час відбору та впровадження інвестиційних проектів у сфері охорони здоров’я було розроблене та затверджене відповідним наказом Міністерства охорони здоров’я України «Положення про оцінку та конкурсний відбір Міністерством охорони здоров’я запропонованих суб’єктами господарської діяльності інвестиційних проектів, що передбачають залучення коштів державного бюджету».[3]

Це Положення визначає механізм оцінки та конкурсного відбору запропонованих суб’єктами всіх форм власності інвестиційних проектів, що передбачають залучення коштів державного бюджету і пропонуються для включення до інвестиційного розділу проекту державної програми економічного й соціального розвитку України на відповідний період [4, ст. 1].

Згідно з чинним законодавством при відборі інвестиційних проектів перевага надається проектам за такими напрямами [4, ст.3]:

- дитячі заклади охорони здоров’я;

- лікувально-профілактичні заклади онкологічного профілю;

- лікувально-профілактичні заклади протитуберкульозного профілю;

- центри з профілактики та боротьби зі СНІДом;

- медико-соціальні центри ветеранів війни та госпіталі для воїнів-інтернаціоналістів.

У більшості країн з ринковою економікою медицина забезпечує функцію виявлення захворювань, їх профілактику та лікування хворих. Ці завдання виконують державна, страхова та приватна медицина. Щодо України, то, незважаючи на те, що вона визнана світом як країна з ринковою економікою, система охорони здоров'я далі функціонує за «радянськими» принципами (бюджетне фінансування, централізований розподіл ресурсів, розпорошення коштів та інших ресурсів по різних відомствах). Як наслідок такого господарювання виникла розбалансованість - управлінська, функціональна, інфраструктурна. Ринкові зміни та соціальне розшарування суспільства в Україні потребують нових підходів до управління всією системою охорони здоров'я. Близько 15 років тому ухвалено «Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992), де задекларовано, що держава і суспільство відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я нації та збереження генофонду. На превеликий жаль, за ці роки стан здоров'я нації не тільки не поліпшився, а навіть погіршився. До того ж неухильно погіршується демографічна ситуація. Так, у 2006 р. кількість населення України зменшилась майже до 46 млн., порівняно із 52 млн. у 1990 р. Усі ці негаразди багато в чому є наслідками неефективної діяльності системи охорони здоров'я. Безперечно, зародки кризи в медицині були закладені ще за радянських часів. Про переваги медицини високорозвинених країн провідні медики України повідомляли ще в 70-х роках минулого століття. Так, академік М. М. Амосов публічно заявляв про це. Великий хірург і мислитель бачив вади радянської медицини. Він виділяв дві основні вади радянської медицини: поганий догляд за хворими і неякісне матеріально-технічне забезпечення лікувально-профілактичного процесу. З одного боку, високий рівень військового промислового комплексу, а з другого - недолуга вітчизняна медична техніка, поганий догляд за хворими. Надалі ці недоліки поглиблювались. Технічне забезпечення в деяких клініках частково поліпшилось завдяки закупівлі імпортної медичної техніки, а належного догляду за хворими як не було, так і немає. Основною причиною останнього є відсутність мотивації у молодшого і середнього медичного персоналу. Порушена, точніше не виконується, функція менеджменту - адекватна мотивація персоналу до праці.[4]

