аспірантка Кірієнко О.Д.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Стратегії побудови ідентичності індивіда в епохи модерну та постмодерну: підхід З. Баумана

Ідентичність індивіда постає актуальною проблемою сучасності. З.Бауман підкреслює, що вона є винаходом модерну. Індивід звертається до ідентичності в момент коли існує невпевненість, щодо типів та моделей поведінки, котрі б розуміли оточуючі і обидві сторони мали б уявлення як потрібно діяти у присутності один одного. Саме «ідентичність» є способом подолання такої невпевненості, що має виключно онтологічний статус своєрідного проекту. З позиції вченого, ідентичність – це критична проекція того, що варто знайти, чи уже знайдено (точніше: опосередковане твердження недостатності та неповноти останнього). Ідентичність є компонентом свідомості та практики модерну як індивідуальна задача і використовується індивідом, що шукає вихід із окресленої вище «невизначеності».

З. Бауман зазначає, що життя в період модерну набуває рис «паломництва». Для «паломників» істина завжди у іншому місці, що знаходиться на певній відстані, певному часовому проміжку. Бути «паломником» означає не просто «йти», а «йти до чогось». Напрям руху «паломника» створює ціле із фрагментів, неперервність із епізодів. Усі значення та смисли такого світу формуються рухом «паломників» до фінальної межі, де знаходиться значення «паломництва». Подібне введення значення і є «побудовою ідентичності». «Паломник» та «пустельний» світ, по якому він рухається, набувають свого значення один через одного. Існує відстань між метою (значенням світу та ідентичність «паломника» завжди ще не досягнуті, завжди в майбутньому) та теперішнім (стан паломника) [2].

Модерний «паломник» опирається на стійкість світу, по якому він простує. Світ набуває рис лінійності й кумулятивності з одного боку та гнучкості з іншого, таким чином, щоби ідентичність могла бути сформована «по бажанню», проте систематично. Головна проблема епохи модерну полягає не у побудові ідентичності, а у можливості її збереження, особливо у світі де присутня стійкість, проте немає виразності [1].

Постсучасність втрачає власну стійкість, визначеність та безперервність. Вона демонструє радикальну індивідуалізацію, живе в умовах посткультури, де культура більше не означає культивування із певних визначених цінностей, проте дорівнює ринку культурного плюралізму (так як і решта соціальних сфер). В такому світі ідентичність може бути прийнята чи ж відкинута на зразок зміни одягу. Таким чином, «паломництво» як життєва стратегія втрачає власне значення і стає малоуспішною. Керівним принципом раціональної поведінки є вимога жити одним днем, таким чином роблячи «гру» максимально короткою, остерігаючись довготермінових домовленостей та можливостей бути фіксованим тим чи іншим способом. Стрижнем постмодерної стратегії життя – є не побудова ідентичності, проте, уникнення фіксації. Відбувається своєрідне дроблення на епізоди, де кожний є відрізаним від свого минулого та майбутнього, набуваючи ознак автономності та самодостатності [3].

Для окреслення типів стратегій побудови ідентичності в епоху постмодерну З. Бауман використовує метафори «гравець», «бродяга», «турист» та «фланер».

Перший тип «фланер» («той, що прогулюється») характеризується епізодичністю та еклектичністю. Прогулянка представляє частину реальності, послідовність епізодів, що є подіями без минулого та без явних наслідків для майбутнього. Слово «mall» спочатку позначало алею для прогулянок, проте більшість «молів» сьогодні – торгові центри, де «роблять покупки, щоб прогулятися» і «прогулюються, щоб зробити покупки». У подібних світах кожний – об’єкт впливу, що є необтяжливим та непомітним, внаслідок дії якого – приманка сприймається як щире бажання, тиск як намір. Торгові центри – світи, що існують на поверхні, де все в тенденції і перетворюється в об’єкт пильної уваги, де залежність помилково приймається за свободу, а свобода тяжіє до залежності.

