Необхідність удосконалення правового забезпечення управління акціонерними товариствами залежно від їх розміру

Щербаков В.В.

здобувач інституту

економіко-правових досліджень

НАН України (м. Донецьк)

Застосовуваний нині уніфікований підхід до врегулювання правового статусу акціонерних товариств (далі – АТ) за загальним правилом розрахований на опосередковану модель АТ (середні АТ). У цьому сенсі щодо АТ застосовується такий самий підхід, як і до інших видів підприємств (господарських товариств). Однак для АТ, на відміну від інших видів, характерний великий обсяг імперативного регулювання, пов’язаний з високим рівнем публічності відносин, що складаються в рамках цієї організаційно-правової форми. При цьому це стосується не тільки відкритих (публічних) АТ, щодо яких застосування масованого імперативного регулювання є зрозумілим уже в силу їх законодавчого визнання публічними суб’єктами господарювання, а й закритих (приватних) АТ, на які в питаннях корпоративного управління здебільшого поширюються ті самі законодавчі вимоги, за невеликою кількістю винятків.

У великій низці випадків уніфіковані вимоги незалежно від розміру АТ вступають у протиріччя із законними інтересами малих АТ, необґрунтовано порушуючи їх свободу підприємницької діяльності покладенням непомірних для них обов’язків, які, з іншого боку, не є суспільно необхідними щодо таких АТ. Покладення на малі підприємства надмірних обов’язків без суспільної на те необхідності слід розглядати як порушення їх свободи підприємницької діяльності, яка гарантована Конституцією України та закріплена в ГК України. Щодо малих АТ сфера саморегуляції має бути значно розширена.

З іншого боку, потребують окремої уваги великі АТ, які з низки питань вимагають більш масованого імперативного втручання у визначенні їх правового статусу, порівняно з середніми АТ. Це необхідне для забезпечення балансу інтересів їх різноманітних носіїв у таких суперструктурах і захисту публічних інтересів, що полягають у забезпеченні ефективної діяльності таких структур. Такий висновок також базується на зазначених положеннях Конституції України та ГК України, тільки з іншого боку – з боку необхідності більш ретельної законодавчої розробки механізмів захисту публічних інтересів у процесі діяльності таких АТ, де управління є чи не найвизначальнішою складовою.

Баланс публічних і приватних інтересів має гнучкий характер, і в залежності від розміру АТ досягається дещо різними засобами. Якщо щодо малих АТ вбачається необхідність розширення сфери саморегуляції та посилення рівня захисту приватних інтересів засобами акціонерного законодавства, то щодо великих АТ, навпаки, необхідно розширювати коло правових засобів захисту публічних інтересів та нарощувати масив імперативних норм.

Існує три основні концепції підприємства - «мінімалізму» (проакціонерна модель підприємства), “холізму” (модель збалансованого врахування всіх груп внутрішніх інтересів за пріоритету інтересів підприємства), «анімалізму» (модель “корпоративної культури”, яка передбачає врахування як внутрішніх, так і зовнішніх інтересів). Мінімалізм характерний для становлення підприємств перехідних економік і економік ранніх етапів індустріального суспільства, породжує економіку підприємств. Холізм породжує економіку корпорацій. Анімалізм характерний для постіндустріального, інформаційного суспільства. На сьогодні під впливом ортодоксальної теорії вільного ринку більшістю підприємств України використовується концепція мінімалізму. Цьому сприяє чинне законодавство, яке також побудоване на цій концепції. Однак, на думку спеціалістів, вона прийнятна для малих і середніх підприємств, але неприйнятна для великих підприємств. На практиці великі підприємства схиляються до реалізації концепції холізму і навіть анімалізму. З трьох концепцій для стабільності в суспільстві найбільш прийнятним є застосування щодо великих АТ концепції анімалізму. Врахування цієї концепції у законотворчості є необхідною умовою перспективного просування у бік інформаційної економіки, а удосконалення законодавчої бази у розвиток цієї тенденції є насущною необхідністю вже поточного періоду.

Інформаційна економіка передбачає значні зміни в процесі виробничих відносин. Теоретичні знання,  як вища цінність  і основний товар, стає фактором формування нових моделей управління. Якщо в традиційному суспільстві з характерною для нього “збираючою економікою” основним ресурсом є земля, а в індустріальну епоху в умовах “товаровиробничої економіки” центральне місце займають власність і матеріальний капітал, то в інформаційному суспільстві відбувається перехід до "обслуговуючої економіки", коли домінуючу  роль починає грати сфера послуг, причому послуг інформаційних (фінансових, управлінських тощо).Через такі суттєві зміни змінюються не тільки методи управління такими підприємствами, а й правовий статус управлінців – посадових осіб, які здійснюють управління АТ. Практична реалізація концепції анімалізму є державною справою, яка передбачає необхідність у тому числі законодавчих рішень по забезпеченню перетворення великих підприємств у соціальні системи з високою корпоративною культурою, збалансованими внутрішніми і зовнішніми відносинами. Це вимагає особливих підходів до різноманітних сторін правового статусу великих акціонерних підприємств, й насамперед питань управління АТ, які відрізняються від загальноприйнятих рішень по врегулюванню питань управління середніми АТ.

Наприклад, не може бути однаковим підхід до врегулювання правового статусу директорів малих АТ, з одного боку, великих АТ, з іншого. Перші зазвичай знаходяться у трудових відносинах і у разі завдання підприємству збитків несуть матеріальну відповідальність за трудовим законодавством. Це може негативно вплинути на інтереси акціонерів та інших учасників господарських відносин з АТ, однак є достатнім для забезпечення публічних інтересів. Приватні ж інтереси можуть бути забезпечені в порядку саморегуляції. Робота директорів малих АТ, як правило, контролюється акціонерами, які через реальну можливість контролю й несуть основні ризики і відповідальність за стан справ на підприємстві. Навпаки, директори великих АТ фактично несуть повну відповідальність за стан справ на підприємстві, акціонери володіють менш вагомими засобами впливу на управління, а отже директори мають нести і юридичну (майнову) відповідальність за результати своєї діяльності. Такий підхід був би цілком виправданим як з практичної, так і з теоретичної точки зору (зокрема, з точки зору підприємницької теорії фірми, яка розглядає підприємство як сферу докладання підприємницької ініціативи осіб, що володіють організаційними ресурсом). Однак в уніфікованому порядку такий підхід не може бути застосований, бо був би не виправданим щодо малих та й середніх АТ. Отже його впровадження гальмується через те, що диференційований підхід до правового регулювання порядку управління АТ ще не знайшов необхідного наукового опрацювання і законодавчого закріплення.

Ще один приклад. Якщо у малих АТ наглядова рада не є необхідним органом, для середніх АТ вона обов’язкова для забезпечення інтересів акціонерів, які відстоюють у рамках наглядової ради їх представники, то, за досвідом зарубіжних країн, у великих АТ забезпечення балансу інтересів вимагає представництва у наглядовій раді не тільки акціонерів, але й інших груп зацікавлених осіб, зокрема, трудових колективів.

З точки зору підвищення ефективності управління АТ додатково до існуючих можуть бути сформульовані такі основні принципи організації корпоративного управління АТ залежно від їх розміру: підвищеного рівня імперативного регулювання щодо великих АТ та, навпаки, зниженого рівня імперативного регулювання щодо малих приватних АТ (відносно стандартного співвідношення імперативного та диспозитивного регулювання, встановленого щодо середніх АТ).