На фоні загальної розбалансованості системи охорони здоров'я (ОЗ) спостерігаються певні намагання пристосувати колишню систему медичної допомоги до ринкових умов господарювання. Ці перетворення мають локальний характер. Деякі відомства чи великі підприємства, наприклад «Укрзалізниця», «Київенерго», впроваджують на своїх підприємствах добровільне медичне страхування. Ці спроби не розв’яжуть проблеми на загальнодержавному і навіть на відомчому рівні, оскільки основна проблема фінансових витрат лягає на хворого та його сім'ю. Держава і роботодавець або взагалі не беруть жодної участі у страховій медицині, або роботодавець бере мінімальну участь. До того ж відомо, що фундамент страхової медицини утворює обов'язкове державне соціальне медичне страхування, яке нині не працює в Україні (потрібен Закон). Практика розвинених країн світу свідчить, що обов'язкове державне медичне страхування забезпечує доступ до первинної медичної допомоги (ПМСД) насамперед соціально незахищеним громадянам, яких в Україні, на жаль, більшість. Добровільне ж медичне страхування лише розширює спектр надання медичних послуг та поліпшує сервісне обслуговування пацієнтів. У всьому світі воно передбачене для працюючих та соціально забезпечених громадян. Як визнають самі керівники найвищої ланки МОЗ, реформи у сфері охорони здоров'я практично неможливі внаслідок низького професійного рівня підготовки керівників і спеціалістів з управління. Не створені адекватні нові умови для перетворень у системі охорони здоров'я. В Україні існує потужна мережа закладів охорони здоров'я (24 464): із них 3900 лікарень, 7200 амбулаторно-поліклінічних закладів, 1064 станції швидкої допомоги, 324 самостійні стомат-поліклініки та 6676 стоматвідділень у складі МОЗ. Сумнівний позитив для оцінки стану здоров'я нації від тих контрольних показників, які використовують для оцінки діяльності лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ). Це такі показники: ліжковий фонд, кількість лікарів, кількість середнього та молодшого медперсоналу, обіговість одного ліжка, норми витрачання медикаментів на одного хворого, норми харчування на одного хворого, норми забезпеченості м'яким інвентарем і обладнанням. Ці показники не дають об'єктивної інформації про стан здоров'я пацієнтів, якість медичних послуг, стан здоров'я після лікувальних чи профілактичних заходів. Проаналізуємо бодай один із показників, наприклад, забезпеченість лікарями. Згідно зі статистикою ВООЗ, у країнах Західної Європи забезпеченість лікарями в середньому становить 30 на 10 000 населення. В Україні, за даними Мінекономіки, вона становить 47 на 10 000 населення. Результати ж стану здоров'я нації нам відомі - Україна лідирує в Європі за серцево-судинними захворюваннями, інсультами, ВІЛ/СНІД, туберкульозом та іншими захворюваннями.[5]

Враховуючи складний стан економіки, необхідно визнати на найвищому державному рівні управління, що держава неспроможна забезпечити за рахунок лише бюджетних асигнувань задовільне функціонування такої кількості лікувально-профілактичних закладів. Якщо проаналізувати розмір коштів, які виділяли в Україні за останні 15 років на забезпечення функціонування та розвиток системи охорони здоров'я, то він коливався в межах 3,8–4,1% від ВВП, тобто ніколи не досягав показника, який ВООЗ вважає межею (6,5% ВВП). Сьогодні в усіх високорозвинених країнах світу цей показник становить від 6,5 до 15% ВВП. Потрібно також враховувати, що ВВП у цих країнах значно перевищує ВВП України. Система охорони здоров'я в Україні фінансується лише на 25–40% від запланованого, ледве забезпечуючи виплату зарплати персоналу ЛПЗ на рівні мінімальної по Україні. Найвищому керівництву країни необхідно також визнати, що держава спроможна забезпечити своїм громадянам лише фінансування невідкладної медичної допомоги, а не розпорошувати кошти на різні міфічні лікарні майбутнього та лікарні у Феофанії.[6]

Крім недофінансування, причиною кризи в медицині України є централізований і нерівномірний розподіл коштів на охорону здоров'я. Задеклароване у ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров'я виділення коштів у розмірі, що відповідає її науково обгрунтованим потребам, але не менше 10% ВВП відображає швидше бажане, ніж реальне, оскільки ніколи до цієї цифри навіть не наближалось.[10]

Важливим елементом ефективності менеджменту в ОЗ є адекватна організація надання медичної допомоги. Останнє передбачає дотримання послідовності в ієрархії надання медичної допомоги.

Менеджмент охорони здоров'я повинен передбачати передусім організацію і забезпечення умов ефективної діяльності ПМСД. Фундамент медицини країни - це первинна медико-санітарна допомога (ПМСД). Вона повинна вирішувати два основні завдання:

1. Профілактика і раннє виявлення та лікування захворювань.

2. Надання невідкладної медичної допомоги.[9]

Від якості розв’язання цих проблем залежить стан здоров'я нації та результативність спеціалізованої медичної допомоги, а зрештою, тривалість і якість життя наших співвітчизників. У світовій практиці основний тягар із забезпечення ПМСД бере на себе інституція сімейних лікарів, тобто лікарів загальної практики. В Україні ПМСД навіть у великих містах (Київ, обласні центри) обмежується виконанням практично одного завдання: медична допомога при захворюваннях.[11]

В Україні розпочато експеримент із реформування медичної галузі на засадах формування інституції сімейних лікарів. На жаль, не закінчено навіть першого етапу реформування, а саме: створення механізму і перехід на ринкові засади ПМСД. Зокрема, з одного боку, проводиться підготовка сімейних лікарів у медичних ВНЗ, а з другого - цей процес позбавлений будь-якого законодавчого, правового та нормативно-регуляторного забезпечення в контексті виконанання сімейними лікарями своїх функцій в умовах ринкової економіки. Сімейні лікарі в Україні виконують ті ж функції, що й дільничні лікарі і отримують таку ж зарплату. Тобто фактично відсутня мотивація до праці.

