Історія / 2 Всесвітня історія

К.і.н., ст. викл. Разіцький В.Й.

Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут імені Тараса Шевченка, Україна

Роль інформаційної політики США у зміцненні саудівсько-американських відносин (1945-1960 рр.)

На середину ХХ ст. істотно зросла роль інформаційної політики, яка створила альтернативу використанню військових засобів у відстоюванні державами своїх інтересів на міжнародній арені. Однією із перших країн, що оцінила значення пропаганди і почала активно її застосовувати на практиці, стали США, які з метою отримання доступу до величезних запасів енергоносіїв Саудівської Аравії активізували інформаційно-пропагандистську діяльність в королівстві.

Разом з тим, слід наголосити, що сировинний фактор не був єдиним чинником, який спонукав Вашингтон боротися за вплив у країнах регіону Перської затоки. Як зазначено в рапорті РНБ Сполучених Штатів (NSC-129), цей район (Перської затоки) має політичну та стратегічну важливість для американського керівництва. “Тут (в регіоні Близького та Середнього Сходу) сходяться сухопутні, морські та повітряні шляхи трьох континентів; розміщені важливі місця для розташування військових баз; має природні оборонні бар’єри в горах і пустелях; знаходиться близько радянських промислових центрів та нафтових ресурсів…” [4, р. 1-2].

До закінчення Другої світової війни Вашингтону вдалося в регіоні Перської затоки найглибше проникнути у Саудівську Аравію, де американські компанії (АРАМКО) монополізували видобуток нафти. Активне співробітництво між США та Ер-Ріядом розпочалося з 1943 р., коли американці почали поставляти в Саудівську Аравію по ленд-лізу зброю, боєприпаси та інше військове спорядження. Королівство з кожним роком все більше потрапляло у залежність від Вашингтона – гуманітарну, економічну, військову. Проте, скористатися повною мірою зі свого “особливого” становища у Саудівській Аравії американці теж не могли, оскільки внутрішня специфіка цієї арабської держави (передусім суспільна організація) виключала можливість побудови конструктивної співпраці з іноземцями (не ортодоксальними мусульманами).

А саме, аналізуючи державну і суспільну організацію Саудівської Аравії, слід наголосити, що королівство на середину ХХ ст. у своєму розвитку залишалося на стадії феодалізму в його близькосхідному варіанті із дуже не значними модерністськими тенденціями, що породжувало проблему взаєморозуміння місцевого населення з країнами Заходу.

Варто зазначити, що на вершині саудівського суспільства стояв правитель, який у 1932 р. прийняв титул короля. Він також носив титул імама, що означало, що монарх Саудівської Аравії повинен не тільки очолювати общину правовірних на молитві, але й керувати військом під час священної війни. Таким чином релігія освячувала верховну владу короля.

У своєму правлінні перший король Саудівської Аравії Абд аль-Азіз (як і його наступники) спирався на численних родичів – принців та емірів, шейхів (старійшин) племен і представників релігії – улемів. Уміле використання аристократії племен, поєднання методів тиску, військової розправи з щедрим обдаруванням племінної верхівки дало можливість саудівському правителю тримати у покорі численні племена, зокрема, раніше не керованих кочівників.

Прибутки Саудівської Аравії цілком належали монарху, який розпоряджався ними на власний розсуд. Не дивлячись на те, що після Другої світової війни завдяки швидкому росту нафтопромислів прибутки Саудівської Аравії зросли в декілька десятків разів, більшість мешканців країни продовжували напівголодне існування в бідності та хворобах, оскільки королівство функціонувало як великий сімейний маєток, феодальне помістя Саудідів, прибутки від якого, на думку правлячої династії, повинні були тратитися, в першу чергу, на потреби королівської родини. Як наслідок, в Саудівській Аравії з’явилася велика кількість дорогих автомобілів (в тому числі й позолочені “кадиллаки”), палаци з розкішними меблями, садами, плавальними басейнами, тенісними кортами [2, с. 204]. Таким чином між інтересами короля та його підданих виникала все більша прірва і тому монаршій сім’ї потрібні були сили, щоб тримати народ у покорі. Таку допомогу саудівський двір отримав від американців, які не тільки фінансово підтримували правителя Саудівської Аравії, але й постачали зброю та тренували армію для стабілізації внутрішнього порядку. В цьому сенсі інтереси правлячої групи королівства співпадали з інтересами керівництва США, в результаті чого останнє могло ефективно втілювати в життя завдання інформаційної політики серед згаданого прошарку саудівського суспільства.

Разом з тим, щоб отримати вплив на всі категорії населення Саудівської Аравії і тим самим забезпечити стабільність двосторонніх відносин, США розробили і почали застосовувати самі різноманітні інформаційно-пропагандистські програми, серед яких провідне місце належало поширенню серед місцевих мешканців літератури, брошур, листівок; розміщення відповідних статей з пропагандистським змістом у ЗМІ; відкриття бібліотек; проведення виставок, тощо. Проте низький освітній рівень саудівських жителів не дозволяв американцям ефективно втілювати в життя інформаційну політику у згаданому королівстві, оскільки більшість пропагандистських програм передбачила саме вміння адресатів читати.

