Основні теорії регіональної економіки та територіальної організації господарства України

Халатур Світлана Миколаївна

Аспірантка кафедри фінансів Дніпропетровського державного аграрного університету

Основні теорії регіональної економіки та територіальної організації господарства України

В економічній системі важливого значення набуває аналіз процесу управління ресурсами, під якими розуміємо допоміжні засоби, можливості, джерела засобів, доходи. Але в науковій економічній думці існували різні підходи до управління взагалі та складу виробничих ресурсів зокрема, що і обумовлювало неоднозначне ставлення до класифікації виробничих ресурсів, які беруть участь у процесі відтворення. Монетаристи вважали головним ресурсом золото та срібло, фізіократи землю та працю.

Початок досліджень регіональної економіки та розмішення продуктивних сил, пов'язаний з науковим напрямком “географічного детермінізму”. Географічний детермінізм заснований на визнанні того, що географічний фактор (місце розташування країни, її природно - кліматичні умови, близькість або віддаленість від води) визначає основні напрямки суспільно - історичного розвитку держави, його вплив на міжнародно - політичній арені тощо. У такий спосіб географічний фактор розглядається як вирішальний фактор соціально - економічного, політичного і культурного розвитку народів. Основоположником напрямку вважається Гіппократ. Одним із засновників сучасної географічної школи прийнято вважати філософа і політичного вченого ХVIII ст. Шарля Монтеск'є. У своїх працях він намагався вивести з географічних умов характер, вдачу і звичаї народів, їхній політичний і господарський лад. У Росії представником "географічного детермінізму" був Мечников Л. І., що у своїх роботах виділяв природу як визначальний фактор руху історії [1].

Близьким за характером до ”географічного детермінізму” є напрямок, що виник у США на рубежі ХVIII - ХІХ століть. "Енвайронменталізм" (envіronment – навколишнє середовище), заснований на припущенні, що міжнародний поділ праці обумовлений саме розбіжностями у навколишньому середовищі різних країн. Однією з найбільш популярних теорій даного напрямку є теорія ”кліматичних оптимумів” Е. Хантингтона, згідно з якою найбільш сприятливі умови для розвитку виробництва мають держави, розташовані у середній смузі.

Наступним кроком було безпосереднє формування науки розміщення продуктивних сил на початку ХІХ ст. Основу розміщення продуктивних сил як науки складають теорії розміщення продуктивних сил, які ґрунтувалися на припущенні, що важливу роль в умовах ринкового господарства відіграє прибуток. Розробниками даних теорій були Йоганн фон Тюнен і Альфред Вебер [2].

Історія теорії розміщення виробництва починається з публікації книги "Ізольована держава" ("The Іsolated State"), написаної Йоганом Генріхом фон Тюненом у 1826 р. Заслуга Тюнена в тому, що він був першим, хто застосував детальні математичні розрахунки для обґрунтування розміщення виробництва. Відкритий ним метод математичного моделювання системи просторових економічних зон у значній мірі передбачив сучасні економіко - математичні методи, у тому числі метод лінійного програмування.

Практичні завдання розміщення промисловості стимулювали теоретичні пошуки. Відповіддю науки стала робота Альфреда Вебера (молодшого брата найбільшого соціолога Макса Вебера). Вже в назві книги "Про штандорти промисловості" (1909 р.) А. Вебер ввів у науковий обіг нове поняття "штандорт", що описувало не реальне, а пропоноване оптимальне розміщення виробництва.

Рис. 1. Марксистський підхід до управління економікою

Паралельно з теоріями розміщення формувалася марксистська теорія продуктивних сил. Марксистська теорія розміщення продуктивних сил припускає, що кожному соціальному ладові притаманні власні економічні закони, і саме соціальний лад визначає розміщення продуктивних сил на даній території (див. рис. 1). Результатом впровадження даної теорії у державах із соціалістичним ладом є формування системи твердого планування, що не завжди давало позитивні результати [3].

Прихильники марксизму брали за основу трудову теорію вартості, яка виокремлювала дві головні категорії – продуктивні сили та виробничі відносини. Прихильники неокласичної школи розробили теорію граничної корисності, де головними економічними ресурсами (факторами виробництва), були земля, капітал, труд, підприємницькі здатності.

Але, у сучасній вітчизняній економічній літературі поширеним є погляд на доцільність застосування аналізу продуктивних сил і особливостей їх розміщення. До поняття продуктивних сил відносять: природні ресурси, засоби виробництва (машини й устаткування, будинки і споруди, засоби транспорту і зв'язку, а також земля), трудові ресурси, капітал.

Територіальна організація ПС – це просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.

Розміщення продуктивних сил вивчає просторовий розподіл населення і виробництва і виробляє методологію та методику обґрунтування шляхів удосконалення сучасної територіальної організації продуктивних сил, а також перспектив їх розвитку на найближчі 10 - 15 років.

Література:

1. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі XX – XXI століть: нові пріоритети / М. І. Долішній. – К.: Наукова думка, 2006. – 511 с.

2. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: [підручник] / С. І. Дорогунцов, Т. А. Заяць, Ю. І. Пітюренко та ін. / За аг. ред. д - ра екон. наук, проф., чл. - кор. НАН України С. І. Дорогунцова. – Вид. 2 - е, без змін. – К.: КНЕУ, 2007 р. – 992 с.

3. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил. Навчальний посібник / І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. А. Чубар: ДНУ. – Д.: 2007. – 352 с.