Президент країни систематично проводить круглі столи з потенційними інвесторами, але не завжди знаходить час зібрати круглий стіл з визнаними фахівцями у сфері медицини, бо не завжди потенційні інвестори можуть фахово порадити главі держави як краще реформувати систему охорони здоров'я. В результаті чого більш заможний прошарок населення з приводу звичайної болячки їдуть до Баден-Бадена та Барселони, тому що медичний менеджмент України наразі працює не професійно.

Нові економічні механізми господарювання, перерозподіл власності, ринкові умови диктують нагальність і незворотність кардинальної реорганізації системи охорони здоров'я, зокрема впровадження альтернативних форм медичного обслуговування. Незважаючи на потужний спротив і несприйняття державною (бюджетною) системою ОЗ, свій тернистий шлях прокладають альтернативні системи медичної допомоги: приватна і страхова медицина. Останні не набули потрібного розвитку з багатьох причин: бюрократичні перепони з боку влади, відсутність середнього класу, відсутність закону про обов'язкове державне медичне страхування і т. д.[5]

Як державна (бюджетна) система охорони здоров'я, так і альтернативні (страхова і приватна), потребують створення нових систем управління та підготовки фахівців-управлінців, які могли б ефективно керувати в ринкових умовах. Самі ж управлінці ОЗ визнають, що в Україні відсутня як єдина система управління ОЗ на рівні держави, так і власне самі фахівці-менеджери.

Складність управління системою ОЗ обумовлена також комплексом зовнішніх та внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників належать насамперед непідйомні завдання, покладені на МОЗ України: забезпечення кожного громадянина України згідно зі ст. 49 Конституції України безоплатною медичною допомогою. Таке завдання непосильне навіть для країн високорозвинених, з потужною економікою. Пояснення цього просте. Крім бюджетних відрахувань, у країнах з ринковою економікою громадяни, які отримують доходи вищі від середнього рівня, майже всі види медичної допомоги оплачують.

Проаналізувавши структуру інвестицій в основний капітал за видами економічної діяльності, треба зауважити, що частка інвестицій в охорону здоров’я та соціальну допомогу в розрізі інших видів економічної діяльності не перевищує 2 % (1,94 %).

Діаграма 1.- Структура інвестицій в основний капітал за видами економічної діяльності

Для забезпечення необхідного рівня медичних послуг необхідні значні інвестиції в галузь. А як відомо медична галузь не належить до тих, де капітал обертається швидко. В даній галузі величина постійних витрат дуже велика й віддача від вкладеного капіталу з'являється не відразу, й навіть не через рік-два. Враховуючи великий рівень ризику в країні, нестабільну ситуацію в економіці, неповністю сформоване законодавство, брати на себе таку відповідальність інвестори не хочуть. У найкращому стані на сьогодні опинились галузі, де необхідний стартовий капітал є невеликим, швидко обертається й прибутки є стабільними.

Для залучення клієнтів приватні клініки пропонують високоякісні, а інколи і унікальні для українського ринку діагностичні послуги. Наприклад, діагностика TORCH-інфекцій, наркологічні дослідження, що проводяться навіть за відсутності “підозрюваного“ та ін. Аналізи в приватних клініках приймаються цілодобово, на відміну від державних лікарень, й не тільки в клініці, але й вдома. Велика частина доходів клініки йде на закупівлю сучасної унікальної техніки. Оплата готівкою має здійснюватися під час візиту лікарів до пацієнта, хоча можливі і безготівкові розрахунки. Деякі клініки наважуються створювати власні стаціонари, де сервіс є набагато кращий за такий у державних закладах. Ще одним методом залучення клієнтів є довгострокові медичні програми, які пропонують приватні клініки. Купуючи такий пакет послуг клієнт обирає клініку на певний період й відповідно не буде звертатися до конкурентів. Приватні клініки, на відміну від державних, надають гарантії лікування, що закріплені у спеціальному договорі клієнта з клінікою. [3]

Вже досить давно дозволено, маючи ліцензію, практикувати приватним сімейним лікарям. Але орендувати кабінет поза межами державного медичного закладу не дозволено через відсутність норм, за якою санепідемстанція могла б перевіряти такі приміщення.

