Экономика / Экономика предприятия

Карпенко А.

магістрант ХНЕУ

(науковий керівник ст. викладач Калишенко В.О.)

м. Харків, Україна

Проблеми організації фінансування соціальної сфери в Україні

Всі процеси соціальної діяльності індивіда та соціуму проходять у просторі соціальної сфери [1]. Соціальне життя характеризується цілісністю, соціальною напругою, певним рівнем соціальної облаштованості тощо. Сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами представляють собою соціальну сферу. Історично соціальне забезпечення в України формувалося досить складно, базуючись на засадах повної зайнятості, доступності служби охорони здоров’я, послуг у сфері освіти і культури, які надавалися безплатно або за номінальними цінами, а також розвиненої соціальної інфраструктури підприємств.

Вивченню особливостей фінансування соціальної сфери присвячені праці багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених. Серед них такі відомі науковці, як : У. Беверідж, І. Бентам, Л. Ерхард, А. Мюллер-Армак, А. Пігу, Д. Роулс, В. Андрущенко, О. Василик, О. Величко, В. Козак, В. Опарін, Д. Полозенко, І. Чугунов, В.І. Гайдуцький, Л.Я. Гончарук, Е.М. Лібанова, В.О. Меленюк,О.М. Палій та В.А. Скуратівський, А.О. Сіленко, С. Сіденко, У.Я. Садова та інші. Як вказує практика, сьогодні існують певні недоліки в фінансуванні соціальної сфери, що є проблемою, яка потребує вирішення.

В Україні діяльність держави з приводу фінансування соціальної сфери має надзвичайно важливе значення для життя суспільства. Це зумовлено як різким падінням доходів переважної більшості населення під час кризових явищ в економіці, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомоги з безробіття, допомоги на дітей не достатня підстава для їх скорочення або відмови від них. З огляду на це частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише за сприятливого стану економіки.

В табл. 1 відображено статистичні дані по виконанню державного бюджету за видатками в динаміці за 2007-2009 рр., з відображенням видатків на соціальну сферу.

Таблиця 1

Виконання державного бюджету по видаткам в 2007-2009 рр.

№	Показники	2007 рік			2008 рік			2009 рік
		План, млн.грн	Факт, млн.грн	Вик, %	План, млн.грн	Факт, млн.грн	Вик, %	План, млн.грн	Факт, млн.грн	Вик, %
	ВСЬОГО З них:	186141	174254	93,6	263356	241490	91,7	284665	242357	85,1
1	Загальнодержавні функції	18939	16907	89,3	29 161	21 769	74,7	37 575	24 868	66,2
2	Оборона	10605	9416	88,8	12 226	11 733	96,0	12 999	9 655	74,3
3	Громадський порядок, безпека та судова влада	18647	18316	98,2	25 698	24 871	96,8	25 252	24 164	95,7
4	Економічна діяльність	32 400	29749	91,8	42 932	38 693	90,1	51 462	33 234	64,6
5	Охорона навколишнього природного середовища	1963	1809	92,2	2 440	2 230	91,4	2 160	1 824	84,4
6	Житлово-комунальне господарство	1474	724	49,1	1 119	444	39,7	368	248	67,4
7	Охорона здоров'я	6467	6321	97,7	7 974	7 366	92,4	8 040	7 531	96,7
8	Духовний і фізичний розвиток	2066	1988	96,2	3 176	2 918	91,8	3 507	3 216	91,7
9	Освіта	16005	15149	94,7	22 641	21 554	95,2	25 831	23 925	92,6
10	Соціальний захист та соціальне забезпечення	30229	29220	96,7	52 468	50 798	96,8	53 909	51 512	95,6
11	Кошти, що передаються до бюджетів інших рівнів	47346	44655	94,3	63 521	59 114	93,1	63 564	62 180	97,8

Джерело: власна розробка на основі даних Рахункової палати України [ 7 ]

Як видно з таблиці, видатки по статтям охорона здоров’я, духовний та фізичний розвиток, мають низький відсоток серед всіх видатків на соціальну сферу (охорона здоров’я, духовний та фізичний розвиток, освіта, соціальний захист та соціальне забезпечення). Так, наприклад, видатки на духовний і фізичний розвиток становлять в 2007 році 1,14 % всіх видатків, в 2008 році – 1,2%, в 2009 році – 1,3 %. Найбільшу частину серед всіх видатків на соціальну сферу становлять видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення (в 2007 році – 16,76 % всіх видатків, в 2008 році – 21,03%, в 2009 році – 21,25 %).

