Кузубова Ксенія Олександрівна

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інстут»

Основні характеристики політичного дискурсу

На сучасному етапі розвитку суспільства зростає значення політичної комунікації, оскільки в умовах демократичного ладу питання влади відкрито обговорюється, а вирішення багатьох політичних питань залежить від адекватної їх передачі та інтерпретації. Особлива мова, що використовується при написанні політичного тексту, потребує детального вивчення та опису аби в майбутньому питання вірного тлумачення мовних явищ у політичному дискурсі та його прихованих інтенцій не викликало дивувань. Вивченням явищ позамовного та мовного впливу на створення та формування політичних текстів займається наука лінгвополітологія.

Лінгвополітологія або політична лінгвістика – відносно нова галузь мовознавства, що сформувалася як окрема наука в межах лінгвістики та політології з виразними рисами сучасних мовознавчих наук, зокрема когнітивістики та прагмалінгвістики. Центральним поняттям політичної лінгвістики є політичний дискурс – особливий вид дискурсу, мета якого є завоювання і утримання влади.

Не зважаючи на підвищену увагу до поняття політичного дискурсу загалом, досі не існує єдино вірного тлумачення цього концепту. Російські вчені Є. Переверзєв та В. Кожемякін відзначають, що на сьогоднішній день окреслилися як мінімум два підходи у його вивченні. Прибічниками першого є представники школи дискурс-аналізу, серед яких Є. Будаєв та А. Чудінов та ін.. На думку дослідників політичний дискурс є сукупністю соціальних, політичних та культурних характеристик, що визначають використання тих або інших засобів мовлення [1]. Відповідно другий підхід ґрунтується на власне лінгвістичному підході вивчення політичного дискурсу. Так, Р. Попов та О. Шейгал вважають, що формуванню певних поглядів у реципієнтів, вплив на їхню поведінку реалізується виключно за допомогою семантико-синтаксичних структур промовця. Аналізуючи запропоновані дослідниками обох підходів тлумачення, зауважимо, що ці дві дослідницькі стратегії доповнюють одна одну, адже мовні навички формуюються з огляду на середовище індивідуума та його внутрішніх бажань, тобто за допомогою екстралінгвістичних факторів. Оскільки у кожного реципієнта власний неповторний світогляд, його мовлення корелюється зі світоглядом співрозмовника, таким чином впливаючи на останнього. Тому вважаємо за доцільне під поняттям політичного дискурсу розуміти логічно-побудований текст, мовні конструкції якого обрано в рамках політичних інститутів та відповідної інституційної атмосфери і спрямовано на зміну світогляду цільової аудиторії з огляду на власний інтерес.

Відомо, що політика є цілеспрямованою діяльністю у взаємовідносинах між різними суб’єктами суспільного життя, що безпосередньо пов'язана з боротьбою та утримання влади. Відповідно дискурс політикуму – знакове відображення прихованих владних інтенцій мовця. Підтвердження нашим здогадкам знаходимо у працях Є. Перевєрзєва та В. Кожем’якіна, де політичний дискурс – здійснена в певних історичних та соціальних умовах інституційно організована і тематично сфокусована послідовність висловлювань, рецепція котрих здатна підтримувати та / або змінити відносини домінування та підкорення в суспільстві [4].

Згідно В. Павлуцької характер політичного дискурсу знаходиться в прямій залежності від його предмету, завдань, рівня професійності політиків, а також рівня політичної та громадянської культури суспільства [3]. Політичні висловлювання і думки експертів мають доволі відносний статус, стверджує дослідниця. Вони набувають сенсу тільки у співвідношенні з іншими висловлюваннями, що виголошуються представниками інших позицій. Зауважимо, що власне політичне поле є автономним та не залежить від інших полів або соціальних сил: професіонали можуть розраховувати лише на групи та сили, що знаходяться поза межами поля, а головною їх метою є продукування гасел та обіцянок [там само, с. 220]. Необхідно зазначити, що характер політичного інтересу цих груп залежить від їхнього соціального становища, політико-культурних уявлень та традицій, їхніх світоглядних принципах тощо. Отже, професійному політику необхідно не лише наситити свою промову символами, більш менш зрозумілими масам, а й обрати саме ті знаки, що б відповідали свідомості потенційних виборів та актуальній ситуації.

