К.ф.н. Левченко А.В.

Хмельницький національний університет

ПРОБЛЕМА ОСОБИСТОСТІ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ДИСКУРСУ

Проблема особистості є однією з фундаментальних в теоріі філософського знання. Вона знайшла своє відображення в роботах більшості великих філософів, антропологів, культурологів. Тема людини, дискутувалась в різних флософських школах і підходах по-різному. Серед них можна виділити основні: об'єктивно-ідеалістичне розуміння суті людини, суб'єктивно-ідеалістичне, метафізично-ідеалістичне, діалектико-ідеалістичне, ірраціональне.

Важливість вирішення питання людини-особистості пов'язана з його роллю, як творця історії і культури, як суб'єкта видів діяльності, культуротворчої основи. Без аналізу особистості в її розмаїтті і різносторонності неможливо зрозуміти історичний процес в цілому і зміни, що відбуваються в культурі. Так, Арістотель, що виділив людину як "розумну тварину", поклав лише початок векторному розвитку питання про визначення людини і особистості, заклав основу розуміння особистості, як системи.

Проблема особистості розглядається з різних позицій і підходів, а саме:

- аналізується співвідношення природного і соціального в людині;

- вивчаються проблеми сучасного існування особистості та впливу технічної цивілізації на неї;

- обговорюється відмінність і тотожність категорій існування і буття людини;

- висуваються положення про домінанту творчого і вільного начала в людині;

- розглядається категорія свободи, як вищої цінності, яку має особистість;

- виділяється самосвідомість як визначальна риса особистості.

Зрозуміло, що все це вказує на складність, багатогранність проблеми особистості та її буття. Недостатньо розглядати людину в загальному, як вище вираження духовної субстанції, як результат генезису культуротворчих процесів, необхідно аналізувати в сукупності всіх її складових і ознак.

Отже, виникаэ потреба звернутись до особистості, як своєрідної, самобутньої, динамічної цілісності. Таким чином, це унеможливлює аналіз окремих складових особистості так як вона визначається, органічно-неділимою, цілісною субстанцією, єдиною системою.

Особистість, як цілісність розвивається, саморозвивається і реалізується в певному середовищі, умовах, що склалися, в тісній взаємодії з навколишнім світом, світом культури і соціуму. Буття особистості, як складний розвиток, багатогранний і багатофункціональний. Воно, як найважливіша складова життєдіяльності особистості, маючи виняткове значення, включає численні підсистеми і структури, які, у свою чергу мають певну організацію і специфічний прояв.

Тому актуальним видається звернення до розгляду буття особистості, як феномену, що виникає в процесі розвитку і саморозвитку в системі соціальних умов і культурної практики.

Античність стала першою антропоцентричною цивілізацією, у рамках якої особистість почала свій рух до самоствердження і закріплення своєї соціокультурної ніші. Як відмічав Гуссерль: "Починаючи з Сократа, теоретизується людина в її особливій якості особистості, - людина в її духовому соціалізованому житті" [2,321].

Необхідно також відмітити виняткову цінність і раціональність яку вніс до проблеми особистості Лейбніц. Він на перший план висуває проблему самосвідомості, як відношення людини до самої себе. Дійсно, людина, як істота, не лише сприймає світ культури, але і сприймає своє сприйняття, а звідси і визначається її соціально-особистісна роль та місце в суспільстві.

Нове розумінню поняттю особистості знайшло в роздумах Едмунда Гуссерля, для якого вона завжди була суб'єктом навколишнього світу. Він вважав, що буття особистості "..означає цілеспрямовану життєдіяльність, яка створює структури духовного порядку; у найширшому сенсі - це життя, що творить культури усередині безперервного історичного процесу" [2,326].

Самосвідомість людини можлива тільки в процесі життя серед інших, разом з іншими в певному середовищі. Це навколишній світ - не лише і не стільки природа, це - і інші особистості, їх стосунки і взаємозв'язки один з одним, це - культурне середовище.

