Регіонознавство і регіональна організація суспільства

К.г.н. Кирилюк Л. М., Люлько О. В.

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, Україна

НАТО: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТА ЕВОЛЮЦІЯ

Постановка проблеми. В сучасній складній суспільно-політичній ситуації, що склалася в Україні, все більше людей нашої країни звертає увагу на військово-політичний блок НАТО. На думку більшості з них, саме ця організація може надати дієву допомогу нашій державі та гарантувати дієву її безпеку. Тому в цій публікації ми спробуємо окреслити історичні рамки, еволюцію та географію країн, що входять до найпотужнішої та найефективнішої з усіх військово-політичних організацій сьогодення – Північноатлантичного Альянсу.

Аналіз попередніх досліджень. Аналіз попередніх досліджень засвідчує, що питаннями історичного розвитку та формування НАТО, як однієї із найвпливовіших організацій світу займалося чимало як вітчизняних так і закордонних вчених та розкрили основні особливості цієї організації у своїх працях. Для прикладу візьмемо фундаментальну працю Федонюка С. «НАТО: історія, структура, діяльність, перспективи», де автор чітко окреслив загальні тенденції розвитку блоку впродовж свого існування. Також визначальними є праці Дзвінчука Д. «Північноатлантичний альянс: історія, функції, структура та відносини з Україною», Глєбова В. В. «Арабський Захід і НАТО», Коломієць В. «Проблеми чотирьох літер: НАТО», а також праця Фікрата Мехдізаде «Вплив НАТО на стан і перспективи розвитку середовища безпеки» в яких всебічно охарактеризовано сучасний стан та перспективи розвитку цієї організації.

Мета статті. Метою даного дослідження є аналіз історичного розвитку організації та географія країн, що входять до військово-політичного блоку НАТО починаючи від його заснування до сучасних днів та визначення етапів розширення Альянсу.

Виклад основного матеріалу. Абревіатура із чотирьох літер НАТО – організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization –NATO) – це альянс у складі 28 держав Європи та Північної Америки, першочерговим завданням якого є досягнення мети Північноатлантичного договору, підписаного 4 квітня 1949 року у Вашингтоні [3, с. 32].

За Вашингтонським договором Альянс покликаний забезпечувати свободу, захист та безпеку країнам-членам НАТО, знаряддями досягнення яких виступають військові та політичні засоби, дотримання цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв'язання конфліктів. НАТО є гарантом захисту та свободи для країн-учасниць блоку, а отже будь-який збройний напад на одну із учасниць буде розглядатися як напад на весь союз, що в свою чергу призведе до агресії з боку Альянсу.

Зародження НАТО тісно пов'язане із подіями закінчення Другої світової війни. Тому зважуючи на це, намагатимемося виявити корінні передумови еволюції НАТО. Якщо згадати часи Французької революції, за останні двісті років, Європа змогла лише три рази мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть обличчям перед великими змінами. Перший скелет європейської безпеки був розроблений на Віденському конгресі у 1815 році, що стримував загрозу великомасштабної європейської війни впродовж 99 років. Молоді США, як держава залишились збоку, хоча за сорок років брали участь у двох війнах з Англією [4, ст.1].

Наступного разу через 104 роки після Віденського конгресу скелет європейської безпеки був трохи змінений в 1919 році у Версалі, де головну роль взяв на себе Президент США Вудро Вільсон, але він поспішив відійти від участі в будь-яких структурах, які вони самі і створили. Це рішення сприяло послабленню Америки і призвів до відновлення загальної війни двадцять років потому. Але у 1945 році прийшов час для перегляду основних засад європейської безпеки, потужні держави побудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Постдамській конференціях і закріплених у Статуті ООН. Два роки після того у 1947 році західноєвропейські лідери збудували більш ефективну структуру спільної безпеки для мирного часу, а у фундамент були закладені «план Маршалла», «доктрина Трумена» НАТО, атлантичне партнерство та провідна роль Америки. Саме ця система відображала передові ідеї та цілі американської політики в Європі після Другої світової війни. У післявоєнні роки країни Східної і Західної Європи опинилися між ідеологічними та політичними бар'єрами часів холодної війни [1, с. 16]. Спільною рисою для цих часів була взаємна недовіра і підозрілість у відносинах, в основі яких було покладено два чинника:

Ø монополія США на атомну зброю;

Ø Радянська армія перебувала в центрі Європи [5, ст.8].