Знаковий або лексико-семантичний рівень політичної промови, за словами М. Гулей, представлений загальновживаною лексикою, що поділяється на ключові слова, слова-гасла та стилістично немарковану лексику [2]. Оскільки політичне мовлення відбиває ідеологію певного класу, вводить у вжиток набір певних суджень та понять, ідеологічних цінностей загальних та відомих для всіх, їхня декодація реалізується за допомогою тематичної лексики: la liberté, l’Afrique, Європа, Рада, децентралізація, la domination noir, des peuples Africains тощо.

За словами вченої, завдяки своєму семантичному змісту й частоті вживання, окремі слова та вирази політичної лексики стають ключовими або словами-гаслами. Вони є словами-маркерами, що несуть на собі найбільше семантичне навантаження та визначають основні положення політичної доктрини [там само, с. 18]: l’apharteid, que la justice soit présente pour tous, la discrimination, мирний діалог, інвестиції, реконструкція, жити по-новому, перезавантаження влади тощо. З-поміж ключових М. Гулей виокремлює слова класифікатори, що виражають певні поняття та мають на меті викликати певну реакцію у адресата. Ці слова мають широке коло значень і можуть вживатися у будь-якому контексті, мають завжди позитивне забарвлення та не підлягають критиці [там само, с. 19]. На нашу думку, перевага такого типу слів полягає у їхній спроможності поєднувати у собі абстрактне поняття з конкретним смисловим навантаженням певного контексту: співвітчизники, українці, коридор, єдність, безпека, les citoyens, mes compatriotes Américains, la fidélité, une reprise, la prospérité, la détérmination, la vitalité тощо.

До групи стилістично немаркованої лексики слідом за М. Гулей відносимо повнозначні лексеми, загальною ознакою яких є багатозначність та відсутність словниково закріпленої конотації [там само, с. 20], що дозволяє політикам часто вдаватися до їх вживання: la génération, la tâche, la danger, la principe, свобода, поштовх, договір, мир тощо.

Серед граматичних засобів, що використовуються в політичних промовах, виокремлюють займенники першої особи однини і множини: je / я, nous / ми [там само, с. 21]. Вони можуть вказувати або не вказувати на приналежність автора висловлювання до певної групи людей, що, на нашу думку використовується як маркер «свій – чужий». Роль індикатору приналежності до групи виконують також присвійні займенники: notre Constitution, notre allégéance, ma promesse, наша незалежність, наші співгромадяни, моя робота, наші партнери тощо. Вважаємо, що присвійні займенники дозволяють промовцю встановити певний рівень довіри до себе з боку слухачів, ототожнити себе з реципієнтами, підкреслити приналежність до них.

Список використаних джерел:

1. Будаев Э.В., Чудинов А.П. Современная политическая лингвистика [статья]  / Е.В. Будаев, А.П. Чудинов. – Екатеринбург : изда-во ГОУ ВПО «Уральский госуд. педагог. ун-т», 2006. – Вып. 17. – С. 123 – 136

2. Гулей М.Д. Лексико-граматичні особливості та композиційна структура французької політичноï промови (на матеріалі виступів Шарля де Голля і Жака Ширака) : автореф. на здобуття наук. ступеню кандидата філолог. наук : 10.02.05 «Романські мови» / М.Д. Гулей ; Київський нац. лінгв. ун-т. – Київ, 2004. – 26 с.

3. Павлуцька В.О. Політичний дискурс: особливості та функції // Вісник Житомирського державного університету. Випуск 39. Філологічні науки. – Житомир, 2008. – С. 218 – 221.