Н. Бердяєв писав: "Буття відкривається в людині і через людину" [1]. Оскільки культура є органічною частиною буття, можна сказати, що це висловлювання характеризує шлях розвитку і функціонування культури : культура проявляється в особистості і через особистість. Культура є наріжним каменем людського буття. У світі культури особистість актуалізується в трьох іпостасях.

По-перше, кожна людина - це об'єкт культури. Буття особистості, розвиваючись і функціонуючи, знаходиться в культурному просторі. Початково людина схильна до наслідування оточуючих людей, містить в собі активний, творчий потенціал. Його апріорні творчі сили знаходяться в "згорнутому" стані і чекають пробудження під впливом ряду чинників, спонукальних сил. Дитина соціалізується, стає особистістю під дією світу культури, який оточує її з усіх сторін. Таким чином, можна говорити, що людина випробовує на собі культурну дію, яка розпочавшись в ранньому дитинстві, в тій або іншій формі, триває усе її життя. Особистість "засвоює" культуру. В зв'язку з цим буде закономірно виділити особистість, як об'єкт культури.

По-друге, особистість виступає, як носій культури, коли цінності, знання, норми, культурний досвід, трансформуються у свідомості людини і перетворюються на буденну поведінку, що проявляється в стосунках з іншими людьми і навколишнім світом. Культура, таким чином, виступає внутрішнім змістом особистості. Людина функціонує в культурному середовищі, будучи виразником культурних цінностей.

По-третє, особистість - суб'єкт культури. Буття особистості реалізується через творчу свободу думки людини, через духовне самовизначення. Володіючи творчим, активним, динамічним, таким, що творить началом, особистість не є пасивним спостерігачем. Сама людина створює, розвиває культуру шляхом творчої самореалізації свого "Я", своїх здібностей до культурної діяльності. Таким чином, особистість є суб'єктом культурної творчості, суб'єктом культури, надаючи їй свою індивідуальність.

Усі три сторони взаємодії особистості з культурою знаходяться в органічній єдності. Знаходячись під постійною дією культури, засвоюючи її цінності, культурний досвід, людина є об'єктом культури. При цьому вона - постійний носій, володар вже накопичених культурних знань. Але особистість - не статист у світі культури. Будучи суб'єктом культури, людина сама, через свої індивідуальні здібності, внутрішні потреби в самореалізації, створює культуру.

Визначаючи закони, які діють в людському середовищі, Д. Лихачев виокремив їх за принципом домінантності в суспільстві: фізіологічний, біологічний, соціологічний і культурний, як найвищий рівень законів. Він підкреслював, що саме в культурному рівні суспільства - його об'єднуюча сила[4]. В зв'язку з цим, актуальним є процес гуманізації, звернення до духовного світу людини, інтерес до окремої особистості, не як до частини, гвинтика суспільства, а як вищої цінності культурно-історичного процесу.

Отже саме внутрішня бездуховність, яка спричинена зовнішніми чинниками, сприяє витісненню особистої відповідальності людини, що є глибоким показником занепаду особистої і суспільної моралі. Відсутність глибоких культурних традицій призводить до формування пасивної, духовно нерозвиненої особистості, для якої відсутні прагнення до творчості і духовного самовдосконалення. Для такого типу особистості характерне споживче відношення до культурних цінностей і стійкий настрій на найпримітивніші зразки масової культури. Таким чином, особистість виступає як об'єкт і проекція, віддзеркалення світу культури. Одночасно вона - носій і суб'єкт культури в широкому сенсі цього поняття.

Література

1. Бердяев Н.А. О назначении человека. Опыт парадоксальной этики /Н.А. Бердяев // О назначении человека. - М., 1993. - С.66-67.

2. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия / Э. Гуссерль / Культурология XX век: Антология. М.:Юрист, 1995. – 703 с.

3. Лихачев Д.С. Экология культуры /Д.C. Лихачев / Альманах Всероссийского общества охраны памятников истории и культуры. - М. - 1980. - №2. – С. 25-40.