Історія/1. Вітчизняна історія

доц. Джос Ф.Х.

Вінницький національний аграрний університет

ПЕРЕДУМОВИ РЕФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ТА СТАНОВЛЕННЯ ЇЇ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ 80-90 рр. XX ст.

Поява Української. незалежної держави на політичній карті світу стала однією з визначних подій всесвітньої історії другої половини XX століття, закономірним результатом вікового прагнення українського народу бути господарем у власному домі.

Вже у перші роки незалежності України виявилися певні позитивні надбання.

По-перше, ще в умовах, коли Україна входила до СРСР, були сформовані політико-правові основи державної незалежності (Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акт проголошення незалежності України /24 серпня 1991 р./). Цей процес, який відбувався в умовах гострої внутрішньої конфронтації, було завершено абсолютно легітимним шляхом, без силових зіткнень та небезпечних конфліктів з тодішнім союзним центром.

По-друге, саме в цей період визначено курс на формування ринкової моделі української економіки (Закон „Про економічну самостійність Української РСР" /серпень 1990 р./; Закон „Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України" /жовтень 1990 р./; „Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки" /березень 1991 р./ та ін.). Злам громадських і правових стереотипів створив передумови для розвитку нових суспільних відносин в Україні.

По-третє, в цей період закладалися підвалини демократичної політичної системи і громадянського суспільства. Цьому перш за все сприяв Закон „Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР", прийнятий 24 жовтня 1990 р. Була виключена шоста стаття, яка закріплювала керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії в суспільстві. У новій редакції викладена сьома стаття. В ній визначено, що політичні партії, громадські організації і рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними і громадськими справами на основі їх програм і статутів відповідно до Конституції Української РСР і чинних законів. Водночас вказано, що не допускається створення і діяльність партій, інших громадських організацій і рухів, що ставлять за мету зміну шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави, а також підрив її безпеки, розпалювання національної і релігійної ворожнечі.

Стаття 49 законодавчо закріпила право громадян України об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах, що сприяють задоволенню їх законних інтересів. Принципове значення мало положення про те, що здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і є необхідними для інтересів державної чи суспільної безпеки, громадського порядку або захисту прав та свобод громадян. Вказано також, що політичним партіям і громадським організаціям гарантуються умови для виконання своїх статутних завдань.

Закон визначив більш демократичні принципи обрання і призначення посадових осіб усіх гілок влади - законодавчої (заступників голови Верховної Ради), виконавчої (голови уряду, міністрів), судової (голів Конституційного, Верховного, Арбітражного судів).

У 71 статті говориться про розширення суб'єктів, яким надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді (народним депутатам, постійним комісіям, голові Верховної Ради, Уряду, Конституційному, Верховному, Арбітражному суди, Генеральному прокурору).

У травні 1991 р. прийняті Закони „Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР у зв'язку з вдосконаленням системи державного управління" і „Про перелік міністерств та інші центральні органи державного управління Української РСР" визначено: а) Кабінет міністрів - Уряд Української РСР - є найвищим органом державного управління Української РСР; б) перелік 22 міністерств як центральних органів державного управління України.

У липні 1991 р., ще до проголошення незалежності, в Україні було введено пост Президента України. У зв'язку із цим Конституція УРСР була доповнена новою главою 12/1, в якій визначено, що Президент України є: а) найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади, здійснює свої повноваження, спираючись на Кабінет Міністрів, наділений правами створювати необхідні управлінські і консультативні структури; б) гарантом забезпечення прав. і свобод громадян, державного суверенітету України, додержання її Конституції та законів; в) представляє Україну у міждержавних і міжнародних відносинах. Принциповим є положення, що Президент очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою України.

В цей же час прийнято ряд законодавчих актів, у яких визначені шляхи реформування місцевих органів влади. Зокрема, у Законі „Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" розкриті територіальна і правова основа, система і принципи місцевого самоврядування. Воно представлено як територіальна самоорганізація громадян до самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, з усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення на основі законів України та власної фінансово-економічної бази. Законом визначено, що система самоврядування включає: а) сільські, селищні, районні, міські, районні в містах, обласні Ради народних депутатів та їх органи, які є органами місцевого самоврядування; б) органи територіального громадського самоврядування (комітети і ради мікрорайонів, житлових комплексів, домові, вуличні, квартальні, дільничні, селищні, сільські комітети та інші органи); в) місцеві референдуми, загальні збори (сходи) громадян, інші форми безпосереднього волевиявлення населення, передбачені законодавством України.

