Богатирьова Г. Т.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Перекладацький аспект функціонування метонімії імені в англомовному політично-інформаційному дискурсі

Поняття політично-інформаційного дискурсу розглядається в межах соціально-прагматичного аспекту і розуміється як сукупність різножанрових текстів і їх спрямованості, об’єднаних суспільно-політичною тематикою, занурених у ситуацію спілкування, разом з екстралінгвістичними: прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами [1, c. 136].

Під метонімією розуміється троп або механізм мови, що означає регулярне або оказіональне перенесення імені з одного класу об’єктів або одиничного об’єкта на інший клас або окремий предмет, асоційований з даним за залученістю в одну ситуацію [2, c. 29].

Вживання метонімії в англомовному політично-інформаційному дискурсі направлене на індивідуалізацію об’єкта шляхом виділення якої-небудь характерної риси та витіснення її на перший план при способі іменування.

Основною проблемою перекладу метонімії імені є розходження як у способах метонімізації, так і в ступені її поширеності в мовленні у мовах оригіналу та перекладу. Це розходження часто супроводжується і пояснюється різними традиціями метонімічного вираження у вихідній і перекладацькій культурі.

В роботі було розглянуто актуальні проблеми перекладу текстів англомовного політично-інформаційного дискурсу.

Існує три типи еквівалентності перекладу [4, c. 38]:

1) формальна еквівалентність;

2) часткова еквівалентність;

3) ситуативна еквівалентність.

Перекладач при створенні текстів мовою перекладу може використовувати в різноманітних сполученнях наступні стратегії: стратегія вияснення жанрово-стильової приналежності тексту; стратегія визначення домінантної насиченості; стратегія можливого прогнозування; стратегія спроб та помилок; стратегія компресії/декомпресії; стратегія компенсуючих модифікацій; стратегія передачі світосприйняття; стратегія дослівного перекладу [3, c. 10].

За змістом розрізняють вільний, дослівний та літературний (адекватний) переклад. Вільний переклад (усний і письмовий) являє собою передавання змісту тексту. Дослівний переклад – переклад, при якому передається значення складових елементів речення з можливим порушенням норми рідної мови. Дослівний переклад допомагає глибше проникнути у значення лексичних і граматичних одиниць тексту, зіставити мовні явища рідної та іноземної мов.

Практика літературного перекладу доводить, що його мета полягає в тому, щоб проінформувати читача, яким чином відбувається комунікація автора зі своїм читачем. При цьому для досягнення адекватності враховуються не лише синтаксичні та семантичні, але й прагматичні виміри мовних одиниць. В роботі зупинилися на деяких прийомах в перекладі, які можуть бути використані незалежно від комбінації мов в перекладі метонімії імені.

Експлікація або описовий переклад – це лексико-граматична трансформація, при якій лексична одиниця вихідної мови замінюється словосполученням, яке експлікує її значення, тобто дає більш менш повне пояснення або визначення цього значення мовою перекладу

Конкретизація понять полягає в переході від родового поняття до видового. Конкретизація являє собою заміну слова або словосполучення вихідної мови з ширшим наочно-логічним значенням слова або словосполучення мови перекладу з вужчим значенням.

Генералізація понять протилежна прийому конкретизації: мова йде про перехід від видового поняття до родового. Прийомом генералізації понять доводиться користуватись, якщо в мові перекладу немає конкретних понять, аналогічних поняттям вихідної мови.

Прийом смислового розвитку використовується для того, щоб донести до читача перекладу семантичну основу метонімії імені.

Крайнім випадком такого способу перекладу при перекладі імен є так званий «антонімічний переклад», коли форма слова або словосполучення змінюється на протилежну (позитивна – на негативну і навпаки), а зміст одиниці, що перекладається, залишається в основному подібним.

Найбільшу складність для перекладу представляють такі випадки метонімічного перенесення, що базуються на асоціації: між предметом і однією з його ознак – метонімічний епітет; між цілим і частиною предмета – синекдоха; між власною і загальною назвою, що володіють спільною змістовно-ознаковою основою – антономазія.

При аналізі проблеми збереження аргументації під час перекладу стилістичних фігур було досліджено деякі трансформації.

Семантична основа стилістичних фігур оригіналу дуже часто передається за допомогою прийому цілісного осмислення, де зв’язок внутрішньої форми основи оригіналу і перекладу засновано на другорядних ознаках, що перехрещуються.

В політично-інформаційному дискурсі частим є вживання власних назв. Переклад власних назв на українську мову, здійснюється з використанням правила транскрипції, транслітерації, транспозиції або калькування.

Таким чином можна зробити висновок, що у межах політично-інформаційного дискурсу, метонімія імені перекладається або описово для уникнення двоякості або незрозумілості, що і знищить її у межах контексту, або залишається та переноситься на позначуване явище, концепту у мові перекладу. Найважливіший аспект перекладу метонімії – це правильне тлумачення номінативної суті даного стилістичного тропу, його прагматичного наміру у межах контексту та відповідна інтерпретація у вихідній мові.

Література:

1. Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова ; гл. ред. В. Н. Ярцева // Лингвистический энциклопедический словарь. – М. : Сов. Энциклопедия, 1990. – С. 136–137.

2. Бирих А. К. Метонимия в современном русском языке. Семантический и грамматический аспекты / А. К. Бирих. – München : Sagner, 1995. – 191 с.

3. Болдырев Н. Н. Значение и смысл с когнитивной точки зрения и проблема многозначности / Н. Н. Болдырев ; отв. ред. Н. Н. Болдырев ; редкол.: Е. С. Кубрякова и др. // Когнитивная семантика : материалы второй междунар. школы-семинара по когнитивной лингвистике, 11-14 сент. 2000 г. : В 2 ч. – Ч. 1. – Тамбов : Изд-во ТГУ им. Г. Р. Державина, 2000. – С. 11–17.

4. Вольф Е. М. Прагматика и семантика прилагательного (на материале иберо-романских языков) / Е. М. Вольф. – М. : Наука, 1978. – 200 с.