к.філол.наук Чуйко Г.В., Бухінська Сніжана

 

Особливості самоставлення та самоактуалізації студентів-психологів

 

У наш час, коли освіта намагається стати гуманістично й інди­ві­ду­аль­но орі­єн­тованою, а суспільство невтомно твердить про цінність людини, осо­бливо ак­туальною стає проблема вивчення шляхів саморозвитку особистості, реа­лі­за­ції закладеного в ній потенціалу, самоактуалізації, умов розвитку людини як ці­лі­с­ного самодостатнього суб’єкта, який перебуває в процесі саморозвитку і са­мо­вдосконалення. Дана проблема, започаткування розгляду якої традиційно пов’язується з гуманістичною психологією й іменами А. Ма­с­лоу та К. Род­жер­са, тепер займає важливе місце у психологічній науці, як за­ру­біжній, так і віт­чи­зняній. До різних аспектів роз­гля­ду феномена са­моактуалізації у різний час зве­рталися К. Роджерс, В. Франкл, Г. Ол­порт, С. Ма­дді, Д. О. Ле­он­тьєв, Л. О. Ко­ростильова, М. О. Вахрушина, М. Боднар, О. Бан­­дура, О. І. Мотков і багато ін. Зокрема, згідно Л. О. Коростильової, «у най­більш загальному вигляді само­ре­алізація як процес реалізації себе – це здій­сне­н­ня самого себе у житті та по­всяк­денній діяльності, пошук й утвердження свого влас­ного шляху в цьому сві­ті, своїх цінностей і сенсу свого існування в кожен мо­мент» [2, с.35]; це потреба і прагнення вдосконалення, реалізації людиною своїх сил і здібностей.

Поняття самоактуалізації введене в психологію А.Маслоу, який під даним про­цесом розумів реалізацію особистістю своїх найкращих здібностей і мо­ж­ли­во­стей, що є вродженою потребою і метою життя: «Говорячи про са­мо­ак­ту­а­лі­за­цію, я маю на увазі прагнення людини до самоздійснення, до втілення у дій­с­ність потенційно властивих їй можливостей. Це прагнення можна назвати пра­г­не­нням до самототожності, самобутності» [5, c.352]. Це  досягнення найпов­ні­шої людяності та по­вно­цінного розвитку. Само­ак­ту­алізація, на думку вче­ного, – спосіб життя, що базується на прагненні лю­ди­ни стати такою, якою во­на може стати: «Люди повинні бути тими, ким во­ни можуть бути. Вони по­ви­н­ні бути вірними своїй природі» [1]. При­ро­ду ж людини Маслоу, і за ним уся гу­маністична психологія, вважає доб­рою. В крайньому разі нейтральною, не ві­ря­чи у вродженість зла. Доречно тут пригадати Р. Мея, який писав: «Існують об­меження навіть для такої особистісної мети, як самоактуалізація. Рух за роз­ви­ток людського потенціалу виявився спад­ко­єм­цем … переконання в тому, що по мірі розвитку ми рухаємося до все більшої і більшої моральної досконалості. Праг­нення бути завжди хорошою пере­тво­рює людину не на етичного велетня, а на самовдоволеного педанта. Швидше, нам потрібно розвиватися в напрямку бі­­ль­шої чутливості і до хорошого, і до поганого. Моральне життя є діалек­тичною взаємодією добра і зла» [6, с.291-292].

Розуміння самоактуалізації як найповнішої реалізації людиною своїх ін­ди­­ві­дуальних здібностей, своєї природи, самовдосконалення, знаходимо ще у К. Го­льд­штейна, згідно якого: “організм керується тенденцією максимально по­в­но ак­туалізувати закладені в нього можливості, здібності, свою «природу»” [3]. Са­ме у нього Маслоу запозичив дану ідею. Проте історія ідеї значно довша: її витоки можна відшукати у глибинній психології К.-Г. Юнга (ідея індивідуації як становлення самості, внутрішньої суті людини) й індивідуальній психології А.Адлера (ідея самовдосконалення особистості). Доречно зауважити, що істо­рію феномену самоактуалізації можна й далі продовжувати у глибину століть.

Крім того, за Гольдштейном, оскільки люди мають різні внутрішні потенції, різними є і цілі та шляхи їх самореалізації [2, с.27]. При значному розриві між цілями та реаліями середовища організм вимушений відмовитися від окремих цілей і намагатися самоактуалізуватися на нижчому рівні; тобто можливість і ступінь самоактуалізації залежить від конкретної ситуації.