Основними засадами для заснування Північноатлантичного альянсу став Брюссельський договір, який запропонував 22 січня 1948 року міністр закордонних справ Великої Британії Ернест Бевін щодо створення Союзу західних держав, пропозиція була підтримана і договір був підписаний у березні 1948 року, до складу якого входило п'ять держав Західної Європи ( Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство Великої Британії та Франція) задля створення колективної системи безпеки і оборони, метою якої було більш ефективне протистояння ідеологічній, політичній та військовій загрозам національної безпеки [6, с.7]. Цей договір став первинним поштовхом у реконструкції безпеки Західних держав, яку спричинили події Другої світової війни і таким чином стимулював побудову оборонної організації Західноєвропейського Союзу. Таким чином міністри закордонних справ країн-членів Брюссельського договору 27-28 вересня 1948 року заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Незадовго після підписання договору у Брюсселі відбулися переговори зі США та Канадою про створення єдиного спільного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки взаємних зобов'язань між Європою і Північною Америкою. Держави, які підписали Брюссельський договір у 1948 році запропонували Данії, Ісландії, Італії, Норвегії та Португалії увійти до складу НАТО, що вони і зробили у 1949 році. Таким чином число повноправних членів НАТО збільшилося до 12 учасників.

Головною подією переговорів 1 грудня 1948 року у Вашингтоні між США, Канадою та членами Брюссельського договору, стало підписання Вашингтонського договору у квітні 1949 року, як наслідок забезпечило підґрунтя для повноцінної діяльності Організації Північноатлантичного договору. 12 березня 1952 року першим Генеральним секретарем Альянсу було обрано лорда Ісмея із Великої Британії і цього ж року до складу НАТО увійшло ще дві держави – Греція і Туреччина.

6 травня 1955 року під час Паризької конференції до складу НАТО офіційно приєдналася Федеративна Республіка Німеччини, це в свою чергу мало вагоме значення для захисту центральної Європи. Кордони НАТО безпосередньо стали межувати із зоною окупації СРСР.

У 1982 році до Альянсу вступила Іспанія.

Після його розпаду СРСР відбувається перехід країн Східної Європи на основі ринкової економіки і різке відділення їх у питаннях національної безпеки від Російської Федерації як правонаступниці СРСР.

В середині 90-х років ХХ ст. з початком відновлення військової могутності Росії гостро постало питання національної безпеки колишніх країн Східної Європи. І вони дружно подають заяви про вступ до НАТО. Як наслідок у 1999 році членство прийняли Польща, Чеська Республіка та Угорщина.

21 – 22 листопада 2002 року у Празі на саміті НАТО відбулося обговорення щодо членства у НАТО ще семи країн: Естонія, Литва, Латвія, Болгарія. Румунія, Словаччина та Словенія.

26 березня 2003 року на цей раз у Брюсселі на черговому засіданні Північноатлантичної ради міністри закордонних справ семи країн-претендентів до вступу підписали Протоколи про приєднання до Північноатлантичного альянсу і 2 квітня Естонія, Литва, Латвія, Болгарія, Румунія, Словаччина та Словенія стали офіційними учасниками НАТО [2, с. 67].

Останніми державами, які вступили до складу НАТО 1 квітня 2009 року стали Албанія та Хорватія. Таким чином станом на 1.11.2014 р. склад країн-учасниць НАТО такий (табл.1). Необхідно також відмітити, що Ісландія залишається єдиною країною-учасницею блоку, яка впродовж півстоліття перебування у ньому немає своїх регулярних військ.

Таблиця 1.

Хронологія вступу країн-членів до Північноатлантичного Альянсу

Роки входження до НАТО	Назви країн-членів НАТО
4 квітня 1949 р.	Країни-засновниці: Бельгія, Велика Британія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія ва
18 лютого 1952 р.	Греція, Туреччина
6 травня 1955 р.	Німеччина
30 травня 1982 р.	Іспанія
12 березня 1999 р.	Польща, Угорщина, Чехія
2 квітня 2004 р.	Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія
1 квітня 2009 р.	Албанія, Хорватія

Але цей список не є завершеним на сучасному етані розвитку. Сьогодні триває процес розширення НАТО, тобто включення нових країн-кандидатів до списку Альянсу. Прийняття нових бажаючих до списку членів Північноатлантичного блоку відбувається відповідно до статті 10, в якій ідеться, що будь-яка європейська держава має повне право розвивати принципи договору та здійснювати свій внесок у підтриманні безпеки та свободи Північної Атлантики та таким чином стати офіційним членом Альянсу. Про особливі зобов'язання, які беруть на себе кожна із країн згадується в інших статтях. Жодне з цих зобов'язань не впливає на їхні права та обов'язки, зафіксованими Статутом ООН.