Ще однією проблемою законодавства є відсутність в Україні належної законодавчої бази щодо патентування, яка б дала змогу захистити інтереси українських вчених-медиків на світовому ринку. За весь 2012 рік у країні загалом по всім галузям було зереєстровано близько 3405 винаходів,що вкрай мало від попередніх років. [13]

IV.Висновки

Серед способів подолання кризи в українській медицині - реформування управління, тобто менеджменту на всіх рівнях управління. Загальнодержавна система управління ОЗ (МОЗ, УОЗ, ЛПЗ) залишилась адміністративно-командною. Кожний керівник є лише представником вищого керівника. Він не є самостійним управлінцем в межах своєї компетенції. У своєму завершеному вигляді система управління ОЗ в Україні - це піраміда, у якій команди надходять лише зверху, безпосередній зворотний зв'язок відсутній або він опосередкований і багатоступеневий.[3]

Пристосування системи охорони здоров'я до ринкових умов потребує від медичного менеджера кожного ієрархічного рівня вміння об'єктивно оцінювати власну діяльність, роботу ЛПЗ, розробляти та обґрунтовувати перспективні плани розвитку ЛПЗ чи його підрозділу, вміти приймати оптимальні управлінські рішення. В таких умовах, поряд із традиційними методами аналізу, найважливіший системний підхід як напрям методології. В основу системного підходу повинно бути покладено дослідження об'єктів ОЗ.[6]

Наприкінці другого десятиріччя незалежності України, на жаль, залишається невирішеним питання вибору шляху розвитку системи охорони здоров'я в Україні. Нині в Україні співіснують дві основні концепції розвитку ОЗ.

Перша концепція - «Європейський вибір». Вона ґрунтується на таких принципах: планування, оцінювання та фінансування заходів у системі охорони здоров'я здійснюється лише за остаточним результатом, інакше кажучи, за кількістю вилікуваних хворих, наданою медичною послугою; багатоканальність фінансування галузі;програмний принцип фінансування з бюджету; запровадження обов'язкового соціально-медичного страхування; розвиток добровільного медичного страхування; медична допомога надається строго за встановленими стандартами (принцип доцільної медицини); пріоритет первинній медико-санітарній допомозі; господарська самостійність лікувального закладу, незалежно від форми власності; громадський контроль за діяльністю ЛПЗ; наглядові ради в кожному закладі.[12]

Друга концепція побудована на принципах економіки СРСР. Ця концепція у зміненому вигляді фактично працює в сьогоднішній системі ОЗ, незважаючи на те, що всі провідні чиновники медицини твердять, що принцип економіки соціалізму безперспективний, неприйнятний і шкідливий для майбутнього — це шлях в нікуди. В системі ОЗ України здійснюється планування, оцінювання та фінансування процесу надання медичної допомоги та лікування, а не оцінювання результатів лікування конкретного хворого. Інтереси хворого відсутні. Людини немає, існують ліжко-дні, відвідування поліклініки, тарифні ставки та відпрацьований робочий час. На рівні Конституції (ст. 49) задекларована безоплатність для громадянина медичної допомоги, вартість якої покривається лише за рахунок бюджету - це абсурд. Ніде в світі такий принцип не підтверджується. Немає стандартів надання медичної допомоги. Є тільки кількісні нормативи, які не дають змоги оцінити кінцевий результат. Повна господарча залежність ЛПЗ від нормативів та статей фінансування, вищих органів управління та доброї волі керівництва. Ручний режим управління. Абсурдний контроль та звітність виключно за кількісними показниками. Повна відсутність громадського контролю.