Крім того, особливість Саудівської Аравії на середину ХХ ст. полягала саме в тому, що, на відміну від Ірану та Іраку, там були не досить великі можливості використання пропаганди. Працівники американського посольства в Саудівській Аравії зазначали, що “пропаганда не вітається пересічними мешканцями королівства. Постери і поширення антикомуністичних памфлетів викликають протест населення і підозри до нашої інформаційної діяльності, що може загрожувати реалізації всіх програм США у даній сфері. Отже, 1) загальна реакція щодо антикомуністичної пропаганди є негативною; 2) посольство не має жодних рекомендацій стосовно того, як можна налагодити і поліпшити розповсюдження постерів та памфлетів у королівстві, так як це практично просто неможливо” [5, р. 1].

Варто зазначити, що низький освітній рівень населення негативно позначився також на розвитку преси в Саудівській Аравії. В країні існувало декілька періодичних видань, проте особливого впливу на формування громадської думки саудівська преса не мала у зв’язку з наявним в країні освітнім бар’єром [3, с. 200]. Саме тому інформаційні можливості США були обмеженими в Саудівській Аравії, адже для втілення в життя завдань інформаційної політики значно легше налагодити необхідну співпрацю з керівництвом ЗМІ, чим підняти освітній рівень місцевого населення до такого рівня, щоб воно могло сприймати американську пропаганду.

Таким чином, на рубежі 40-50-х рр. ХХ ст. саудівське суспільство продовжувало зберігати свою традиційну структуру, хоча в цей час можна також простежити в країні певні елементи західного впливу. Тут, перш за все, мова йде про співпрацю Саудівської Аравії з іноземними нафтовими компаніями, які активно залучали до співпраці робітників та інженерів із закордону. Останні, на відміну від більшості саудівського населення, не тільки мали хоча б початкову освіту, але й багато з них були знайомими з західними демократичними ідеями. Спільна діяльність іноземців з робітниками місцевого походження посприяла поширенню в цьому середовищі західної філософської думки, в результаті чого королівство у 1953-1956 рр. вперше зустрілося з проблемою страйків у нафтовидобувних компаніях. І хоча виступи робітників були локальними і не несли загрози ні для місцевої влади, ні для нафтових компаній, проте вони серйозно налякали королівський двір і американських інвесторів. Як наслідок, монарх Саудівської Аравії та уряд США, що прийшов на допомогу нафтовидобувним компаніям, об’єднали свої зусилля навколо спільної мети – боротьби з “вільнодумством” на аравійському півострові, яка офіційно була представлена як антикомуністична діяльність. Реалізація цієї мети з американського боку розпочалася саме із втілення в життя завдань інформаційної політики в королівстві серед тих верств населення, які могли її сприймати, а саме – серед правлячої верхівки, яка була зацікавлена у співпраці з Вашингтоном.

Отже, переслідуючи спільну мету стабілізації внутрішнього становища в Саудівській Аравії, Вашингтон та Ер-Ріяд заклали міцні підвалини двосторонніх відносини. І не дивлячись на те, що сфера поширення інформаційної політики США на Аравійському півострові була обмежена лише правлячою елітою королівства, в історичних умовах середини ХХ ст. цього виявилося цілком достатньо для побудови конструктивної американсько-саудівської співпраці. Разом з тим, заперечення більшістю мешканців Саудівської Аравії ідеї співпраці з Америкою не могло істотно вплинути на відносини двох країн, оскільки при відсутності зрілих форм громадянського суспільства у вищезгаданому королівстві не існувало чіткого механізму впливу населення на діяльність уряду.

Література:

1. Беляев И. П. Американский империализм в Саудовской Аравии / Беляев Игорь Петрович. − М.: Изд. вост. лит., 1957. − 207 с.

2. Васильев А.М. История Саудовской Аравии (1745-1973) / Васильев А.М. – М.: Наука, 1982. – 612 с.

3. Bronson R. Thicker Than Oil: America's Uneasy Partnership with Saudi Arabia / Bronson Rachel. – New York: Oxford University Press, 2006. –353 р.

4. Executive Secretary Report to the United States. National Security Council. "United States Objectives and Policies with Respect to the Arab States and Israel" [Annex to NSC 129], Washington, April 7, 1952. − 3 р. [Електронний ресурс] // National Security Archive Electronic Briefing Book No. 78, Early Cold War US Propaganda Activities in the Middle East. − Режим доступу: http:// www.gwu.edu

5. United States Embassy, Saudi Arabia Memorandum from Glenn A. Abbey to the Department of State. [Anticommunist Propaganda], October 2, 1951. − 2 р. // National Archives. Record Group 59. Records of the Department of State. Decimal Files, 1950−1954 [Електронний ресурс] // National Security Archive Electronic Briefing Book No. 78. − Режим доступу: http:// www.gwu.edu