Негативним явищем є й зменшення видатків в динаміці. Так, з табл. 1 видно, що видатки на охорону здоров’я в 2007 році виконувались на 97,7%, в 2008 році – на 92,4 %, в 2009 році – 96,7 %. Видатки на духовний та фізичний розвиток виконувались в 2007 році на 96,2%, в 2008 році – 91,8 %, в 2009 році – 91,7%. Видатки на освіту в 2007 році на 94,7%, в 2008 році – на 95,2%, в 2009 році – на 92,6%. Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення виконувались в 2007 році на 96,7 %, в 2008 році – на 96,8%, в 2009 році – на 95,6%.

Важливо зауважити, що окрім коштів державного бюджету, органи охорони здоров’я фінансуються за рахунок коштів добровільного страхування та лікарняних кас, обсяги яких у 2009 році відповідно становили 400 і 60 млн. грн. Однак коштів для надання медичних послуг катастрофічно не вистачає – при потребі 56 млрд. грн., галузь забезпечена фінансовими ресурсами лише на 13,4 % (в 2009 році) [6].

У 2008 році видатки виконаного бюджету на охорону здоров’я дорівнювали 7,366 млрд. грн., або 162 грн. на одну особу (населення 45466 тис.чол). У 2009 році вони становили 7,531 млрд. грн. [6]. З цих даних видно, фінансування галузі знаходиться на досить низькому рівні, а видатки в 2009 році збільшились не суттєво.

В сучасних умовах при формуванні видатків на охорону здоров’я населення слід передбачати й таке джерело, як кошти населення і кошти юридичних осіб з тим, щоб створити фонди для обов’язкового медичного страхування.

Важливо враховувати при цьому і зарубіжний досвід. Так в Росії було розроблено Програму соціально-економічного розвитку країни. У ній зазначено, що головним важелем розвитку вітчизняного фінансування охорони здоров’я залишається збільшення державного фінансування до того мінімального рівня, який рекомендує ВООЗ – 5–6 % ВВП. Другим напрямом стратегії розвитку охорони здоров’я є здійснення давно назрілих перетворень у системі надання медичної допомоги, управлінні, фінансуванні охорони здоров’я з тим, щоб кошти приносили реальну користь [1]. При цьому вчені Інституту економіки РАН вважають, що діючу систему обов’язкового медичного страхування слід інтегрувати з системою добровільного медичного страхування.

Як показав аналіз літературних джерел [1,3,5,6], найбільш актуальною і дискусійною проблемою є фінансування освіти, оскільки економічні вигоди від освіти значною мірою є індивідуальними. З іншого боку, це – національне багатство суспільства. Видатки зведеного бюджету на розвиток освіти в Україні у 2009 році становили близько 7 % від ВВП проти 4,8 % у 2001 році. Проте проголошений рівень видатків на освіту має становити 10 % національного доходу, що становить приблизно 8 % ВВП. Таким чином, за даним критерієм держава не виконує стандартів, проголошених у Законі України “Про освіту”. Державі доцільно розглядати витрати на освіту не як витрати на споживання, а як соціальну інвестицію, що створює умови для зростання і розвитку країни у майбутньому. Варто також зрозуміти, що різні галузі освіти мають неоднакові можливості для самофінансування. Якщо вища освіта спроможна самофінансуватися, то дошкільна, загальна та професійно-технічна освіта на сучасному етапі мають для цього вкрай обмежені можливості. Тому необхідною є фінансова підтримка держави, яка намагається вивести освіту на рівень європейських стандартів. Світова практика вказує, що вирішальну роль має державне фінансування освіти. Так, питома вага державного фінансування в США становить 5,9 % ВВП, Франції – 6 %.

Введення індивідуальної плати за навчання доповнює державні видатки на вищу освіту. В Україні понад 60 % студентів навчаються за рахунок коштів фізичних і юридичних осіб [4]. При цьому варто обґрунтувати пропорції видатків державного бюджету і плати студентів за навчання. Таке співвідношення має базуватися на конкретних розрахунках, у тому числі з урахуванням оплати праці професорсько-викладацького персоналу і необхідності підвищення технічного оснащення вузів.