Серед способів виходу із кризи в ОЗ може стати реалізація концепції ОЗ «Європейський вибір».[10]

Першим етапом виходу із кризи повинна стати підготовка менеджерів ОЗ нової формації. Для підготовки менеджерів ОЗ у ВНЗ необхідно зосередити зусилля всіх учасників навчального процесу на теоретичному опануванні студентами та вмінні практично застосовувати загальні функції менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль та регулювання), засоби інформаційного забезпечення та комунікацій. Для цього необхідно створити для студентів можливість брати участь у роботі ЛПЗ у ролі керівника-стажера. Студенти повинні опанувати теоретичні основи ринкової економіки, практичні навички у сфері страхової медицини (нормативно-правові основи обов'язкового та добровільного медичного страхування, медико-економічні стандарти, управління виробничою та маркетинговою діяльністю ЛПЗ в ринкових умовах господарювання). Отже, способи виходу із кризи такі:

1. Залишити за МОЗ і ГУОЗ функції стратегічного управління та управління підсистемою охорони здоров'я (санітарні кордони, протиепідемічні заходи, моніторинг здоров'я нації).

2. Законодавчо закріпити та делегувати владні повноваження самостійного управління керівникам лікувально-профілактичних закладів.

3. Терміново ухвалити «Закон про обов'язкове державне соціальне медичне страхування».

4. Створити «Єдиний медичний простір» (виведення бюджетних ЛПЗ із підпорядкування різних відомств, таких, наприклад, як Міністерство транспорту, СБУ, МВС та інші).

5. Законодавчо забезпечити та децентралізувати розподіл бюджетних фінансових та матеріально-технічних ресурсів у сфері медицини через прийняття відповідних законодавчих та нормативно-регуляторних актів.

6. Розробити та прийняти «Закон про стажування студентів та випускників ВНЗ різних форм власності зі спеціальності «Медичний та фармацевтичний менеджмент» в державних закладах охорони здоров'я.

Література:

1.Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» №2801-ХІІ від 19.11.1992 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 4. – С. 19.

2. Закон України «Про інвестиційну діяльність» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – № 47. – С. 646.

3. Корнацький В. М. Проблеми стану здоров’я населення України в сучасних економічних умовах // Український медичний часопис. – 2001. – № 3 (23). – С. 45-47.

4. Наказ МОЗ України «Про затвердження Положення про оцінку та конкурсний відбір Міністерством охорони здоров’я України запропонованих суб’єктами господарської діяльності інвестиційних проектів, що передбачають залучення коштів державного бюджету» №62 від 15.02.2001 р. // Офіційний вісник України вiд 06.04.2001 - 2001 р., № 12, стор. 119, стаття 501, код акту 18135/2001.

5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок проведення на конкурсних засадах оцінки та відбору інвестиційних проектів, що передбачають залучення коштів державного бюджету» № 2145 від 25.11.1999 р. // Офіційний вісник України вiд 17.12.1999 - 1999 р., № 48, стор. 64, код акту 12867/1999.

6. Самошкин А. Оценка государственной экономической политики в сфере здравоохранения // http://www.kreml.org/opinions/130975276.

7. http://www.br.com.ua/referats/Medicina/24619.htm

8.Законодавство України про охорону здоров'я: Збірник нормативних актів / Відп. ред. В.ф. Москаленко. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 526 с.

11.Організація системи профілактики передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини в Україні: Огляд . - К.: Україна, 2002. - 31 с.

12 Охорона здоров’я в Україні: Нормативна база /Укл. Є. К. Пашутинський. - 2-е видання випр. і доп. - К. : КНТ, 2006. - 478, с.

13. http://tyzhden.ua/News/77021

http://www.rusnauka.com/INFO/2014/1_NIO.htm

http://www.rusnauka.org/cgi-bin/search/send_mail.cgi?fil8=katuxa15071992%40yandex.ru&http_faktura=http%3A%2F%2Fwww.rusnauka.org%2Fcgi-bin%2Fsearch%2Ffaktura_next.cgi%3Fidw%3DBjK6MfpaqQ1PkWG4Jc%26id%3D153704&http_form=http%3A%2F%2Fwww.rusnauka.org%2Fcgi-bin%2Fnew_gold%2Fnew_gold_1.cgi%3Fidw%3DBjK6MfpaqQ1PkWG4Jc%26id%3D153704&autors=%CF%E5%F0%F6%E5%E2%E0+%CA.%C2.&articul=%CF%F0%EE%E1%EB%E5%EC%E8+%B3%ED%E2%E5%F1%F2%F3%E2%E0%ED%ED%FF+%F3+%F1%E5%EA%F2%EE%F0+%EE%F5%EE%F0%EE%ED%E8+%E7%E4%EE%F0%EE%E2%92%FF+%D3%EA%F0%E0%BF%ED%E8&id=153704