Згідно з К. Роджерсом, у кожній людині від народження живе прагнення до реалізації своїх здібностей і можливостей, що потребує сили для сво­­го здій­сне­ння. Цей керівний мотив життя особистості – тенденція само­ре­а­­лі­зації – яв­ляє собою «властиву організму тенденцію розвивати всі свої зді­б­но­сті, щоб збе­рі­гати й розвивати особистість» [1]. Отже, найважливіший мотив життя людини – актуалізувати себе, тобто зберегти й розвинути, максимально виявити кращі яко­сті своєї особистості, закладені від природи. Людиною керує процес росту, в яко­му реалізується її особистісний по­тен­ціал. До того ж К. Роджерс ствер­джу­вав, що ця конструктивна біоло­гі­ч­на те­нденція є спільною для всіх форм життя – вона властива не лише людям, навіть не лише тваринам, а й усьому живому. Це сутність життя [1]. Повноцінно функціонуючу особистість, за Роджерсом, харак­те­ри­зу­­ють: від­критість до переживань; екзистенційний стиль життя; організмічна до­ві­ра; ем­пірична свобода; креативність. Це осо­би­стість, яка цілком усвідомлює своє теперішнє Я. Це синонім оп­ти­мальної пси­­хологічної пристосованості, зрілості, повної відповідності і від­кри­тості до­сві­­ду; все це характеризує процес становлення такої особистості.

Розмежовуючи процеси самоактуалізації і самореалізації, Л.О. Коро­сти­льо­­ва стверджує, що перший здійснюється переважно у внутрішньому пла­­ні осо­бистості, тоді як самореалізація – у зовнішньому, хоча за суттю вони не від­рі­з­няються. На думку ж Д.О. Леонтьєва, хоча ці поняття використовуються як синонімічні, їх значення варто роз­ме­жу­­­ва­ти: поняття самореалізації значно ширше і означає процеси особистісного роз­­ви­тку і трансляції особистістю свого змісту іншим людям і культурі через тво­­р­чі та комунікативні процеси. Поняття самоактуалізації, навпаки, пред­став­ляє со­бою конкретну теоретичну трактовку розвитку і самореалізації особи­с­то­с­ті, що склалася в гуманістичній психології, що передбачає наявність врод­же­но­­­го по­тенціалу специфічно людських властивостей і характеристик, який по­ви­­нен за сприятливих умов розвитку розгортатися, переходячи з потенційної на ак­­ту­а­ль­ну форму [4]. Влучним є зауваження Леонтьєва, що переклад по­­няття «self­-ac­tualization» як «актуалізація Я» був би більш точним і аде­ква­т­ним, оскі­ль­ки са­ме в такому руслі воно витлумачується теоретиками гуманіс­ти­ч­ної психології.

Мета цієї статті – проаналізувати можливість існування зв’язку рис само­ак­ту­алізованої особистості (за методикою ЛіО, адаптованою О.О. Рукавішніковим) з її самоставленням (методика визначення самоставлення (МІС) Р. С. Пантілєєва). Вибірка складала 26 студентів-психологів.

Аналіз результатів показує: за методикою визначення самоставлення, яке ро­зуміється як уявлення особистості про сенс власного Я, виявлено, що у бі­ль­шої кількості досліджуваних, порівняно з рештою показників, у структурі само­ста­влення переважає самовпевненість, – у 30,77 % вибірки цей показник на ви­со­кому, у решти, 69,23 % – на середньому рівні, тобто зазвичай опитані впев­не­ні у собі й орієнтовані на успіх у повсякденних справах. Близькі до даного за зна­ченням для опитаних показники самокерівництва та самоцінності: біля тре­ти­ни студентів (27,08 %) вважають себе джерелом сво­їх успіхів і досягнень, зда­тні прогнозувати наслідки власних дій, здійснювати самоконтроль в аспекті емо­ційних переживань; стільки ж досліджуваних упевнені в собі, цінують себе як унікальну особистість і вірять у цінність власного Я для інших. Лише по 3,85 % студентів мають низькі значення цих показників (з браком віри у себе, во­льо­во­го контролю, вірою в залежність власного Я від зовнішніх обставин, залежні від критики й недооцінюють власне Я); у решти вибірки ці показники прояв­ля­ю­ться посередньо. Дещо менше у даній вибірці виражений показник відо­бра­же­но­го самостав­лення, де у 15,38 % опитаних високий рівень його прояву, отже, во­ни вважають себе прийнятими і належно оціненими оточуючими, що збі­ль­шує їх упевненість в результаті міжособистісної взаємодії; у більшості (73,08 %) – середній, ще в 11,54 % студентів – низький (вони схвалення від інших не очі­кують). Показники закритості, самоприйняття і самозвинувачення роз­різ­ня­ю­­ться не відсотками, а лише за середніми, де очевидно пере­ва­жає показник са­мо­прийняття (7,81 балів). На останній позиції – показник при­хи­льності до себе, оскільки, хоча у відсотковому вираженні він близький до по­каз­ника внутрішньої конфліктності, 11,54 % студентів з низьким рівнем при­хи­ль­ності до власної персони (невдоволених собою, невідповідністю реального «Я» ідеальному, з бажанням змінитися) – це об’єктивно гірше, ніж майже стіль­ки ж опитаних з низьким рівнем другого показника (з позитивним ставленням до себе, відчуттям узгодженості між своїми можливостями та вимогами оточення).