Як зазначає Меленюк В.О. [3,c.129], невисокий рівень фінансування соціальної сфери та неефективне управління соціальними процесами в суспільстві певною мірою пов’язані з впливом декількох макроекономічних факторів, які зображені на рис. 1.

Рис.1. Макроекономічні фактори впливу на розвиток соціальної сфери

Проблема організації фінансування соціальної сфери також полягає у недостатності власних коштів місцевих бюджетів. Видатки на соціальні потреби не повинні бути видатками місцевого значення, оскільки місцеві органи не можуть впливати на рішення про їх надання чи ненадання. Нині у видатках місцевих бюджетів більше половини з них спрямовуються на виконання державних функцій, таких як надання послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, культури, мистецтва, фізичної культури та спорту. При цьому, місцеві бюджети не отримують кошти, необхідні для утримання об’єктів соціальної інфраструктури, що переходять у комунальну власність[2].

Також дослідження літературних джерел [2,3,5] показав, що основні причини виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що не вистачає коштів місцевих бюджетів. Особливість кризи полягає в тому, що вичерпалися традиційні джерела фінансування соціальної сфери з державного бюджету і майже не розроблені нові (недержавні), немає достатньої нормативної бази. При цьому не враховується підвищення фінансової стабільності соціальної сфери й зростання надходжень від продажу її послуг, з одного боку, і необхідності забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до життєво важливих як для окремих сімей, так і для суспільства загалом соціальних благ - з іншого.

Крім того, чинне законодавство встановлює значно більше різноманітних видів пільг, соціальних виплат та соціальних послуг, ніж це передбачено Конституцією України чи міжнародно-правовими зобов'язаннями України. Не маючи необхідних ресурсів, держава бере на себе додаткові зобов'язання у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, які часто не дають жодного соціального чи економічного ефекту, окрім встановлення привілеїв для представників певних професій або окремих соціальних груп.

В результаті досліджень можна зробити такі висновки, що для покращення даної ситуації потрібно вжити наступних заходів. Серед них :

1) розробка і впровадження моделей створення міжрегіональних соціальних проектів та їх фінансового забезпечення .

2) введення спеціального заходу співфінансування соціальних витрат, мета якого полягає у стимулюванні регіонів підтримувати певний рівень фінансування найбільш значимих витрат – на освіту, охорону здоров'я, культуру. Рівень співфінансування (із державного та місцевих бюджетів) повинен обернено пропорційно залежати від бюджетної забезпеченості регіонів (допомогу матимуть змогу отримати усі місцеві бюджети. Головна умова – надання субсидій повинно бути обумовлене виділенням регіоном своєї частки на фінансування відповідних витрат, а у перспективі – підтримкою певного рівня якості наданих послуг, проведенням структурних реформ у відповідних галузях)

3) розробка методології удосконалення нормативів соціальних видатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку розвитку. Для цього слід здійснити узагальнення даних по регіонах і місцевостях відносно мінімального споживчого бюджету і заробітної плати, рівнів споживання харчів, медикаментів, побутових, комунальних і транспортних послуг.

4) Здійснювати планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів на заходи з соціального захисту та утримання об’єктів соціальної сфери на програмно-цільовій основі .

Таким чином, можна підсумувати, що в Україні існують певні проблеми з фінансування соціальної сфери, які виникли з тих чи інших причин. Їх вирішення можливе за рахунок впровадження державою дієвих заходів, які були перераховані в статті.

Література:

1. К программе социально-экономического развития России в период с 2008 по 2016 годы : научный доклад. – 2009. – 152 с. 2. Концепція державної регіональної політики. Указ Президента України “Про Концепцію державної регіональної політики” від 25 травня 2001 року. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua. 3.Меленюк В.О. Теоретичні основи державної соціальної політики в Україні / В.О. Меленюк // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2009. – № 1. – С. 126–132. 4. Студенти закликають Тимошенко не допустити розширення переліку платних послуг у вишах // NEWSru.ua. – 2009. – 28 квіт. – Режим доступу : www.newsru.ua/ ukraine/28apr2009/education.html. 5. Тропіна В.Б. Фіскальне регулювання соціального розвитку суспільства / В.Б. Тропіна. – К., 2008. – 17 с. 6. Сайт міністерства фінансів: www.minfin.gov.ua 7. Сайт Рахункової палати України : www.ac-rada.gov.ua