«Бродяга» – в даному типі життєвої стратегії не існує жодного чіткого маршруту, адже траєкторія є фрагментарною. З. Бауман підкреслює, що «бродяга раннього модерну блукав по осілих місцях», осілими була більшість, «бродяг» – одиниці. Постмодерн вносить суттєві корективи – тепер бродяга обирає такий спосіб життя не через відразу до осілого способу чи труднощі, а у зв’язку із дефіцитом осілих місць (наприклад відсутності роботи та засобів до існування у країнах, що розвиваються). Для «бродяг» – індивідів виключених із глобального процесу – світ є тюрмою, із жорсткими обмеженнями на свободу пересування. Такими «бродягами» є претенденти на отримання політичного захисту, нелегальні мігранти та біженці.

Подібно до «бродяги», «турист» також колись перебував на межі соціальної діяльності (тоді як «бродяга» був маргінальною особистітю, туризм був маргінальною діяльністю). «Турист» постійно перебуває в русі, свідомо і систематично шукає досвід – новий і різноманітний, адже радості буденного досвіду стираються та набридають. На відміну від бродяги, турист має дім – своєрідну частину туристичного набору безпеки. Проблема, полягає в тому, що саме життя такого індивіда перетворюється в одну велику туристичну пригоду, оскільки поведінка туриста стає способом життя, і туристична позиція перетворюється на репутацію все менш очевидно, яке з місць відвідування є домом. «Дім» зберігається на горизонті життя «туриста» як дивна суміш укриття і в'язниці.

«Гравець» – четвертий тип життєвої стратегії індивіда постсучасності. Світ гри – гнучкий та невловимий; вправність гравця – єдина суттєва річ. Головна проблема полягає в необхідності передбачення та попередження ходів супротивника. Правила, за якими грає суб’єкт можуть мати виключно евристичний характер, а не бути алгоритмічними командами. Світ гравця – це світ ризику, інтуїції, обережності. Кожна нова гра починається з початку, відповідно, яким би гучним не був попередній результат – він не анульовує поразки та не повинен надавати жодних переваг. Знак постмодерної зрілості індивіда – готовність віддаватися грі щиро – як це роблять діти [2].

Таким чином, модерна проблема ідентичності індивіда полягала у необхідності збереження її стійкості та довговічності, постмодерна – уникнення фіксації та збереження свободи вибору. Ключовим моментом «твердої» епохи (модерн) є «творення» (creation) ідентичності, плинної (постмодерн) – повторне використання (recyсling).

Висвітлені вище стратегії життя більшою мірою, аніж бюрократичний режим управління і координації соціальних процесів, формують політичну та моральну орієнтацію індивідів в епоху постмодерну. Серед спільних рис цих життєвих стратегій – фрагментарність, виступи проти прив’язаності, перешкоджання творенню тривалих контактів із взаємними зобов'язаннями. Таким чином, політична неспроможність індивідів епохи постмодерну є наслідком естетичної акцентуації (що є базовою у всіх чотирьох типах) і орієнтації виключно на атрибути суб’єкта по відношенню до об’єкта – інтерес, хвилювання, задоволення, при цьому ігноруючи для орієнтації риси та якості самого об’єкта. У результаті переведення індивідуальної автономії в опозицію до громадянських та моральних зобов'язань значимі до цього області людських відносин маргіналізуються.

Література:

1. Бауман З. Плинні часи. Життя в добу непевності/ Зигмунт Бауман; пер. з англ. – К. : «Критика», 2013. – 176 с.

2. Ваuman Z. From Pilgrim to Tourist - or a Short History of Identity // Questions of Cultural Identity. London, 2000. P. 18-35. 

3. The sociology of Zygmunt Bauman: challenges and critique / ed. by Michael Hviid Jacobsen and Poul Poder. – Cornwall: Ahgate, 2008. – 420 p.