Закон визначив, що основною ланкою в системі місцевого самоврядування є місцеві Ради народних депутатів як представницькі органи державної влади, що на своїй території об'єднують і координують діяльність усіх інших ланок місцевого самоврядування.

28 червня 1996 р. з прийняттям Конституції України завершився період державного становлення, яка закріпила правові основи незалежної України.

У перші роки незалежності також започатковано утвердження багатопартійності в Україні. До кінця 80-х рр.. існувала одна партія -Комуністична. Після відміни шостої статті Конституції, яка узаконювала керівну роль Компартії у суспільстві, почали створюватися нові політичні партії. До серпня 1991 р. - моменту проголошення незалежності України - було зареєстровано 4 партії, а за станом на грудень 2000 р. - 79.

За станом на січень 1995 р. загальна чисельність зареєстрованих 20 партій не перевищувала 500 тисяч їх членів. При цьому чотири партії об'єднували понад 300 тисяч; Комуністична - 140; Селянська - 72 тис. 500; Народний Рух - до 60 тис; Соціалістична - 29 тисяч. Дві партії (Конгрес українських націоналістів, Республіканська) налічувала по 13-15 тисяч, дві партії по 10 тисяч (Ліберальна, Українська Національна Асамблея), три партії по 4-5 тисяч (Українська селянсько-демократична партія, Демократична, Трудовий конгрес), 7 партій по 2-3 тисячі (Соціал-демократична, Республіканська консервативна, Громадянський конгрес, Партія зелених, Міжрегіональний фонд реформ, Ліберально-демократична, Конституційно-демократична), 14 партій від 1 до 2 тисяч чоловік.

Тому, на нашу думку, можна визначити три етапи формування багатопартійності в Україні:

- перший етап (1990-1991 рр.), їх становлення та розвиток;

- другий етап (1992-2000 рр.), характеризується визначенням мети і програмних завдань партій, участь їх в реформуванні економіки та політичної систем і в утвердженні державної незалежності України;

- третій етап (2001-2010 рр.) охоплює широкий спектр виникнення політичних партій (106), залучення до їх членства широкого кола населення та широку участь в виборчій системі владних органів України.

Станом на кінець жовтня 2010 р. була зареєстрована 185 політична партія „Козацька Народна Партія" (лідер Кицько П.М.).

Як видно, що тенденція до формування мало чисельних політичних партій в Україні, які розгортають свою діяльність не тільки на виборах (а вибори раз на чотири роки!), по суті не сприяє утвердженню багатопартійності. Партії, що налічують по 2-5 тисяч чоловік, не мають реального впливу на розвиток політичної ситуації в суспільстві. Це особливо виявляється під час виборів до представницьких органів влади, які відбуваються за мажоритарною системою. Виборці в основному віддають свої голоси за представників чисельних партій, які мають можливість охоплювати своїм впливом значну кількість населення.

Ці недоліки обумовлені недосконалістю Закону „Про політичні партії та громадські організації УРСР" прийнято 17 жовтня 1990 р., а також аналогічні Закони із змінами та доповненнями з квітня 2001 року по грудень 2006 рік.

Тому, перед багатьма політичними організаціями на сучасному етапі постала дилема: розпад, зникнення з політичної арени або вихід на новий оберт розвитку, в тому числі через об'єднання, злиття й продовження існування в іншій іпостасі за умови вироблення чітких, реальних програм державотворення і економічного розвитку. Виходом із цієї ситуації є структурування політичних партій України і на їх основі виникнення не більше 3-4 партій.

Література

1. Нові Закони України. - К., 1991.

2. Слюкаренко А.Г., Томенко М.В. Нові політичні партії України. -Довідник. -К., 1991.

3. Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. - К., 1991.

4. Джос Ф.Х. Політична палітра сучасної України. - К., 1993.

5. Сайт Мінюста України. Реєстр політичних партій. - К., 2010.