Сухова В. В.

Науковий керівник Ємцева Л. М.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, Україна

Соціальний захист населення в умовах переходу України до ринкової економіки

В умовах трансформації економіки України – переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, від державної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

На шляху становлення ринкової економіки в Україні держава бере на себе зобов’язання і відповідальність виступати реальним гарантом соціальних прав своїх громадян і формувати законодавчу базу соціального захисту населення. Ця функція держави стає особливо важливою у період виникнення та розгортання криз, коли уповільнення економічного зростання веде до згортання більшості соціальних програм. Саме тому проведення виваженої соціальної політики, спрямованої на забезпечення стабільності суспільного життя, створення передумов функціонування його основних інститутів та покращення якості життя населення, актуалізується в сучасних умовах господарювання. Отже, соціальний захист — це система державних заходів щодо забезпечення

належного матеріального та соціального становища громадян у разі виникнення несприятливих умов, а саме: повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством України [3].

Соціальні гарантії мають здійснюватися за трьома основними напрямами. Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному громадянинові, зайнятому трудовою діяльністю, нормальний рівень добробуту через мінімальний рівень заробітної плати, її індексацію, помірні податки і невтручання у підприємницьку діяльність.

Другий напрямок передбачає задоволення пріоритетних потреб суспільства – потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства.

Третій напрямок – це вирівнювання рівнів життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов’язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль [2].

Форми і методи соціального захисту населення повинні забезпечити задоволення життєво необхідних потреб кожного громадянина на рівні не нижче прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум є законодавчо визначеним базовим державним стандартом, на основі якого встановлюються соціальні гарантії і стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я, освіти тощо [3].

Видатки на соціальний захист фінансуються як із державного, так і з місцевих бюджетів. У державному бюджеті України їхня частка становить майже 9%. У зв'язку з прийняттям законодавчих документів, спрямованих на підвищення мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму, очікується збільшення видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення населення.

В Україні законодавством передбачено захист понад 30 категорій громадян в основному таких соціальних груп: ветерани праці та громадяни похилого віку; військовослужбовці; матері з дітьми; громадяни, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; учасники бойових дій та ветерани ВВВ; сім’ї з незначними доходами; молоді сім’ї; інші категорії.

Проте чинна система соціального захисту, і насамперед пільг та субсидій, не забезпечує належного рівня підтримки найменш захищених верств населення, незважаючи на зростання питомої ваги видатків зведеного бюджети на зазначені цілі. Хронічна нестача коштів на фінансування програм соціального захисту і соціального забезпечення пояснюється, передусім, тим, що діюча система пільг є фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою і соціально несправедливою. Вона не орієнтується на захист від бідності - частка пільговиків серед небідних становить 30%, а серед бідних — 23%. Крім відсутності у необхідних обсягах фінансових ресурсів ще однією з причин невиконання цільових програм соціальної підтримки населення є недоліки в методології їх розробки [1].

Для вирішення існуючих проблем у сфері соціального захисту населення треба подолати системну кризу в крані, а також запровадити такі міри: міжнародне співробітництво на ринку праці, соціальних послуг(сюди входить соціальне навчання, навики роботи за кордоном); запровадження нових методів соціального захисту, використовуваних за кордоном(однак необхідно перед тим добре проаналізувати що є що, і як воно буде приживатися в Україні); покращення системи обслуговування соціально незахищених громадян, створення більшої кількості організацій типу “Червоного Хреста”, “Турботи” тощо; підвищення не тільки податків, а й розмірів соціальних пенсій та виплат тощо.

Література

1. Моніторинг бюджетного фінансування соціального захисту населення в регіонах України і державах ЄС/ Л. Слободян, Н. Руда // Регіональна економіка: Науково-практ. журн. Львів (Україна). 2006. № 2. ─ С.166

2. О.Бендасюк. Державне управління соціальним захистом населення в умовах ринкової економіки /О.Бендасюк // Галицький економічний вісник. — 2010. — № 1(26). — С. 123-126.

3. Шклярський Ю.Н. Соціальний захист в економічній структурі суспільства // Соціальний захист. – 2000. – №8. – с. 33-40.