Ґудзь В.В., Клокова І.О.

ПОЧАТКИ БУДІВНИЦТВА ОБОРОННИХ СПОРУД

НА СХОДІ УКРАЇНИ

З кінця ХV ст. Північне Причорномор'я стає об'єктом пильної уваги трьох сусідніх державних утворень: південна його частина – Туреччини та її васала Кримського ханства, північно– східна – Московської держави, а північно–західна – Польсько–Литовської. Кожна з названих сторін намагалася закріпитися в регіоні, щоб, перш за все, протистояти іншій. Мета дослідження – простежити початковий етап будівництва оборонних споруд на українсько–російському прикордонні у XVIІ ст.

Окремі з цих питань привертали увагу дослідників, починаючи з XVIII ст. Так, наприклад, І.К.Кирилов зазначав, що м. Бахмут починалося з дерев'яного острогу: "а в 710 году на том месте учинена земляная фортеция..., а вкруг посаду с трех сторон зделан полисад, а с четвертую вал земляной" [1, с. 201]. Проте деякі науковці намагаються довести, що Бахмут (з 1924 р. – м. Артемівськ Донецької обл.) бере свої витоки від Бахмутівської сторожі, відомої з розпису московських сторож 1571 р.

Аналогічні неточності мають місце і при датуванні інших міст регіону, що виросли на місці колишніх оборонних споруд другої половини XVII ст. Порівняно мало надавалося уваги, за винятком праць В. Загоровського [2; 3] та окремих згадок в "Історії міст і сіл УРСР", дослідженню оборонних споруд в межиріччі Мжі та Коломаку, де пролягала Муравська дорога, а також в Пооріллі наприкінці XVII ст. Краще вивчено стан заселення й заснування населених пунктів у XVII–XVIII ст. у південно–східній частині регіону – в межах нинішньої Донеччини. Найбільше зробив у цьому краєзнавчому напрямі професор В. О. Пюрко, який спеціально дослідив історію заснування донецьких міст [4]. У 2007 р. вийшов історичний нарис В. Пірко [5], який можна вважати першою спеціальною роботою з теми, де, щоправда, більше йдеться про прикордонні споруди XVIIІ ст. Загалом більшість публікацій стосуються історії оборонного будівництва Росією на її Півдні у XVIIІ ст., а його початки у XVII ст., досліджені ще недостатньо.

З метою попередження раптових татарських вторгнень московський уряд у ХVI ст. вживає ряд заходів для захисту південних рубежів. Крім вдосконалення сторожової та станичної служби, він мириться з втечею селян на південні окраїни й утворенням на Дону козацької вольниці. Головне – на південних рубежах Московського царства наприкінці ХVI ст. було зведено ряд укріплених міст, що все далі заглиблювалися в степи: Лівен (1586), Воронежа (1586), Єльця (1592), Кром (1595), Бєлгорода (1598), Оскола (1598), Валуйок (1599), Цареборисова (1599). відновлення Курська (1567) [5, с. 11]. Зведені на татарських сакмах міста з фортечними стінами і військовими гарнізонами стали не тільки перешкодою на шляху ворожих вторгнень, але й притягальною силою для нових поселенців.

Аналогічно діяла в той час і Річ Посполита, яка руками українців зводила замки на Поділлі, в Середньому Подніпров'ї та розміщувала в них реєстрових козаків. Саме українському козацтву належать перші оборонні споруди в цьому регіоні. До числа найбільш ранніх відноситься м. Самар на правому березі р. Самари (нині селище Шевченкове м. Дніпропетровська). З м. Самар пов'язані початки запорозької святині – Самарського Пустинно–Миколаївського монастиря, перші згадки про який належать до 1572 р. [6, с. 129–130].

Подальший ріст населення на півдні і набіги татар, змусили царський уряд перейти від зведення укріплених міст до будівництва оборонних ліній. У 1635–1658 рр. була збудована Бєлгородська засічна лінія. У її спорудженні взяли участь московські і новгородські стрільці, що прийшли на "московську службу", переселенці з Правобережної України. Лінія простяглася від р. Ворскли, на заході, до р. Челнової на сході. Загальна її довжина становила 798 км. [2, с.143–155]. Лінія перетинала татарські сакми, складаючи немалу перешкоду на шляху ворожих вторгнень у межі Слобідської України та Росії. На ній виросли нові міста: Охтирка, Вільнів, Олешня, Карпів, Болохів, Нежиголь, Короченськ, Новий Оскол та ін., що стали місцем зосередження не тільки військових гарнізонів, але й господарської діяльності.

Зведення Бєлгородської лінії значно прискорило заселення як півдня Росії, так і Слобідської України. Селилися тут поруч з вихідцями із Росії українські селяни і міщани, що втікали від поширення фільварково–панщизняної системи господарства та наступу католицтва у Речі Посполитій.

У зв'язку з масовими переселеннями українців, російський уряд згодом визнав за більш доцільне селити їх компактно. Перше таке компактне поселення 1638 р. було викликане поразкою селянсько–козацького повстання під керівництвом Павлюка. Польські посли в Посольському приказі в Москві вимагали повернення 20 тис. українців, що переселилися в межі Росії після поразки повстання [7, с. 41]. Путивльський воєвода в червні 1638 р. повідомляв Розрядний приказ, що влітку до Путивля прибуло 10 000 українських переселенців. Частина з них була поселена на Бєлгородській лінії, що будувалася, а велика група на чолі з гетьманом Я. Острянином була влаштована на південь від неї, де заснувала місто Чугуїв і перший козацький полк на Слобожанщині [8, с. 44]. Проживали українські переселенці у Чугуєві недовго і незабаром повернулися в межі Речі Посполитої. На відведених їм землях були оселені російські служилі люди [3, с. 45].