Згідно аналізу середніх, за даною методикою переважають показники са­мо­­впевненості (середня – 10,11 балів) та самоцінності (9,65 балів), що від­по­ві­дає середньому рівню прояву показників; інші середні – також в межах серед­ніх значень, проте вони досить значно менші за вищеназва­ні, особливо це стосується показника самозвинувачення (самоприниження) (5,11 балів).

За методикою ЛіО виявлено: 1) відносні оцінки опори та часу, що є базо­ви­ми, у досліджуваних дуже низькі, зокрема, лише у 6 опитаних орієнтація на се­бе дещо переважає опору на інших (у співвідношення 1 : 2,..), ці студенти біль­ше покладаються на внутрішні чуття та мотивацію, обираючи лінію поведінки у жи­тті, і є більш автономними, хоча й сензитивними до позиції іншої людини; це ни­жче, ніж у осіб, які самоактуалізуються; у решти студентів співвідношення вну­трішньої опори значно менше; тільки у 2 осіб компетентність у часі на­бли­жа­ється до самоактуалізаційної норми (1 : 4,75), решта опитаних виявили ча­со­ву некомпетентність – недостатність активного використання часу і орієнтацію не за принципом «тут і тепер», брак рефлексуючої концентрації на собі; тоді як осо­бистісний ріст на шляху самореалізації та самоздійснення включає розвиток ча­сової компетентності і опори на внутрішню спрямованість. Ситуація за­ко­но­мі­рна: ті, хто живуть не за принципом буття, «тут і тепер», розраховують на зо­в­нішню підтримку, вплив і розв’язання проблем; 2) серед інших шкал мето­ди­ки, з урахуванням позиції її автора, що саме оцінки між 50 і 60 балів характерні для особистостей, які знаходяться в процесі самореалізації, тоді як оцінки, вищі 60 Т-балів свідчать про бажання людини представити себе вільною і само­ак­ту­а­лі­зованою (а таким є 1 студент), найсильніше представлена шкала синергії (ці­лі­сності), за якою у 65,38 % осіб виявлені середні показники (що відповідають са­моактуалізації), друга позиція – за шкалою спонтанності – 57,69 % студентів; на­ступна – за шкалами екзистенційності та самоповаги; найменше таких по­каз­ни­ків за шкалами прийняття себе (19,23 %), реактивної чутливості (23,08 %), кон­структивної природи людини (26,92 % студентів); решта шкал – прийняття аг­ресії, комунікабельності, цінності самоактуалізації – на середньому рівні; згідно середніх показників по групі, переважають показники ко­му­ні­ка­бельності, прийняття агресії та реактивної чутливості (61,23; 59,27; 58,81 ба­лів); найменші середні показників конструктивної природи людини, прий­няття себе та спонтанності (53; 53,04; 53,61 балів), та це відповідає нормі самоактуалізації.

Кореляційний аналіз виявив статистично значимі зв’язки показника само­по­ваги (Sr) методики ЛіО з такими показниками методики МІС: самовпев­не­ні­стю (r = 0,43), самокерівництвом (r = 0,47), самоцінністю (r = 0,49), самоприхильністю (r = 0,43).

Висновки. 1. Студенти в основному розділяють цінності самоактуалі­зо­ва­ної особистості, знаходяться у процесі саморозвитку, досягши індивідуальних рі­в­нів самоактуалізації. 2. Окремий показник самоактуалізованості – само­по­ва­га – закономірно корелює з різними параметрами методики визначення само­ста­в­лення. 3. Результати дослідження не вселяють особливого оптимізму і не мо­жуть сприйматися як прогноз подальшого руху опитаних в напрямку са­мо­ак­ту­алізації. На підтвердження сказаного процитуємо Р.Мея: «Не пригадаю за ос­та­нні чотири десятиліття часу, коли так багато говорилося б про потенціал і мож­ливості людини, в той час як у самої людини було так мало упевненості в своїй здатності щось змінити психологічно чи політично. Всі ці розмови, по меншій мірі частково, представляють собою компенсаторний симптом, викликаний усвідомленням утрати сили, що нас тривожить» [6, c.19].

Література :

1.                 Дмитренко А. К. Основи гуманістичної психології / А. К. Дмитренко, Г.В. Чуйко. – Чернівці : Прут, 2002. – 268 с.

2.                 Коростылёва Л. А. Психология самореализации личности: затруднения в профессиональной сфере / Л. А. Коростылёва. – СПб. : Изд-во «Речь», 2005. – 222 с.

3.                 Леонтьев Д. А. Самоактуализация как … Истоки теории самоактуализации [Электронный ресурс] / Д. А. Леонтьев / Режим доступа: http://www.psychology-online.net/articles/doc-964.html. – Название с экрана.

4.                 Леонтьев Д. А. Самоактуализация как … Ответы критику, самокритика и эволюция воззрений Маслоу [Электронный ресурс] / Д.А. Леонтьев / Режим до­­ступа: http://www.psychology-online.net/articles/doc-973.html. – Название с экрана.

5.           Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы [Пер. с англ.] / А. Мас­лоу. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.

6.                 Мэй Р. Сила и невинность / Р. Мэй. – М.: Смысл, 2001. – 319 с.