Чернова Ю. С.

Запорізький національний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Меліхова О. Ю.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ ТЕРИТОРІЇ ТА ОБ’ЄКТИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ОСОБЛИВІЙ ОХОРОНІ

Питання права власності на природні об’єкти та території, зокрема ті, що потребують особливої охорони, на сьогодні не є остаточно вирішеним і не набуло достатнього законодавчого закріплення. До цієї проблеми зверталися такі науковці, як В.І. Андрейцев, В.І. Гетьман, П.О. Канаш, П.Ф. Кулинич, Д.В.Ришкова, М.В. Шульга та інші, однак їх дослідження носили фрагментарний характер.

Для кращого розуміння теми дамо визначення поняття природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні. За ст.60 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», це об’єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ [7, с. 3]. Тут же наведено і їх перелік: території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, об’єкти рослинного і тваринного світу, занесені до Червоної книги України тощо [7, с. 3].

Регулювання їх правового режиму здійснюється на підставі Конституції України, ЗК України, законів «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про туризм», «Про курорти», «Про охорону землі», «Про природно-заповідний фонд України» та ряду інших нормативно-правових актів [3, с. 150].

Для визначення власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду звернемося до ЗУ «Про природно-заповідний фонд України», а саме до ст. 4, що оголошує території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам власністю Українського народу. Тут ми бачимо і виключення, що стосується об’єктів регіонального значення, що не надані національним природним паркам, котрі можуть перебувати і в інших формах власності [5, с. 2]. Наприклад, мова йде про регіональні ландшафтні парки, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи тощо. При цьому нові власники мають забезпечувати режим їх охорони і збереження [8, с. 1].

За ст.19 ЗК України, землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України [1, с.2]. Вони можуть перебувати як в державній, так і в комунальній і приватній власності. Землі оздоровчого призначення мають природні лікувальні властивості, що їх використовують або можуть використовувати для профілактики захворювань і лікування людей. Подібні місцевості можуть визнаватися курортами – освоєними природними територіями, що використовуються з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та рекреації і підлягають особливій охороні [4, с. 1]. Такі земельні ділянки надаються у власність на підставах, закріплених у ст. 116, 117 і 122—126 ЗК України при дотриманні певних умов [1, с. 4]. Для прикладу, безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян, одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій та на інших підставах. Серед специфічних умов користування провідне місце займає заборона діяльності, що суперечить цільовому призначенню чи може справити негативний вплив на лікувальні властивості земель.

Землями рекреаційного призначення є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і

туризму [6, с. 2]. Право державної, комунальної та приватної власності на землі рекреаційного призначення набувається та реалізується різними суб'єктами на основі Конституції, інших законів у порядку, передбаченому ЗК України (ст. 78—91, 116—129, 131, 132). Як і для вищезгаданих категорій земель, для рекреаційних також є ряд вимог щодо подальшого використання [2, с. 45]. Зокрема, на території рекреаційних зон забороняється господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище, а також зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.

Об’єкти Червоної Книги, що утримуються підприємствами, установами та організаціями, перебувають у державній чи комунальній власності. У приватну власність вони можуть надаватися лише з дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища

Отже, можемо дійти висновку, що статус територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, не виключає їх передачі в комунальну чи приватну власність. При цьому він встановлює ряд вимог охоронного характеру щодо їх подальшого використання з метою недопущення завдання їм шкоди і зменшення їх загальнонаціонального значення.

Література

1. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

2. Ковтун О.М. Система природно-заповідного законодавства України /О.М. Ковтун //Вісник академії адвокатури. – 2009. – №2(15). – С. 43-49.

3. Комарницький В.М., Шевченко В.І., Єлькін С.В. Екологічне право: Навчальний посібник. - 3-є вид. Центр навчальної літератури, К.: 2006. - 224 с.

4. Про курорти: Закон України від 05 жовтня 2000 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

5. Про оренду землі: Закон України від 06 жовтня 1998 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

6. Про охорону земель: Закон України від 19 червня 2003 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

7. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

8. Про природно-заповідний фонд України: Закон України від 16 червня 1992 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.