У середині ХVII ст. на південь від Бєлгородської лінії виникає ціла область, заселена українським і частково російським населенням, що одержала назву Слобідської України. До середини 80–х рр. на цій території створюється 5 слобідсько–українських полків (Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський), що прикривали південні окраїни Російської держави від раптових татарських вторгнень. Про інтенсивне заселення цього регіону свідчать такі дані: якщо в 1648 р. на Слобожанщині, за підрахунками А. Г. Слюсарського числилося 29 поселень, то в 1686 р. їх кількість зросла до 232. У них проживало близько 250 тис. чоловік [7, с.112–113; 5].

У середині XVII ст. швидкими темпами заселялася не тільки середня течія Сіверського Дінця, але й здійснювався перехід населення зі Слобідської України на нижню течію Дінця і Дон. Запорожці, влаштовуючи свої зимівники на берегах Самари та її приток, у верхів'ях Міуса, заводили рибні промисли на узбережжі Азовського моря, все більше освоювали так звану "Кримську сторону", тобто правий бік Сіверського Дінця.

До "Кримської сторони" російський уряд проявляв інтерес ще з середини ХVІ ст. Сторожова і станична служба, спостерігаючи за Муравською, Ізюмською та Кальміуською сакмами, доходили до верхів'їв Самари, Торця, Бахмуту і Міусу [8, с.223, 233]. У зв'язку зі зміцненням прикордонної служби та будівництвом міста Цареборисова (1599 р.), спостерігався прихід для лову риби і для полювання мешканців прикордонних російських міст, особливо тих, з яких набиралися сторожі і станичники – Путивля, Рильська, Бєлгорода та ін. З кінця ХVІ ст. чи не найбільше приваблювала їх виварка солі на Торських соляних озерах [7, с. 312]. Серед тих, хто став у той час постійно використовувати озерну ропу для виварки солі, були ченці Святогірського монастиря, який згадується ще з початку ХVІ ст.

На початку ХVІІ ст., у зв'язку з іноземною інтервенцією і селянською війною, прикордонна служба на південних рубежах Росії припинила своє функціонування. Очевидно, це ще більше активізувало проникнення на цю територію українського козацтва.

З другого десятиліття ХVІІ ст. відзначається щорічний прихід на Середній Донець, Тор (нині Казенний Торець) для різних промислів жителів південних міст Росії і "черкас" (вихідців із Правобережної України). Наприклад, рильчанин А. Васильєв 27 травня 1622 р. у Розрядному приказі розповідав, що в 1620 і 1621 рр. ходив з Рильська до Бєлгорода, а звідтіля разом з бєлгородцем Маденовим – на Донець "сіль варити і для звіриного бою, і для меду" і на деякий час зупинявся у печерному Святогірському монастирі. Солевари розташовувалися "табором" і будували біля озер різні укріплення, "солеварні курені", навіть збудували церкву. Проте часті набіги кримчаків і ногайців на Торські соляні промисли спонукали солеварів звернутися до російського уряду з проханням збудувати біля озер острог з "ратними людьми", а під прикриттям острогу завести прибуткові казенні варниці [4, с. 13].

У 1684 р. розпочалося будівництво системи укріплень від Сіверського Дінця – так званої Торської лінії, яка стала своєрідним продовженням Ізюмської (1679-1681 рр.). У 1697 р. татари зруйнували соляні варниці та, частково, острог на Торі, через що місцеві солевари переселилися на р. Бахмут, де ропа виявилася більш якісною. У 1701 р. тут згадується слобода, і, таким чином, цей рік можна вважати роком заснуванням міста Бахмута [4; 5].

Отже, перелічені вище фактори, особливо міграційний рух з Подніпровя в межиріччя Дінця й Дону, поступове освоєння переселенцями природних ресурсів регіону та постійна загроза татарських нападів примушували не тільки керівництво козацьких загонів, але й царський уряд задумуватися над подальшими заходами щодо зміцнення безпеки південних окраїн: зведення оборонних споруд і колонізація краю.

1. Кирилов И.К. Цветущее состояние Всероссийского государства / И.К.Кирилов . – М.: Наука,1977.– 326 с.

2. Загоровский В. Белгородская черта / В.П.Загоровский.– Воронеж: Изд-во ун-та, 1969.

3. Загоровский В. Изюмская черта / В.П.Загоровский. – Воронеж: Изд-во ун-та, 1980. – 238 с.

4. Пірко В. О. Міста Донеччини в XVІІ–XVIII ст. / В. О. Пірко // Нові сторінки з історії Донбасу. – Донецьк, 1998. – Кн. 6. – С. 5-20.

5. Пірко Василь. Оборонні споруди в межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця / Василь Пірко. – Донецьк: Східний вид. дім, 2007. – 176 с.

6. Мицик Ю. А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. – Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1997. – 176 с.

7. Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII вв. / А.Г. Слюсарский. – Харьков: Обл. кн. изд-во, 1964. – 458 с.

8. Разрядная книга 1475–1598 гг. / ред. В.И.Буганов – М.: Наука, 1966. – 617 с.