Политология/7. Глобалистика

Котова Ю.Р., Лук’яненко Д.І., керівник канд.політ.наук Халілова – Чуваєва Ю.А.

Донецький національний університет економіки та торгівлі

імені Михайла Туган-Барановскьго

Політична глобалізація та суверенітет держав

Глобалізація - процес всесвітньої економічної, політичної і культурної інтеграції та уніфікації. Основним наслідком цього є світовий поділ праці, міграція капіталу в масштабах всієї планети людських і виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних і технологічних процесів, а також зближення і злиття культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. У результаті глобалізації світ стає більш пов'язаним і більш залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається як збільшення кількості спільних для груп держав проблем, так і розширення числа і типів інтегруючихся суб'єктів. [1]

Проблема глобалізації достатньо широко досліджується багатьма економістами, політологами, соціологами та освітлюється у періодичних виданнях. Дослідженням глобалізації займались такі вчені, як: Долар, Краа, Сакс, Френкель, Ромер.

У даній статті розглядається політична глобалізація як процес поширення політичного панування, повноважень і форм правління, який впливає на суверенітет національної держави.

Сучасна держава являє собою політичний інститут, який має вищу юрисдикцією на всій відведеній йому території. В даний час чітко формується глобальна політика, яка впливає на суверенітет національних держав. Політична глобалізація перетворює сучасний світовий порядок, реконструюючи традиційні форми національної державності й перебудовуючи міжнародні політичні відносини.

Суверенітет проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання

Глобальна політика змінює традиційні уявлення про відмінності між внутрішньою і зовнішньою, внутрішньодержавної та міжнародної, територіальної і не територіальною політикою. Політичні рішення і дії в одній частині світу швидко відображаються у всьому іншому світі. Центри політичної дії і прийняття рішень можуть, завдяки сучасним засобам комунікації, перетворюватися на складні системи спільного прийняття рішень та політичної взаємодії. [2]

Глобалізація політичних ринків виражається насамперед у розширенні кола економічних суб'єктів, на запити яких змушені реагувати як національні уряди, так і міжнародні організації. Стосовно до національним державам вже не доводиться говорити про виняткову "національної" або "територіальної" належність економічних суб'єктів, інтереси яких беруть до уваги уряду. У широкому сенсі йдеться про те, що коло джерел політичної підтримки уряду (а значить, і суб'єктів, в чиїх інтересах формується економічна політика) виходить за рамки територіально-державних кордонів.

Стосовно ж до міжнародних економічних організацій політична глобалізація означає появу численних нових "гравців" світогосподарської системи (в першу чергу ТНК і неурядових організацій), вплив яких за низкою параметрів можна порівняти із впливом національних урядів. [3]

Конкуренція за владу у міждержавній системі не вимагає особливого культурного консенсусу між країнами. Відповідно виник такий феномен, як "глобальне правління" ("global governance"). Він означає розвиток спеціалізованих міжнародних організацій, таких, як Ліга Націй, ООН, Рада Європи та ін.

Сучасні глобалізаційні процеси стимулюють як добровільну, так і вимушену передачу влади: по вертикалі - наднаціональним інститутам і регіональним урядам, по горизонталі - ринковим силам.

Європейський Союз є найкращим прикладом вертикальної передачі влади нагору. Держави, що входять до складу Європейського Союзу, більше не є єдиними центрами влади в межах своїх власних кордонів. Політичні процеси, що відбуваються в ЄС можуть бути охарактеризовані як "наднаціональні". Серед інститутів ЄС особливо важливе положення займає Рада міністрів, оскільки він має в своєму розпорядженні правові інструменти, що дозволяють формулювати і проводити політику з мінімальним збитком для національної демократії. З усіх цих інструментів найбільш значними є "регулятивні", так як вони мають статус закону. Спори, що виникають з приводу тлумачення і застосування цих регулятивних правил тим чи іншим національним державою, вирішуються в Європейському Суді. З прийняттям Єдиного Європейського Угоди принцип одноголосності в рамках Ради міністрів був замінений - для значного числа проблемних сфер - принципом кваліфікованої більшості. Після чого цей принцип стали поширювати на все більш і більш широке коло питань, так що сьогодні навіть у провідних членів Союзу залишається все менше можливостей вдаватися до права вето і в якихось випадках, теоретично кажучи, вони можуть бути просто-напросто "заблоковані" .

Вертикальна передача влади вниз призвела до появи потужних субнаціональних урядів, регіональної і муніципальної влади, особливо у федеративних державах (США, Канада, Швейцарія, Австралія).

Глобальна політика сьогодні орієнтується не тільки на традиційні географічні інтереси, але і на безліч різноманітних економічних, соціальних, екологічних та інших проблем. Тому компоненти державного суверенітету - внутрішня влада, контроль за кордонами, політична автономія, невтручання - стикаються з безпрецедентними викликами. Зміни зачіпають всі складові концепції державного і національного суверенітету. Особливо сильно відчувають втручання у свої внутрішні справи слабкі держави, однак і відносно сильні держави повністю не можуть захистити свій суверенітет. У той час, коли багато держав Європи, відмовилися від багатьох елементів суверенітету, такі держави як США, Китай, Японія не відмовляються від внутрішньої автономії. Мається на увазі той факт, що під впливом глобалізації на національну державу, воно втрачає частину свого суверенітету, але при цьому зберігає державну автономію - здатність незалежно формулювати свої політичні цілі і досягати.

Література:

1. Интрилигейтор Майкл Д. Глобализация как источник международных конфликтов и обострения конкуренции // Проблемы теории и практики управления. - 1998. - № 6. – c. 110-115

2. Ю. Шишков. Глобализация и антиглобалисты// Журнал «Наука и жизнь». – 2002. - №9. – с. 10 - 14

3. Сакс Джеффри Д. Противоречия глобализации// Независимая газета. – 2000. - №4. – с. 6 - 8