Всю історію розвитку Північноатлантичного блоку можна прослідкувати у вигляді послідовних періодів, але окреслити їх межі можна лише умовно, тому що процеси співпраці між членами союзу у різних сферах діяльності (політична, військова, економічна, гуманітарна) не завжди збігаються. Попри це офіційна історіографія Альянсу беручи до уваги чіткість змін щодо принципів, завдань і механізмів діяльності, окреслює основні віхи його розвитку.

Перший період охоплює проміжок часу з 1949 по 1956 роки і являє собою періодом розв'язання проблем безпеки, становлення системи спільної оборони, структури основних органів НАТО та подальший пошук їх оптимізації. Першим кроком виявилося рішення у жовтні 1949 року Конгресом США про надання військової допомоги європейським членам Атлантичного пакту у розмірі 1 млрд. доларів США [1, с. 21].

Наступний етап у розвитку НАТО розпочався у грудні 1956 року із схваленням Північноатлантичною радою рекомендацій, запропонованими у доповіді Комітетом трьох (Гаетано Мартіно з Італії, Хальварда Ланге з Норвегії та Лестера Пірсона з Канади), де ішла мова про невійськове співробітництво в межах Альянсу. Характерною особливістю цього періоду був розвиток консультацій, пропозицій між членами-учасниками стосовно подальшої діяльності в різних сферах діяльності щодо відносин між Заходом і Сходом. В подальшому ці консультації та рекомендації допомогли створити сприятливу атмосферу політичних відносин ще на ранніх етапах розвитку взаємовідносин [1, с. 24].

Початком третього періоду можна вважати 1967 рік після схвалення Північноатлантичною радою доповіді «Про майбутні завдання Альянсу». Це свого роду стало новою стратегічною концепцією НАТО, де члени брали на себе відповідальність підтримувати військовий потенціал для оборони та стримування напруги між відносинами двох блоків [1, с. 25]

Одночасно із зовнішньою та внутрішньою трансформацією НАТО, яка тривала ще з періоду закінчення холодної війни, Альянс створив у 1997 році Раду Євроатлантичного партнерства, що стала заміною Ради Євроатлантичного співробітництва 1991 року створення, як засіб задля проведення консультацій, конференцій між партнерами Євроатлантичного регіону.

НАТО також створив нові структури, які забезпечували розширення зв'язків партнерства між Росією (Рада Росія – НАТО створеної у травня 2002 року) та Україною (Комісія Україна – НАТО створеної у липні 2007 року) і поглиблений курс взаємозв'язків із зацікавленими країнами Середзеноморського регіону (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко, Туніс) [2, с. 68].

У 2010 році Північноатлантичний Альянс прийняв нову концепцію подальшого розвитку «Активна участь, сучасна оборона», що являла собою пакет трьох основних завдань НАТО в новій геополітичній атмосфері, це насамперед колективна оборона, врегулювання кризових явищ та безпека на основі співпраці.

Висновки. Підсумовуючи вище наведені факти можна стверджувати, що військово-політичний блок НАТО починаючи з другої половини двадцятого століття і до цього часу є однією із найвпливовіших організацій світу в сучасному геополітичному просторі. Вона об'єднала найбільш потужні держави Західного світу на основі спільних інтересів, цінностей і принципів. З часу створення Альянс взяв на себе суто військові та політичні функції, який покликаний передусім забезпечити свободу та безпеку усім країнам-учасницям шляхом колективної оборони.

Література

1. Дзвінчук Д. Північноатлантичний альянс: історія, функції, структура та відносини з Україною : навч. посіб. / Д. Дзвінчук. – Місто НВ, 2012. – С. 603.

2. Інститут Євро-Атлантичного Співробітництва /далі – ІЄАС / – Арк. 67. – С.84.

3. Коломієць В. Проблеми чотирьох літер: НАТО //День. – 2006.– 27 сент. (№163). – С.4.

4. НАТО: довідник, видання присвячене 50-ій річниці Альянсу, 1999. – С.593.

5. Федонюк С. В. НАТО: історія, структура, діяльність, перспективи : навч. посіб. / С. В. Федонюк. – Луцьк, 2008. – С.259.

6. Усе про НАТО: історія та сучасність. Довідник. – С.32.